Ярослав Мотика: «Якби пройшла моя ідея „оголеного воїна“, монумент не треба було б демонтувати»

Він ніби створений Богом бути скульптором — великі руки, щоб довбати камінь і місити глину, гостре, спостережливе око митця. Відомий львівський скульптор Ярослав Мотика цього року відсвяткував 80-річний ювілей, але досі щодня працює у майстерні.

Ярослав Мотика — лауреат Шев­ченківської премії України та пре­мії Василя Стуса, автор численних пам’ятників. Зокрема Тарасові Шев­ченку та Євгенові Коновальцю у Жовк­ві, Маркіянові Шашкевичу (Радехівська МТГ). А пам’ятник українському пись­меннику Михайлу Ломацькому, заборо­неному у радянські часи, вручну вирубав з чотиритонної гранітної глиби у Верхо­вині. Також вручну вирубав пам’ятник 1000-літтю хрещення України-Руси у Бельгії.

Окрім монументальних робіт, Ярос­лав Мотика створив галерею портре­тів відомих українців: Тараса Шевчен­ка, Івана Франка, Григорія Сковороди, Ліни Костенко та інших. І далі продовжує працювати над цією серією. Львів’яни добре знають скульптуру «Лілея», яка прикрашає озеро у Стрийському парку. Це була його дипломна робота у Львів­ському художньому інституті. Лілеї вже виповнилося 50 років…

Також пан Ярослав започаткував ху­дожню династію Мотик: його дружина Ярослава — майстриня художньої кера­міки, графік; донька Мар’яна — графік, викладачка кафедри графічного дизай­ну Львівської національної академії мис­тецтв, онука Ольга — графік, реставра­торка.

У розмові пан Ярослав харизматич­ний, імпульсивний, багатий на афо­ризми і безліч байок із життя. Говорить добірною галицькою говіркою. Навіть пише сатиричні вірші. Незважаючи на те, що його родина була репресована радянською владою, навіть про ці жит­тєві події розповідає з гумором, що­правда, сумним…

Як художник з репресованої галиць­кої родини став автором «найбільш ра­дянського» львівського пам’ятника — монумента слави, що стояв на вулиці Стрийській, та ще й отримав за це дер­жавну Шевченківську премію? Чому на конкурсі переміг його проєкт, а втілили в життя зовсім інший? Про це та багато іншого Ярослав Мотика розповів в екс­клюзивному інтерв’ю «Високому Зам­ку».

«Мама була така змучена, що заснула на підлозі під час прибирання»

«Батько за Польщі був війтом у селі Староміщині на Тернопільщині, — роз­повідає пан Ярослав. — Мав багато поля, сівалки, худобу. Як почалася Дру­га світова війна і прийшли німці, тато не тікав, бо хто без нього буде керувати селом? Коли прийшли «визволителі», КДБісти взяли його до тюрми за обви­нуваченням у підтримці зв’язків з ОУН. Може, хтось «стукнув»… Батька засу­дили до 15 років з конфіскацією май­на і відправили на заслання у Караган­ду (Казахстан).

Люди підказали мамі, щоб тікала зі села, бо можуть вивезти на Сибір як сім’ю «ворога народу». Мама поїхала до Львова зі мною і моєю старшою се­строю. Це було у 1950 році, мені було сім років, сестрі — дванадцять. У Львові я пішов у третій клас. Жили на Збоїщах (тоді це було село). Мама не мала про­фесії, бо в селі займалася господар­кою. Мусила найматися на важку фізич­ну роботу.

Після Збоїщ ми перебралися у Львів, бо там жили люди з нашого села. Вони були бездітні й нас приютили на рік. Потім нас запросила до себе жити ста­ра полька, яка мала велику квартиру і тримала п’ять псів і п’ять котів. Каза­ла, що тварини вірніші, ніж люди. Ми пожили там рік, і мама дістала двір­ницьку. Вона працювала двірничкою на вулиці Енгельса, 31 (зараз Євгена Коновальця). Це був напівпідвал: кух­ня і кімнатка. Але там ми були собі гос­подарі. Аби прогодувати сім’ю, мама підробляла прибиральницею в артілі. Одного разу була така змучена, що… заснула на підлозі під час прибирання. Пізніше я створив скульптуру «Мама миє підлогу».

Щоб реабілітували батька, зібрав підписи усіх односельців

— У 1953-му, коли сталін помер, була амністія, — продовжує розмову пан Ярослав. — Батька випустили, але ще на поселенні тримали рік чи два. Поль­ка, в якої ми колись жили, мала юри­дичну освіту. Вона написала листа, що батько не винен. Дала мені папір, каза­ла їхати в рідне село, заходити у кожну хату і просити людей, щоб вони підпи­сали, що батько нічого злого не робив під час війни. І всі люди підписали. Вона відправила листа з підписами у військо­ві органи, і з батька зняли судимість. Він отримав право повернутися до своєї ро­дини. Бо ті, що не мали права, жили за Збручем, і до них рідні мусили доїжджа­ти.

Малював я, відколи ми переїхали до Львова. Переважно змальовував з книжки — Шевченка, Франка, Лесю. А потім почув, що мій вуйко — директор дитячої художньої школи, Роман Турин, художник. Я не думав навчатися на ху­дожника. Та знайомий хлопець попро­сив завести його у художню школу. Коли ми прийшли туди, Роман Турин спитав, чи я щось малюю? Кажу — часом щось змальовую. Поставив нам натюрморт, сказав малювати. Я до того з натури не малював. Турин побачив, що в мене ви­ходить, і сказав, щоб я ходив у художню школу.

Там викладали високопрофесійні ху­дожники, були композиція, ліпка, ри­сунок, живопис. Це мені дало поштовх вступати у художній інститут (зараз — Львівська національна академія мис­тецтв).

Закінчив художній інститут у 1966 році. Після того мене взяли в армію. Служив у Львові. На той час у коман­дування Прикарпатського військового округу виникла ідея створити монумент на честь бойової слави радянської ар­мії. Одного дня прийшов капітан і каже: «Твоя служба закінчилася — будеш ро­бити пам’ятник!». Подумав, мені краще працювати над пам’ятником, ніж мар­ширувати.

Згодом якийсь майор привів мене у кабінет командувача ПрикВО генерала Лащенка. По дорозі каже: «Генералу на­снився геніальний проєкт пам’ятника: тригранна колона, нагорі рубінова зірка, як у кремлі, а на колоні у нішах — символи п’яти родів військ. Зроби такий проєкт». Ми зайшли до командувача, він каже: «Знаю, ви з вищою освітою, скульптор, тож робите цей проєкт на конкурс». До­дав: «Постарайтеся, щоб наш проєкт ви­грав на конкурсі».

Звісно, пам’ятник мав бути ідеологіч­ний. Зокрема, на стелі висотою 30 ме­трів я мусив показати представників п’яти родів військ — моряк, танкіст, пі­хотинець, артилерист, льотчик. Зараз ці бронзові чотириметрові фігури збе­рігаються у Музеї «Територія терору». У 2019 році вони навіть були у Відні на ви­ставці «Між вогнем і вогнем. Українське мистецтво зараз» у галереї при Австрій­ській академії образотворчого мисте­цтва. Маю каталог тієї виставки. І там написано, звісно, що це був тоталітар­ний час. Але вони добротно зроблені.

На основну композицію я запропону­вав оголеного воїна як уособлення Ге­ракла, як символ незламної сили нашо­го народу. Воїн напівлежить і тримає в руці меч, встромлений у землю. Цим хо­тів сказати, що наша країна не воює ні з ким, тож навіщо махати мечем? Оголе­ний воїн мав бути на постаменті, а на­вколо постаменту — плесо води, щоб у воді відбивалася його фігура.

Цей проєкт показав військовим, але вояків не переконаєш, для них головне — зірочки на погонах. Моєї метафори не зрозуміли. Кажуть: як це — роздягти воїна догола? Тоді не буде схожий на вої­на! Але я вирішив показати цей проєкт на конкурсі.

На конкурс, крім мого, подавалися ще дванадцять проєктів. Еммануїл Мисько (був тоді головою Львівської спілки ху­дожників) також подавався, у його групі були Іван Самотос і ще п’ятеро архітек­торів. І мій проєкт виграв.

За перемогу у конкурсі мені дали пре­мію — близько 8 тисяч рублів. І генерали вирішили мою премію частково пропи­ти: «Наш пацан виграв, нада отмєтіть…». Ми пішли у ресторан «Львів». Вони за­йшли, а мене не пускають у ресторан, бо я у військовій формі. Тоді був при­пис, щоб солдатів у ресторан не пуска­ти. Бо солдат має служити. Але гроші ж у мене! Генерали домовились зі швейца-ром…

«Совєтскую армію раздєлі догола і посаділі у калюжу!»

— Тепер проєкт треба було втілю­вати у життя. Один із моїх викладачів, скульптор Яків Чайка, порадив: «Ти ще молодий, візьми у творчу групу кіль­ка маститих. Бо старші скульптори бу­дуть палиці ставити в колеса». Я запро­сив свого вчителя Дмитра Крвавича, скульптора Еммануїла Миська, архітек­тора Мирона Вендзиловича і ще одного архітектора, Аполлона Ограновича, він зі мною вчився в художній школі.

Почали працювати над проєктом. Я виліпив з натури оголеного напівлежа­чого солдата з мечем. Мала бути ще ко­місія генералів з ПрикВО. Прийшли ге­нерали, подивилися. Стелу з п’ятьма родами військ схвалили. А фігура воїна викликала несприйняття. Один генерал гнівно вигукнув: «Совєтскую армію раз­дєлі догола і посаділі у калюжу!». А один полковник ще до цього перегляду мені казав: «Будуть залізати пацани на по­стамент і дивитися, що там у нього між ногами…».

Генеральський вердикт був одного­лосний: оголеного солдата робити не будемо! Генерали десь побачили такий сюжет: мати вручає меч воїну. Ідея їм сподобалася: «Це буде понятно наро­ду!». Така ідея — банальна плакатна річ, але вона їм ближча до мізків.

Почали робити того воїна і батьків­щину-мати… Виліпили скульптури ви­сотою 5,5 метра. Потім у бронзі відлили на кераміко-скульптурній фабриці. Крім стели з п’ятьма родами військ, у компо­зиції були ще прямокутні блоки з горе­льєфними композиціями. Там були різні історичні сюжети: початок Другої світо­вої війни, зустріч солдатів червоної ар­мії, баталія… Коли ліпив баталію, у мене був один воїн ніби поранений, що голо­ву опустив. Прийшли генерали, побачи­ли і кажуть: «Наш воїн не здається. Має вгору голову тримати!».

Меморіал відкрили у 1970 році на ву­лиці Стрийській, поруч із Львівським військово-політичним училищем. Потім висунули нас на Шевченківську премію. І Київ дав. У 1972 році проєкт отримав Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка. Її розподілили на нас п’ятьох. Мені при­пало, здається, десь 10 тисяч доларів, як на теперішні гроші.

Навіть не пригадую, куди пішли ці гроші. Щось купилося… Але не при­дбали ні машини, ні квартири. На моє 80-річчя мер Садовий дав мені 80 тисяч гривень. І ті гроші теж десь поділися… Я шамотну глину купував, а вона дорога. Гіпс дорогий. Все розійшлося.

— Пане Ярославе, коли у 2021 році демонтували монумент слави, вам шкода не було?

— Звичайно. Цей пам’ятник — та­кож наша історія. У його створення було вкладено багато праці таланови­тих митців. Про це мене тоді питали на телебаченні. Запросили лише мене на телестудію. Бо більше нікого з авторів не залишилося, всі повмирали. Я пере­конував, що його демонтувати не тре­ба. А якщо демонтувати, то виставити у музеї просто неба. Потім так і зроби­ли, виставили його у Музеї «Терито­рія терору». Мене ніхто не підтримав, і пам’ятник демонтували. Але якби для створення монумента слави пройшла моя ідея «оголеного воїна», його б не треба було демонтувати.