Оксана Думанська: «Не майте читача за дурня. Він вміє читати між рядками»

Письменниця, перекладач, редактор – про мову, життєву та мистецьку правду і виховання чоловіків для своїх невісток.

Вона каже, що ніколи не мріє, не ображається, страх від себе відганяє (він знищує зсередини), не любить, коли її жаліють. Своїм успіхам не радіє, а від невдач не засмучується. Каже: «нарощує» шкіру, вона грубіє, і скільки по ній не бий — не болить. Завжди у доброму настрої (ніхто й не здогадається, як у цієї жінки на душі). Правду каже м’яко, щоб людина зрозуміла, а не образилася.

Оксана Думанська вважає: нема нічого важливішого за сім’ю. Разом з чоловіком виховала трьох дітей. Коли раптово він пішов з життя, рятувалася роботою. Серед своїх студенток «виховала» двох невісток. Має чотирьох онуків. Випустила у світ близько 15 книг. Першу - «Ексклюзив» - написала після свого «повноліття» - в 50 років.  

- Оксано Іванівно, чому ви почали писати книги лише у зрілому віці?

- Коли діти виростають, стаєш незалежною і можеш вільно розпоряджатися своїм часом. Це наче «друга молодість». Я подумала: в мене такий великий життєвий, творчий досвід (працювала у школі, бібліотеці, редакціях газет). Полудень віку. Багато цікавого залишалося у споминах. І захотілося їх вилити на папір, подякувати за все, що довелося пережити.

- Якось ви вдало помітили: можна вигадати сюжет — і в його правдивість повірять. А можна взяти реальний — і сприймуть як вигадку. Чому?

- Правда є життєва і мистецька. Перша може бути навіть страшнішою. Життя підкидає неймовірні історії, що схожі на вигадку. Щоправда, задля мистецької правди інколи доводиться жертвувати життєвою. В цьому хаосі доріг все може статися. Хтось мені казав: Бог є, і ім’я йому — випадок.

Уявіть, їдемо з товаришкою до Немирова. До нас підсідає жінка і розповідає історію про те, як розлучили сестер-близнючок. Виховувалися в різних родинах, а на схилі літ зустрілися. А за деякий час їдемо в Карпати. В електричці до нас також підсідає жінка і розповідає історію, що сталася в її сім’ї, - як дві краплі води схожа на попередню, тільки обставини розлучення сестер інші. І я написала оповідання «Поклик крові».

До речі, коли книга закінчується «хепі ендом», читач розслабляється, і твір не так добре запам’ятовується. А багато крапок спонукає читача мислити. І не треба мати його за дурня. Читач вміє читати між рядками. 

- Чому ви добровільно вийшли зі Спілки письменників України?

- Побачила там безнадію. Тугу за минулим. Скарги на нинішнє. Ніяк не збагнуть, що життя змінилося: або ти цікавий видавцю і читачеві, або ні. Уже держава не триматиме письменників «інженерами людських душ». Книга і книгорозповсюдження в руках підприємців, а вони ризикують власними коштами. Всеукраїнська Спілка, обласні, президії, звітно-виборні збори… Що це за радянщина?! Неприйнятно, коли голова Спілки схиляється то до однієї партії, то до іншої. Якесь гендлювання спілчанським майном… Фінансові оборудки… Що це має до творчості? Спілка має бути поза політикою, на громадських засадах. Пригадую, обговорювали, хто з членів Спілки поїде на з’їзд. Вирішили: ті, хто має найбільше років стажу. А молодь? Та за молодими авторами майбутнє…

До деяких обласних спілок входило три-чотири письменники. Серед них обирали керівника, який лише одну книжечку видав. Намагаються показати, що Спілка «жива». Нещодавно прийняли сто з «гаком» літераторів. А скільки серед них вартих уваги?

Колись книги закуповувала держава, яка сама ж їх і замовляла своїм видавництвам, надсилала у бібліотеки, автору платили солідні гонорари. Зараз інакше. Якщо, наприклад, Забужко чи Андрухович не будуть членами Спілки письменників, їх що — менше читатимуть?! Нікому нічого не пояснюючи, я написала заяву про вихід зі Спілки. Вона вже не має сенсу для існування. 

- У 2004 році ви отримали відзнаку «За оборону українського слова»…

- Це відзнака українських меценатів за промоцію в Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика. Років п’ять я готувала дітей до конкурсів, перевіряла письмові роботи.

Мої конкурсанти ставали переможцями. Однак… Пам’ятаю, одна студентка вміла себе добре похвалити. І тут перемогла, і там перемогла… Очі блищать, мова чітка, артикуляція правильна… Члени журі аж захоплюються її розповіддю. А були діти, які гарно написали письмову, але ніяковіли, хвилювалися, коли говорили. Дивлюсь: у членів журі кутики губ опускаються… Сталося так, як я і думала: перемогла та, що вміла себе похвалити. Є люди, які зроблять «на копійку», а розкажуть на «тисячу гривень». Тому від усного конкурсу, вважаю, треба відмовитись (письмовий залишити). Або запропоновувати дітям розповідати не про себе, а про щось інше, улюблене...

- Які недолугі оголошення у крамницях, транспорті вас розсмішили?

- Вони мене не смішать, а дратують. Якось Андрій Содомора звернув мою увагу на бігборд. Зображено двістігривневі купюри і написана репліка до Франка: «Що ти казав на Лесю?», потім: «А де Леся?». Це несмак, мовне нехлюйство, гуляйпільство. Врешті-решт панібратство з класиками.

Свій перший матеріал у газеті я назвала «Сміючись, говорити правду». Підходить Михайло Слабошпицький: «Оксано, правду не говорять, а кажуть. Між цими словами велика різниця». Запам’ятала це на все життя. І стала прискіпливою насамперед до себе. 

Часом у творах трапляються такі нісенітниці… Мені на фейсбук жінка написала: «Купила книгу Кінга. І коли дочитала до слів «стовбур пістолета» (російською «ствол пистолета»), відхотілося далі читати».

- Знаю: в архівах ви читали газету «Діло» 20-х років минулого століття. Що взяли б звідти для сучасної преси?

- Запам’яталися матеріали Михайла Рудницького. Критик, літературознавець високого класу. Аналізував стиль, художні засоби письменника. Зараз на це ніхто не звертає уваги. Прочитала, як Катрю Гриневичеву та Ірину Вільде висували на відзнаку. Перемогла молода письменниця Вільде. Рудницький мотивує так: в неї — новітнє письмо, імпресіоністичне, додає читачеві настрою, а в Гриневичевої — стиль обтяжений метафорами, які ніби доштуковані одна до одної. Перемога завжди за новим.

Аналітичних рецензій зараз майже нема. Якщо є — поверхневі. Такий жанр, як критика, вимирає. Думаю, в газетах варто запровадити колонку про новинки літератури. Щось на зразок «вільного мікрофона». Це була б «знахідка» для газет.

- Кілька років тому Богдан Рибка (учасник гурту «Не журись!», відомий як пан Дзюньо) розповів мені в інтерв’ю потішну сценку з пані Стасею (Остап Федоришин). Пані Стася захорувала і прийшла до дохтора. Пан Дзюньо каже: «Буду вас бадати, роздягніться до половини». Вона й скинула… спідню білизну. «Пані Стасю, нащо ви скинули майтки?» - здивувався пан Дзюньо. «Ви самі повіли роздягнутися до половини, але не сказали, до якої…» - знизує плечима Стася. Жарт колоритний. Але «народні слова», молодіжний сленг зі сцени — це одне, зовсім інше — на шпальтах суспільно-політичних газет… 

- Народні слова прийнятні у публікаціях як засіб гумору. У газетах 20-х років, наприклад, їх часто використовували. І у Франка прочитала незвичне порівняння: «заплітала як небіжчиця ногами». Я не пуристка. Я — за вживання в газетах народних зворотів. Завдяки цьому матеріали стають «живими». 

Ось редагувала прозу Сергія Осоки (серед сучасних молодих літераторів — один з найкращих). Словосполучення «сірєнєва кофта о трьох ґудзиках» не виправляла на «бузкова кофта на три ґудзики». Так говорять на його рідній Полтавщині. І якщо виправити на літературну мову, то пропаде колорит полтавського говору. Інша річ, що мовної конституції, правопису, де чітко було б зазначено правила, в Україні нема. 19 поправок не затверджено, вони викликали дискусії в науковому середовищі, та й усе. Тому одні пишуть «крови», «любови», інші — «крові», «любові». Наразі… час мовної анархії...

- До слави ви ставитесь спокійно, а чимало молодих літераторів поводяться так, наче спіймали Бога за бороду…

- І я не маю якоїсь особливо потужної слави — вона саме така, на яку можу розраховувати. Співчуваю тим, у кого ранній успіх, бо їм ще довго доведеться його «відпрацьовувати», доводити його недаремність.

Знаєте, я маю такий печальний досвід, коли вранці людина жива-здорова, а в обід її вже нема. Так сталося з моїм чоловіком. Він задзвонив мені на роботу і сказав, кашляючи: «Це кінець. Бувай здорова!» Відчула, як він важко дихає, але не повірила словам. Поки доїхала додому, живим не застала. Йому було лише 52. Молодший син тоді закінчував школу.

Коли все гаразд, здається, так буде завжди. А людське життя таке крихке… Ми з дітьми довго не могли оговтатись. Рятувала робота. Тому до всього ставлюся спокійно. Славі, успіхам, нагородам не радію, а невдачі не змушують мене сумувати і плакати. 

Ні на критику, ні на заздрісників не ображаюся. Називаю себе «випадковою письменницею», що взялася олітературювати бачене, аби «збити оскому»… І це не кокетування. Нині пишу — завтра припинила. Без жалю. Важливо навчитися відпускати ситуації чи людей, просити вибачення у всіх, кому несамохіть дошкулила. І вміти прощати…

Людина щось в тебе просить? Віддай. Коли доведеться згадувати ображених тобою, буде менший список (усміхається). Замолоду я могла скривдити і не завжди була справедливою. Це тепер я така мудра. Досвід…

- Ви, наскільки мені відомо, були строгою матір’ю…

- До перших двох - Івана і Наталки - була налаштована навіть деспотично. О дев’ятій вечора діти були вдома. Слово матері і батька шанували. З дитинства привчали їх до книжки. Увечері почитали, подивилися «Вечірню казку» — і світло вимикалося. Зате наймолодшого, Олега, відпустила «на волю». Була більш поблажливою до нього.

Сини одружилися з моїми студентками. Невістки (так вони кажуть) вдячні за виховання їхніх чоловіків. І я задоволена, як сини ставляться до своїх дружин, дітей. Не втручаюся в їхні сім’ї. Не кажу: «Робіть так, як я хочу і знаю». От коли треба посидіти з онуками, всі справи залишаю. 

Іванові — сорок. Поліграфіст, підприємець. Наталці — 37. Філолог. Мріє заснувати власну справу з виготовлення прикрас з бісеру, вовни. Олегові — тридцять. За освітою — поліграфіст, бас-гітарист груп «Оратанія», «Тостер». Грати на гітарі навчився самотужки. Якось приходить: «Мам, дай сорок доларів. Хочу в товариша самопальну гітару купити». Іван подивився на «самопал» - і в магазині «Трембіта» за свої кошти купив братові якісну бас-гітару. «Не було б у тебе старшого брата, Олеже, не мав би ти гітари», - кажу. Навчаючись в інституті, Іван знайшов підробіток — і я не заперечувала, що повертався під ранок, дві години спав і біг на пари. На зароблені гроші купив комп’ютер. От на тому комп’ютері я й написала свій перший роман.

Коли я виходила заміж, письменник Василь Довжик сказав: «Запам’ятай, чоловікові треба нєги і борщу - і жінка буде щасливою». Ми з чоловіком прожили двадцять сім щасливих років. Тепер Василеву пораду кажу всім, хто виходить заміж.

- Ви гарно в’яжете на спицях…

- Щоб гарно, так ні, просто захотілося спробувати «моделювання». Хустки роздаровую друзям, а пледи в’яжу для онуків. Їх у мене четверо: Марічка, Захарко, Єва і Меланія. Цього року п’ятий онук народиться. Двічі на тиждень печу хліб на олії, топленому маслі і молоці, без яєць. Тиждень не черствіє. Хто навчив? Ірина Жмурко з Кам’янця-Подільського. Пише оповідання. Надіслала мені рецепт, закваску і хлібину. До тіста додаю підсмажені горішки (завдяки їм тісто росте). А нещодавно спекла з… в’яленими помідорами (на смак — як родзинки). Знайомим, окрім буханців, закваску роздаю, аби і вони пекли смачний та корисний хліб для своїх сімей.

Довідка «ВЗ»

Оксана Думанська - українська письменниця, перекладач, редактор, колишній доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства. Народилась 25 січня 1951 р. у селі Локня Кролевецького району Сумської області. Випускниця філологічного факультету Київського національного університету (1973). Нагороджена відзнакою імені Дмитра Нитченка «За оборону українського слова» (2004) та літературною премією ім. Ірини Вільде (2007). Стала відомою завдяки своїм книгам «Ексклюзив», «Графиня з Куткора», «Куди зникає час…»,  «Бабусина муштра», «Оповідки з жіночої торебки», «Романи на одну ніч», «Собаче життя кота Хитруна», «Бабусині вірші» та інших.

Співавтор книги «Шептицький від А до Я», що визнана одним із найкращих видань Форуму видавців 2015 року.