Володимир ЦІСАРИК: «Зараз я би Мазоха по-іншому зробив»

Скульптор Володимир Цісарик прокинувся відомим після того, як зробив у Львові на вул. Сербській пам’ятник австрійському письменнику, автору популярних романів і новел (зокрема на еротичні теми) Леопольду фон Захер-Мазоху (на фото). Поруч — ресторан “Мазох”, який приваблює туристів з усього світу. Заклад — у стилі мазохізму, на стінах — цитати з творів Мазоха (у 1886 р. лікарі започаткували нове поняття у психіатрії та сексопатології, пов’язане з творчістю письменника, — мазохізм). Туристи безперестанку фотографуються біля найвідомішого пам’ятника, засовують у його кишеню руки... Володимир Цісарик в інтерв’ю “ВЗ” розповів, чи складно йому працювалося над “мазохістом”, хто є його найбільшим критиком і чи варто поспішати зі створенням пам’ятників героям Небесної сотні. 

Хоч прізвище у скульптура і “цісарське”, але історії його походження він не знає. Пан Володимир ще до мого приходу зробив мені цілий глечик чаю (величезну чашку). Розмовляємо у творчій атмосфері у його майстерні. Усюди людські фігури з гіпсу: ось у кутку лікар-хірург, наче живий...

- Володимире, ваш батько — скрипаль, але ви не пішли його стопами. Хоч на скрипці навчилися грати?

- Ні... Вдячний батькові, що не мучив мене музикою. Він сказав, що я не маю задатків. Він грав в Опері, їздив з концертами. Був педагогом. Я з дитинства дуже любив ліпити. Батьки віддали мене у художню студію. Мені там подобалося. Мама має ветеринарну освіту. Вона — біохімік. Я в школі, до речі, хімію найгірше знав з усіх предметів. Мама сварилася: “Що ти не розумієш цих формул”. А я не хотів їх розуміти... Не скажу, що я аж пищав, так хотів бути художником. Ходив у художню школу ім. О. Новаківського. Заняття з малювання виробляють почуття кольору, формують смак.

- У вас багато цікавих робіт, хоча ви зовсім молодий скульптор. Як не перетворитися у мистецтві на ремісника, аби пам’ятники не сходили як з конвеєра?

- Важко весь час тримати планку і робити речі на високому рівні. В одних роботах домінує ідея, в інших — композиція чи пластика. У мене є робота (стоїть на вікні у майстерні. - Авт.) “Самоспоглядання”: людина без тулуба. Мене запитують: “Що ти за дірку зробив?”. Людина заглядає в себе. Хтось бачить порожнечу, інші через власну призму — весь світ. Я читав книжку з філософії. Читав, читав... Замалював цю ідею одразу. Через кілька днів хотів повернутися до сюжету, але не зміг знайти цей текст. Якось та ідея в голові закарбувалася...

- Бачила ваш пам’ятник імператору Францу-Йосифу у Чернівцях. Як вам вдається передати у бронзі емоції людини? Може, маєте “космічний зв’язок” зі своїми героями?

- Як артист вживається в роль, так і я. Перш ніж приступити до роботи, довго вивчаю особистість. Читаю біографію. Якщо це письменник, читаю його твори. Коли ліпив цісаря, читав історію Австро-Угорщини. Фільми про нього дивився. Мені важко свої роботи описувати словами. Якби я вмів це робити, мабуть, був би письменником (сміється. - Авт.). Кожна людина наділена емоціями, думками. Треба просто розкрити образ. Під час роботи над броварем, наприклад, просив свого знайомого підняти бочку з пивом. Він це зробив: почервонів і виглядав набундюченим... А броваря треба було зобразити веселим. Буває, що імпровізую.

- Як вам працювалося над Мазохом?

- Дуже легко і швидко. Хоча деякі знайомі критикували тему. Це ж мазохізм, збочення... Але мені було цікаво. За кілька годин я намалював ескіз. Показав замовникам, їм сподобалося. Потім купив книжку Мазоха і зрозумів, що ця людина не є якимось збоченцем, а глибокою та чуттєвою особистістю. Він тонко відчував психологію людей, взаємостосунки.

- Часто приходите до своїх скульптур, споглядаєте? Чи хочеться вам у них щось змінити?

- Я би кожну роботу переробив. Коли дивлюся на Мазоха, здається, що зараз я би його по-іншому зробив. Бачу помилки (але залишу це для себе). В цілому це добра робота. Мені приємно, що Мазох є однією з візитівок Львова. Такі пам’ятники створюють імідж міста. Якщо в центрі гуляю, люб­лю подивитися на нього. Це як дитина, яку ти народив, виростив, вона пішла у дорослий світ... Деколи підходжу, дивлюся і чую у спину: «Мужчина, отойдите, вы мешаете фотографироваться...».

- Чимало скульпторів не мають великих замовлень. Працюють хіба що на цвинтарях...

- Так буває у всіх професіях. Не всі музиканти можуть грати в Оперному театрі. Дехто і на вулиці грає. Не можуть всі військові бути генералами. Так само і в скульптурі. Є скульптори, які роблять пам’ятники, інші — маленькі медалі, статуетки. Але вони їх роблять настільки шикарно, що гріх казати: “Ліпше би ти пам’ятники робив”.

- Я так розумію, що кош­ти у пам’ятники переважно вкладають приватні інвестори. Той же Вербицький — гроші збирали всім миром...

- Мазох, пивовар, сажотрус, Пікассо — це приватні проекти і приватні кошти. Франца-Йосифа у Чернівцях замовив фонд Яценюка. Шевченко у Вінниці: замовник — благодійний фонд.

- А державі пам’ятники не потрібні?

- Багато людей кажуть: “Зараз не час ставити пам’ятники”. Вже 25 років минуло, як Україна стала незалежною. І 25 років не час... То криза, то п’яте-десяте. Зараз взагалі війна в країні. Якщо конкурс проектів проводить управління культури, запрошує до участі молодих скульпторів — сто відсотків кош­тів нема. Ці проекти вмирають або максимум ставлять камінь: “Тут буде пам’ятник”. Управління культури, своєю чергою, ставить галочку про виконану роботу...

- У Львові є багато пам’ятників, які отримали народні назви. Стелу біля С. Бандери називають “шибеницею”, І. Федорова нарекли “попрошайкою” (або “чорнокнижником”)... Вам подобаються ці монументи?

- Мене вчили ті люди, які ті пам’ятники робили. Я не дивлюся на них: подобається — не подобається. Кожна річ проектується під конкретне місце. Наприклад, я робив проект на Бандеру для міста Снятина. Це інший Бандера. Цікава архітектурна композиція — щось середнє між пірамідою і обеліском. Але Снятин менше місто, ніж Львів. Відповідно, площа невелика. Коли ми презентували проекти, я думав, що мій проект найкращий. Але (усміхається. - Авт.) комісія вибрала інший...

- Ви казали, що проекти пам’ятників розробляються під конкретне місце. З Шептицьким було не так. Був використаний проект скульптури, спроектований у нішу, його збільшили...

- Трансформували, і архітектор зробив прив’язку до конкретного місця. Коли оголосили конкурс на пам’ятник Шептицькому, я зрозумів, що він буде супроводжуватися скандалами. Чим масштабніший проект — тим більше різних думок, як його робити. Звичайно, це велика честь для кожного скульп­тора реалізувати такого плану проект (а не лише заробити гроші). У Кіровограді конкурс на Винниченка оголосили 20 років тому, і так ні до чого не доробилися. У Вінниці також конкурс на Шевченка оголосили ще у 91-му році, а в 2014-му його тільки зробили.

- На головній пошті є пам’ятна таблиця з барельєфом Йосипа Сліпого. Дехто каже, що нею можна дітей лякати...

- Ніякого криміналу там немає (cміється. - Авт.). Не можу її назвати шедевром, що її треба зняти і в музей занести, але не можу сказати, що її треба демонтувати, бо вона ріже око. За своє життя не пам’ятаю, щоби пам’ятники знімали тільки тому, що вони комусь не подобаються. Якщо не вкрадуть, то буде віч­но стояти.

- А від ваших робіт бронзу не відпилювали?

- Бронзову дошку Донцова вкрали на вул. Лисенка (Дмитро Донцов (1883—1973) — літературний критик, ідеолог українського націоналізму. - Авт.). Акуратно відкрутили гранітну плиту. Мешканці навіть не знали, що в цьому будинку жив Донцов. Заяву у міліцію написали замовники (ВО “Свобода”). Можливо, комусь ця дошка не сподобалася з ідейної точки зору (поруч — вул. Короленка, Російський культурний центр). А може, це збіг...

- Хочу зазирнути у ваш гаманець. Ви добре заробляєте?

- Добре. Всі мої клієнти — багаті люди. Мистецтво загалом недешеве задоволення. Заробляю достатньо, щоб утримувати майстерню, бути забезпеченим мінімальним комфортом у побуті. Поїхати подивитись Європу. Я не шикую... Не купую останньої моделі машини, віл­ли, яхти... Сумніваюся, що у Львові на скульптурі на це реа­льно заробити. Моя дружина, крім того, достатньо заробляє. Вона — художниця (дружина пана Володимира — Олена Онуфрів, у подружжя - 5-річний син Григорій. - Авт.).

- Ви колись казали, що дружина — ваш найбільший критик...

- Усі роботи одразу показую дружині. Вона, як має настрій, дасть поради. Мені дуже важлива її думка. У неї тонкий смак. Олена має художню освіту. Вона весь світ об’їздила, і з виставками, і картини у неї прекрасні. І взагалі, вона мудра людина. Роблю усе, щоб моя скульптура перш за все сподобалася дружині. Вона і критикує, звичайно. Але коли похвалить, отримую сатисфакцію. І вона зі мною радиться багато в чому. Ми познайомилися ще в училищі. Зустрічалися довго, потім одружилися.

- А скульптуру дружини ви зліпили?

- Ні. Все якось бракує часу...

- Бачу, в майстерні ви самі готуєте їсти. А вдома хто зай­мається обідами?

- Люблю готувати, але шкода на це часу. Продукти то я купую, то дружина. У дитини няня є. Няня щось зварить. Ми їмо просту їжу: м’ясо, взимку квашена капуста, огірки, помідори, влітку — свіжі овочі, фрукти. Люблю італійську кухню, моцарелу, пасту. Пляцків не печу (усміхає­ться. - Авт.).

- Ви мріяли стати скульп­тором?

- Колись мріяв робити пам’ятники. Думав, як це круто! Я виріс у будинку, де вікна виходили на університет, на пам’ятник Іванові Франку. Зранку відкриваю штори — бачу його. На 4-му курсі училища (мені тоді було 18 років), я зробив у Жидачеві пам’ятний знак М. Шашкевичу. Це перша моя серйозна робота. Він досі стоїть. Там люди на мітинги збираються. Було відкриття, мер міста... У мене крила за спиною виросли.

- В обласному Миколаєві ви робили пам’ятник Небесній сотні. Як вважаєте, якими ці пам’ятні знаки мають бути і чи треба їх ставити вже тепер?

- Ця тема дуже болюча. Коли мені запропонували зробити скульптуру для Миколаєва, я навіть впав у ступор — стільки всього хотілося реалізувати. Я був на Майдані... Перед очима були бочки, шини, мішки зі снігом (у Миколаєві монумент складається з двох стилізованих крил: на одному зображений Архангел Михаїл, на іншому — Воскресіння. - Авт.). Мусить минути час. Щоб робити такий проект, треба мати здоровий глузд, розумітися на історії мистецтва. У Миколаєві була потреба поставити такий пам’ятник. Бо вийти на Майдан у Львові і в Миколаєві — різні речі. У Миколаєві людям треба було закріпити їхню перемогу якимось символом.  

Довідка «ВЗ»

Володимир Цісарик народився у Львові 3 вересня 1978 р. Український скульптор, автор монументальних робіт у різних містах України. Навчався у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Львівській академії мистецтв. Відомі монументальні твори: пам’ятники Леопольду фон Захер-Мазоху, винахідникам гасової лампи Яну Зегу та Ігнасію Лукасевичу, Пабло Пікассо, Францу-Йосифу у Чернівцях, Володимиру Винниченку у Кіровограді... Одружений. Має сина.