Передплата 2024 ВЗ

«Воїни у мене читають «Джейн Ейр»

Пані Пампухова – про свою життєву тріаду: бібліотеку, ведення масових заходів та волонтерство.

Думаєте, бібліотекарка — це така собі сіра мишка, яка тільки те й робить, що має справу з нечисленними відвідувачами книгозбірні? Якщо так, тоді ви нічогісінько не знаєте про працівників бібліотек. Бібліотекарка Тетяна Пилипець, вона ж загальновідома пані Пампухова, — висока, красива, яскрава молода жінка, яка не те що не боїться гучних виступів та шалених забав, а вже не уявляє свого життя без ведення масштабних масових заходів. І це ще не все. У насиченому графіку бібліотекарки-ведучої знаходиться час та бажання для волонтерської роботи, пов’язаної з останніми подіями в країні.

- Як вам вдається поєднувати роботу у бібліотеці разом із частим веденням масових заходів?

- За двадцять років роботи у бібліотеці часто виникало бажання більшого спілкування із читачем. Хотіла безпосередню роботу у бібліотеці винести за чотири стіни. Не останню роль у тому, що стала ведучою, відіграло те, що я стресо- і морозостійка (сміється. - Авт.). У мене завжди хороший настрій, легко виходжу із непередбачуваних ситуацій, “латаю дірки”, які часто бувають на сцені. Мені не потрібно писати підводок, я швидко орієнтуюся у сценарії заходу. І в мене великий лексичний запас. Принайм­ні так кажуть організатори. Зрештою, мені дуже подобається як робота у бібліотеці, так і робота на сцені. 

- Повертаючись до книг. Наскільки активним є середньостатистичний читач?

- За середньостатистичного читача говорити не можу. Скажу за свою аудиторію — діти та підлітки від 12 до 18 років. Переконана, що бібліотеки виживуть. Останні шість років ми активно впроваджували таку послугу, як сімейний абонемент. Нелогічно дитячо-юнацьким бібліотекам казати мамам-бабусям-татам: “Ваше дитя хай собі обирає книгу, а ви, будь ласка, йдіть деінде. Шукайте бібліотеку для вашої вікової аудиторії”. Звісно, не маємо можливості у пов­ному обсязі забезпечити їх читацьких смаків, та дякуючи друзям-партнерам-добродійникам маємо змогу поповнювати фонди такими книгами, які будуть цікавими і для дорослих. 

Інколи людина приходить у бібліотеку не в пошуках конкретної книги, звісно, якщо це не студент, який готується до сесії. Читач приходить по книгу, яка задовольнить якісь його душевні пошуки у конкретний момент. Робота бібліотекаря — підійти до цієї справи відповідально. Потрібно відчути душевний стан людини... Можливо, це прозвучить трохи фантастично, але я почуваю­ся психологом на роботі, як мінімум, п’ять-шість разів протягом дня. До прикладу, бачу, що у подружжя якісь негаразди. Намагаюся дати їм книгу, де описані складні життєві випробування, які проходять люди, і залишають при цьому хороші почуття при собі. До мене активно приходять воїни. Пропоную їм “Джейн Ейр”, Загребельного “Роксолану” та всілякі книги, які відволікають їх від негативних думок, впорядковують внутрішній стан. Для таких людей книга найкращий психотерапевт. 

- Ви одна із небагатьох жінок, яка ступила на стежку ведення корпоративів та весіль. Чи доводиться конкурувати у цьому чоловічому світі?

- Це ще одна моя улюб­лена справа. У цій царині я п’ятнадцятий рік. Насправді, конкуренції з чоловіками немає. Жінок-ведучих більше шанують за стійкість до спиртного та моральні принципи. Жінкам довіряють більше. У цьому плані нам трохи легше.

На весіллях я, швидше, не тамада, а модераторка. Звісно, що маю у своєму арсеналі такі собі мистецькі вставки із переодяганнями, музичним супроводом, інсценівками. Але це тільки короткі вкраплення. Люди вже не хочуть просто бенкетів та застіль. Вони бажають бодай трохи повернутися у дитинство, у часи, коли можна побавитися в якусь гру. Раджу ведучим — менше слів, більше діла. Гості, навіть ті, які переконані, що не здатні виголосити навіть найкоротшу промову, зазвичай кокетують. Кожна людина хоче мати свою хвилинку слави. І завдання ведучого на весіллі чи корпоративі — знайти можливість організувати кожній людині оцю хвилинку слави. Людина відчує себе зіркою, родичі побачать її у новому амплуа. І це один із секретів успіху. 

Що стосується весіль, то маю принцип — це свято найперше для молодих. На жаль, українські весілля останніх десятиліть — це свято для родини, для того, щоб сусіди нічого поганого не сказали... І за цим усім ми забуваємо про головних героїв, які часто й не відчувають, що це один із найважливіших днів у їхньому житті. Моє завдання на весіллі — максимально долучити до святкування головних винуватців події. З багатьма подружжями, які користувалися мої­ми послугами, товаришуємо роками. 

Щодо конкуренції з чоловіками, то моїм вчителем у справі ведення весіль та корпоративів був саме чоловік. Нині він на пенсії. А свого часу говорив мені: “Навіть якщо одне весілля проскочить мимо твоїх можливостей, то 99 компенсують усе позитивом”.

Протягом тижня не можна провести більше двох-трьох весіль. Лише шоумен, актор чи співак можуть за тиждень обслужити сім весіль. Вони лише переїжджають з компанії в компанію. Ти ж з людьми добу. Перед тим як мінімум тричі зустрічаєшся, спілкуєшся у телефонному режимі. А безпосередньо у день весілля потрібно стати частиною родини. Не треба бути гостем, не варто грати роль зірки. Навіть візуально я намагаюся бути дещо скромнішою за гостей. 

- Які гонорари ведучих весіль та корпоративів?

- Вони стартують від кількох тисяч гривень. 

- Знаю, що половину своїх гонорарів ви віддаєте на благодійність...

- Це моє залізне правило. Не можу від нього відступитися... До нинішніх майданівських часів слово “волонтер” сприймала виключно у такому ракурсі, як-от помічник-перекладач-супроводжуючий групи. Волонтерство більше пов’язувала із розвитком молодої людини, яка прагне удосконалювати мову, комунікативні здібності. Розуміння волонтерства, як допомоги Майдану, а потім армії, прийшло до мене лише у гущі цих подій. Була на Майдані певний період. Мені дуже важко було його залишати. Але є такі речі, які ти краще робиш у певному місці, а в іншому — є менш корисною. Набагато кориснішою я стала у Львові. 

До волонтерства мене навчили ставитися трохи обережніше. Фактично, нині перебуваю лише в одній волонтерській групі. Людям, які там є, довіряю більше, ніж собі... Активно годуючи та одягаючи наше військо, волонтери позбавляють можливості нашу державу пам’ятати, що це її обов’язок. Державі дуже легко казати: “Армія ж нагодована-одягнена. Навіщо нам зай­вий раз трудитися?”. Тому до цієї справи я ставлюся делікатніше. 

- Яка робота більш стресова — ведення корпоративів чи масових заходів?

- Найбільше люблю працювати на народних, масових святах. Після книг це моя наступна улюблена справа. Мені подобається відчувати енергію мас. Я, напевно, вже якоюсь наркоманкою стала (сміється. - Авт.). Коли є так звані мертві сезони, у мене депресії починаються. 

Проводячи такі свята, часто натикалася на непорозуміння не громади і відвідувачів, а різноманітних структур. “Навіщо вам ті пампухи?”, “Ви така інтелектуальна людина, що робите на тому Святі шоколаду?”, “О, знову бавитеся у каву”, “Вам ще не набридли ті вертепи?” — такі репліки чую дуже часто... Я можу 25 разів прочитати Ніцше і цитувати свого улюбленого Фройда, але більшість людей, які приходять на масові гуляння, абсолютно байдужі до мого Фройда і Ніцше. І в тому немає їхньої провини. І ми маємо намагатися у тому стандарті дати їм максимально якісний продукт. 

Ніхто не враховує, що під час Свята пампуха роздають тисячі безкоштовних пампушків для тих людей, які не можуть собі дозволити купити й одного пампушка. Під час Свята шоколаду працювала кондитерська для дітей-сиріт та з малозабезпечених сімей. І це триває постійно. 

- А як даєте собі раду із казусами, що час від часу виникають на сцені?

- По-перше, жодного алкоголю. Навіть символічні двадцять грамів коньяку змінять свідомість не в кращий бік. Перестаєш бути об’єктивним. По-друге, оточуй себе перевіреними людьми. Це діє. До прикладу, у програмі може бути двадцять колективів. А вісімнадцятий ансамбль — це твої люди. Ви вібруєте в одних хвилях. Усі інші колективи ти представиш на одному подиху, бо знатимеш, що попереду — ТВІЙ. У своєму середовищі добре мати друзів. Не треба сприймати це виключно як роботу. 

- У вашій біографії є такі слова: “Мама показала їй, як бути «порядною галицькою господинею», а тато, який був дитиною «політично неблагонадійних» батьків, пояснив, що часто єдиними порадниками залишаються книги”. Що це означає?

- Мама казала: “Вмітимеш готувати, прибирати, - укладеш у лад половину свого життя”. Це той щоденний уклад, який рятує нас від думок про щось таке негативне... Батько мій — син репресованої. З його боку йшла така активна атака національного виховання. А чому книги? Мій батько — гіперінтелектуальна людина, він — мій порадник. Усі свої ідеї апробовую на татові. Свого часу він тричі намагався вчитися. Але коли бачили, чия він дитина, — шлях до освіти перекривали. Усе, що він знає, — це завдяки невпинній самоосвіті та книгам. Батько читає безперестанку. Він — один із найактивніших читачів моєї бібліотеки. Однозначно, я татова дитина. Якщо вибирати — кухня чи книги, оберу останнє. 

- Вас і назвали на честь Тетяни із “Євгенія Онєгіна” Пушкіна...

- Це цікава історія. Мої бандерівські родичі хотіли довести, що прихильники українського націоналізму не є обмеженими людьми. Моя бабуся по татові напам’ять знала Шевченкового “Кобзаря” і “Євгенія Онєгіна” Пушкіна. Саме на її прохання мене назвали Тетяною. Бабуся багато часу відбула у таборах, тюрмах. А Тетяна Ларіна була для неї образом, який фізично перебував на волі, проте був замкнутий у внутрішній клітці. Тетяною мене назвали як доказ того, що українці відкриті. І я на своє ім’я не скаржуся. Воно мені дуже пасує. 

- На минулорічних виборах ви балотувалися до Львівської міської ради від однієї з партій, але не пройшли. Чи змагатиметеся на майбутніх виборах?

- Наразі ще і партії не дала відповіді. У мене є свої проекти, пов’язані з певними лекційними заняттями на сході Украї­ни. Якщо я доб’юся усього запланованого, то, напевно, на політичну діяльність у мене не буде часу. Та наразі рано про це говорити.

Довідка «ВЗ»

Тетяна Пилипець (пані Пампухова), 40 років, львів’янка. Є провідним біб­ліо­текарем Центральної бібліотеки для дітей та юнацтва Львова. Працює майже 20 років. Для багатьох вона і є “лицем” львівських бібліотек. Як співорганізатор і ведуча, часто є учасницею міських свят, соціальних акцій, модератором літературних і мистецьких подій. Вже далеко не перший рік львівське Свято пампуха Тетяна Пилипець атмосферно прикрашає у ролі господині-ведучої пані Пампухової.

Схожі новини