Мар’яна САДОВСЬКА: «Виростаючи на Західній Україні, думала, що на сході залишилися лише колгоспи»

У Кельні вона є учасником та організатором акцій, де розповідають про значення нашої країни для Європи, збирають кошти для постраждалих вояків на сході, біженців, дитячих будинків. Про своє дитинство, що думають пересічні німці про події в Україні та чи складно бути “українською Бйорк” за кордоном, Мар’яна розповіла кореспондентові «ВЗ».

— Мар’яно, розкажіть про своє дитинство. Як вас виховували батьки?

— Коли була дитиною, як і зараз, вимикали світло. Мені пригадалося, як великою родиною збиралися вдома і у компанії з сусідами сиділи у темряві та співали. Взагалі на всіх родинних святах збиралася вся наша велика сім’я. Діти перевертали хату догори дригом, і кожне застілля закінчувалося співом. Можливо, це перший ключик до того, чому стала музикантом.

Під час літніх канікул мама везла мене не на море, а у село Cмига, що на Волині. Коли ішли у ліс по гриби, бабуся ходила з нами і цілу дорогу співала. Підлітком у мене було бажання записати її спів. Під час поїздок по селах ще маленькою дитиною вперше почула голосіння на Хмельниччині, а весільний спів — у Космачі.

— Доля сама вела вас до народної, автентичної пісні?

— Якби мені хтось 20 років тому сказав, що я буду співачкою і виконуватиму автентичні пісні, не повірила б. За освітою я піаніст, збиралася стати актрисою. Працювала у Польщі у центрі театральних практик Ґардженіце. Власне завдяки цьому у мене з’явилася можливість і бажання їздити по селах у пошуках пісень. Етномузикологи з гурту «Древо» показали мені, як співають на Східній Україні. Виростаючи на Західній Україні, думала, що на сході залишилися лише колгоспи. А виявилося навпаки. У мене було нестримне бажання зануритися у цю музику.

Коли їздила тамтешніми селами, було відчуття, що жіночки тільки й чекали, що до них хтось приїде і буде слухати їхній спів. Окрім того, розповідали казки, легенди, свої життєві історії. Це величезний скарб. Відчувала, що не можу скласти це у свій приватний музей, а мушу передавати далі. Починалося все з лекцій: показувала слайди, розповідала про людей та ілюструвала це частково їхнім співом, а частково сама виконувала пісні. Було це давно для української громади в Америці. Відгуки були чудові, і я почала працювати. Це був перший імпульс.

— Свого часу ви працювали акторкою в театрі Леся Курбаса, а зараз театр присутній у вашому житті?

— Мій чоловік театральний режисер та актор, тому мені від театру не втекти (усміхається. — Т. К.) У концертах поєдную музичні та театральні засоби виразності. Зрештою, першим критиком і тим, хто допомагає знайти, назвати і «вирізьбити» творчі образи, є мій чоловік. Закони музики та театру дуже близькі. Мені подобається працювати над музикою до вистав.

— Зараз у вас життя на дві країни: живете у Німеччині, проте багато працюєте в Україні…

— Це складні питання. Є один позитивний бік глобалізації — легка можливість пересування. Дуже чекаю на безвізовий режим для українців. Знайти відповіді на питання про еміграцію, де мій дім, мені щораз складніше. Адже у Німеччині моя сім’я, діти, а в Україні я виросла, тут теж залишились дорогі для мене люди. Зв’язок із Україною ніколи не перерветься. Ми з чоловіком завжди мріяли організувати життя так, щоб жити на дві країни. Це досить складно, особливо коли є діти. Але не є неможливо. Щаслива, що власне останнім часом дуже багато приїжджаю в Україну. Є глядач і слухач, для якого важливо те, що я роблю. Мені здається, що на Заході багато людей так живе — між двох країн, двох культур.

— Що зараз говорять про ситуацію в Україні пересічні німці?

— Коли був Майдан, у всіх це викликало захоплення. Від німців було багато підтримки, можливо, менше, ніж це спостерігалося у Польщі, але була солідарність з українцями. Зараз складніше. Захоплення зникло. Світло Майдану забулося, і німці не розуміють, що відбувається в Україні. Часто вони лише сумно розводять руками. Російська пропаганда і там «вбиває» людям у голови хибні думки про конфлікт. У Кельні існує середо­вище, яке намагається донести правдиву інформацію. Кілька осіб, серед них німці, які перекладають українські тексти на німецьку для сторінки «Преса України». Пересічним німцям треба пояснювати, що це не криза на Донбасі, а окупація України Росією. Що це не наша внутрішня проблема, а небезпека не лише для українців, а й для Європи.

— В одному з інтерв’ю ви говорили, що ваша мета, аби про українську музику знали всі…

— Це було моєю ціллю з ранньої молодості, бо тоді здається, що весь світ належить тобі. Так як всі знають і захоплюються болгарською гармонією, розпізнають грузинську поліфонію, мені хочеться, щоб була впізнаваною і українська традиційна музика. Працювала з хорами у Швейцарії, куди приїхали музиканти з Болгарії, Грузії, Словенії та Литви. Я вела майстер-класи української поліфонії. Для більшості це стало відкриттям, а для мене радістю від того, що більше не треба буде пояснювати, як наша мова відрізняється від російської. Сьогодні розумію, що для того, щоб моя мрія про розпізнавання українського традиційного співу сталася, мене однієї замало. Тому радію, коли на Заході відбуваються концерти хороших українських груп.

— Коли виконуєте давні твори, не ставалося з вами якихось містичних ситуацій?..

— Інколи під час концертів підходять різні диваки і кажуть, що бачать ельфів на сцені, коли я співаю (усміхається. — Т. К.). Нещодавно почула гарні слова від священика після концерту у Польщі. Він прирівняв музику, спів до сповіді. Тобто і те, й інше — це щира розмова. Мені важливо показувати глядачеві і слухачеві не гарний голос, а розмовляти, спілкуватися, ділитися тим, що найсокровенніше. Саме цього я навчилася під час експедицій.

— Продовжуєте досліджувати народну пісню?

— Мене цікавить людський голос у всіх його проявах та властивостях. У різних культурах він виконує лікувальну, магічну, обрядову та релігійну функції. Коли я вперше почула автентичний спів, мала враження, ніби напилася води з цілющого джерела. У народній пісні є щось дуже первинне, архетипове і справжнє, що додає сил і надихає.

— Вас називають “укра­їн­ською Бйорк”…

— Мене так назвали журналісти. Я розумію, що в сучасному світі нам потрібні от такі ярлики, шухлядки, піарні ходи. Прирівняння мене до Бйорк саме такого роду “хід”. Люблю жартувати на цю тему, що сподіваюся дожити, коли Бйорк будуть називати “ісландською Садовською” (усміхається. — Т. К.)

— У вас на концертах завжди цікаві і оригінальні костюми. Хто ваш дизайнер?

— Мені, як і кожній жінці, завжди хочеться мати більше костюмів — на кожний концерт і програму інший. Та це не завжди вдається. Моїм дизайнером є і була моя мама художниця Катерина Немира. Вона багато вигадувала і шила суконь, костюмів для моїх виступів. Коли у мене запитували, хто мій дизайнер, з гордістю називала її ім’я. Ніколи не хотіла, щоб костюм і мій образ були лише фольклорними. Завжди мав бути якийсь елемент народного стилю, але втілений по-сучасному. Останніми роками мала чудову нагоду співпрацювати з дизайнерами — сестрами Бекрицкими з Кельна чи з українськими дизайнерами.

— Коли ви вдома, як проводите свій вільний час?

— Робота забирає багато часу і сил, я часто в дорозі. Коли є вільний час, намагаюся проводити його з дітьми. Цілий день можемо нікуди не ходити, а влаштовуємо домашні посиденьки: граємо в ігри, дивимося фільми.

— Своїх дітей ви назвали Северин і Гафійка. Чоловік не був проти?

— Він же взяв собі за жінку українку (усміхається. — Т. К.) Коли дізналися, що буде син, знайшли таке ім’я, яке існує у двох мовах. Для дівчинки довго шукали ім’я. Хотіли назвати Софійкою, але потім дізналася, що одна із моїх тіток була Гапка. Мені сподобалося це ім’я і я прочитала, що з грецької “аґапе” означає «любов». Тому на «любов» мій чоловік не міг якось інакше зреагувати (усміхається. — Т. К.)