Злий геній, генсек-дурень і «великий полководець»...

У видавництві «Зелений пес» вийшла українською мовою книжка відомого історика-публіциста Віктора Суворова «Її ім’я було Татьяна». А наступна книжка людини, яку можна назвати головним ворогом офіційної російської історичної науки, «Облом» українською, з’явиться навіть раніше, ніж в оригіналі. Розмовляємо з письменником, істориком та радянським розвідником-утікачем про Хрущова, Жукова і «старшого брата», який спився.

— Розкажіть, чому ви вирішили у найновішій книжці, та й у попередній, деміфологізувати саме постать Хрущова?

— Наша історія достатньою мірою досліджена — революція, громадянська війна, багато написано про тридцяті роки — Голодомор, боротьба Сталіна, велика чистка. Про війну теж багато матеріалів. А ось повоєнний час мало висвітлений.

Мої десять років школи — це якраз час Хрущова. Було так цікаво, коли Хрущов розповів, який злочинець Сталін. Перед тим я дуже любив Сталіна. Пам’ятаю смерть Сталіна. Ми жили на Далекому Сході, й це були страшні березневі морози, жахливі вітри з Сибіру. Ховають Сталіна, всі плачуть, я плачу, а минає трохи часу, й мені кажуть: “Ти Сталіна любив, то ти дурень, Сталін — злочинець, його не треба любити, треба любити Хрущова Микиту Сергійовича”. Я його страшенно любив, бо мужик свій, жартує, країною їздить. Раптом — я тоді навчався в Калінінському Суворовському училищі, у жовтні 1964 року, ми в Москві на підготовці параду і нам оголошують: Микиту Сергійовича знято. І так мені гірко стало, так я його любив, бо Сталіна вже ненавидів. Нам кажуть: тепер у нас новий вождь — товариш Брежнєв, а цього треба забути, бо дурень, і розповідають, який він дурень. Після цього я ні в кого не вірив. Мені б хотілося майбутнім поколінням передати атмосферу оцього хрущовського часу — тоді було останнє покоління, яке вірило в комунізм. Ми вірили, що буде такий час, коли кожному буде за потребами. Як можна було у це вірити?! Які квартири люди схочуть мати? Всім захочеться, щоб вікна на південь, кімнати просторі, й десь в центральній частині чи біля парку! Так не буває, це дурість, але ми в це вірили й за це боролися. Радянський Союз на цьому зламався.

Ця тема повинна бути досліджена. Це був ключовий момент. Ми вірили-вірили, а потім перестали вірити, й після Хрущова почався цілковито дикий цинізм. Всі ходили з червоними прапорами, говорили про комунізм, але ніхто вже не вірив. Проте продовжували воювати, зокрема в Афганістані, за комунізм. Поки не докотилися до того, що все розсипалося. Дійшло до того, що за Горбачова вже картки продовольчі ввели. Війни нема, а в нас картки на продовольство, й при цьому ми всім допомагаємо.

— Чи не недооцінюєте позитивів хрущовської доби?

— Не можу охопити все. В цих книжках говорив переважно про економічну політику Хрущова. Вона була катастрофічна. У Москві тоді вийшов фільм: двоє західних німців зробили фільм «Російське диво» в двох серіях, нам його показували — як було погано до революції та як стало добре. Тільки його показали, тут же почалися дикі черги за хлібом. У хліб стали додавати горох або ще щось. У Москві на ліхтарі хтось повісив буханець хліба й написав: «Російське диво. Третя серія». Міжнародна політика теж була провалом — мало не довели до Третьої світової. В той же час Хрущов хотів робити якусь лібералізацію. Почалося з того, що провели у Москві Міжнародний фестиваль. Це був шок, бо країна закрита. І раптом з’явились іноземці, котрих у нас ніхто не бачив. І відразу пішли «стиляги» — вузькі брюки, краватки. Це була справжня революція! За ними бігала міліція. Повірити неможливо — з ножицями ходили й розрізали штани! Щоб були широкі, а не вузькі. У Хрущова була якась двоїстість: ніби суміш янгола й диявола. Хрущов зі своїми охоронцями, водіями, кухарями говорив на «ви». Приїздив у колгоспи — виходив на поле, говорив з людьми, в українській вишитій сорочці, пузатий такий, це було щось незвичне порівняно зі сталінським часом. І в той же час я наводжу в книжці статистику, скільки при Сталіні той самий Хрущов накоїв, скільки смертних вироків підписав. Ніби, з одного боку, хотів зробити демократію, а з другого — не хотів відмовитися від комунізму. Але при комунізмі все виробництво належить державі, тобто бюрократам. Яка може бути демократія, коли бюрократи розпоряджаються усім? Він дозволяє якусь лібералізацію, а картини художників бульдозерами давлять! При Хрущові будують Берлінську стіну й убивають людей, котрі хочуть утекти з нашого «раю». У нас «найкраща економічна система», але якщо ти втікаєш, то тебе вб’ють. При Хрущові вийшла книжка Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Вважаю її великою книжкою. В ній описано один день, у ньому нема ніяких звірств, але книжка настільки реалістична, що змінювала всі уявлення. Мені було років 15-16, коли я її дістав (скоро її заборонили і вона пропала), вона на мене справила незабутнє враження. Її видали не просто при Хрущові, а за його безпосереднім наказом. Все те, що робив Хрущов, він робив від чистого серця. Він це робив для того, щоб показати, який він хороший, а який Сталін був поганий. Хоча Хрущов був такий самий сталініст, як Берія та всі інші.

— Ще один ваш антигерой — маршал Жуков. Про нього згадуєте мало не в кожному новому творі...

— Візьміть будь-якого нашого лідера й побачите, що він або дурень, або злочинець, або злочинний дурень. Товариш Ленін — німецький шпигун, товариш Сталін — кривавий кат, Хрущов — дурень і кривавий кат. Але нація не може жити й визнавати, що все було даремно. Хочеться знайти щось добре. І ось знайшли лише один світлий момент. Це війна. На нас напали! Завжди ми на всіх нападали, а тепер на нас. Велика Вітчизняна. А хто її герой? Сталіна викрили, Хрущова викрили, Брежнєв — неадекватний. Героїв не було — і вирішили: хай буде Жуков. Зробили новий культ особи. Мій батько-фронтовик усе життя люто ненавидів Жукова, він його на війні зустрічав двічі, розповідав про нього страшні історії, я з ним не погоджувався й у своїх ранніх книжках називав Жукова великим полководцем. А потім, коли дізнався більше, написав книжку «Беру свої слова назад», попросив вибачення у читачів. Дав документи і свідоцтва. Істерія навколо Жукова — це останній із комуністичних міфів, живий у нас і досі. У мене є лист фронтовика, котрий написав: «Мене нагородили медаллю Жукова, я відправив її їм назад. Спасибі вам за ваші книжки». Якщо я переконав фронтовика, котрий воював, то вважаю, що моя місія виконана. Наступна книжка з «хрущовсько-жуковської» серії називатиметься «Облом». Це книжка про те, як Жуков намагався взяти владу. Це буде найцікавіша книжка з трилогії про «велике десятиліття». Там буде й про Угорщину 1956 року, коли Радянська армія ввійшла в Угорщину, котра захотіла трохи лібералізуватися, за наказом й під керівництвом Жукова та влаштувала там криваву кашу.

— В Україні поширена версія, що Жуков і Берія підписали наказ про депортацію всіх українців (за зразком кримських татар і кавказьких народів), а Сталін такого документа не схвалив...

— Дехто вважає, що документ підроблений. Треба читати промову Хрущова на ХХ з’їзді, де він розповідав, що так, хотіли українців вивезти. Він це валив на Сталіна. Якраз він був проти, а Жуков і Хрущов за. Сталін розумів, якщо українців вивозити кудись, вийде казна-що. Генералів була половина українців, сержантів іще більше. Якщо їх почати вивозити, армія завалиться або й повстання почнеться. Жуков і Хрущов на це зважилися. Сталін зупинив, але не тому, що він був добрий, він розумів, що це працює проти нього, що без українців він із Гітлером не впорається.

— Коли читаєш ваші книжки, іноді виникає враження, що відчуваєте прихований захват перед злим генієм Сталіна…

— Сталін для мене — кримінальний геній. Сталін з одного боку, Гітлер з другого, між ними Польща. Сталін каже: слухай, ти Данциг собі хочеш, якусь автостраду будувати, давай пів-Польщі тобі, пів-Польщі мені. Навіть так, каже, Варшава колись була в складі Російської імперії, але ти забирай її. Підписали 23 серпня 1939 року. 1 вересня починаємо, тобі половина, половина мені. Гітлер починає, а Сталін каже: ой, я не готовий. Спитайте будь-кого: хто почав Другу світову війну? Всі скажуть: Гітлер почав, напав на Польщу. Але ж домовились у Москві! Й Гітлера там не було, були товариш Сталін, Молотов і Ріббентроп, вони на трьох домовились, а потім випивали. «Не готовий» — це геніальний хід! Велика Британія і Франція 3 вересня оголошують Гітлеру війну. І все — Гітлер уже виграти не може, бо в нього немає авіації, у нього немає флоту, щоб розтрощити Велику Британію. За Великою Британією стоїть Америка. Гітлер уже нічого не може зробити. У Великої Британії й Америки інтерес — переманити Сталіна на свій бік, ось як! І вони це роблять. І півмільйона найкращих у світі автомобілів дають йому безкоштовно під час війни. Як можна було легко обдурювати Гітлера, Рузвельта, Черчілля! 17 вересня Сталін починає війну проти Польщі, воює, захоплює «свою» половину, Велика Британія і Франція в цей час захищають Польщу від Гітлера, але при цьому стають друзями Сталіна! Нещодавно на одній передачі у Києві глядачі сиділи і казали, що Сталін взагалі-то зробив велику справу, приєднав до України її західні землі, це ж добре. І Білорусі теж. Сталін Західну Україну не приєднував до України, він її приєднав до Радянського Союзу. Владу там поставив розстрільну, комуністичну, гулагівську, чекістську, антиукраїнську.

— Спроможна Росія — батогом чи пряником — затягти пострадянські країни до щільнішої форми інтеграції або просто втримати у своїй сфері впливу?

— Ніколи цього не буде. 70 років комуністичної влади мали на російський народ (як і на український) такий страшний вплив, що Росія більше ніколи не зможе стати центром імперії. Народ вироджується. Спочатку прийшов комуніст із дурною ідеєю про «всім за потребами». Ті, хто розуміли, що це дурня, хто воював, або загинули, або пішли у вигнання. Ті, хто лишився — хто протестував, їх убивали. Той, хто о четвертій ранку встає й на полі оре, той куркуль, вивезімо до дідька у Казахстан, хай там здохне. Хай залишиться той, хто так не «вкалує». Йшов негативний відбір. Хто міг думати й боротися, тих знищили. Наступне покоління — це діти тих, хто не протестував. Йде війна. Багато хто у власовській армії, в УПА — їх убивають або вони йдуть із країни. В третьому поколінні лишаються ті, хто ніколи не протестував. Але й серед них хтось знаходиться. І їх давлять. Люди, які бачать, що тут їм немає ніякого виходу, їдуть. Я нещодавно виступав у Вашингтоні. Це не Силіконова долина, але приходять росіяни, українці, євреї, вірмени. Слухачі — комп’ютерний інженер, лікар-кардіолог, тобто професіонали втікають, а п’яниці залишаються. Нещодавно була статистика, скільки втекло з Росії: учених — стільки, інженерів — стільки, але жоден інспектор ДАІ не втік! Злодії залишаються. Росія не підніметься. Вона не виробляє нічого. Тільки нафту й газ. А тут великого розуму не треба, просвердлити дірку під землю — і все. Росія сьогодні — сировинна колонія, придаток, як Уганда чи Нігерія, де свердлять дірку в землі та качають нафту. І тим, хто біля цієї труби сидить, кидають мільярди, щоб вони купили собі яхти та не рипались.

— Петро Сергійович Делябін, колишній співробітник КГБ, що втік до США, свідчив у Конгресі, що вбивство Симона Петлюри 1926 року було однією з перших спецоперацій зі знищення політичних опонентів за кордоном, яку провела червона Москва. На чому тримається успіх радянських і російських спецслужб у цій сфері?

— Цей успіх тримається тільки на тому, що Захід надто лояльно ставиться до цих злочинців, не хоче їх називати злочинцями. У мене був добрий приятель тут, у Лондоні — Саша Литвиненко, я був першою людиною, якій він подзвонив зі шпиталю. Дзвонить і каже: слухай, мене отруїли. Невдовзі помер. Це було політичне вбивство. Його організувати не так важко, бо тут свобода переміщення, хто хоче, може приїхати, ні за ким не стежать. Але те, що ця справа не доведена до кінця, що британська влада її не розкрутила, можна пояснити лише тим, що їм не хочеться псувати відносини з Росією, з Путіним. Їм хочеться бути друзями. Вони завжди хотіли бути друзями. І Черчілль, і Рузвельт, і всі інші хотіли мати справу з цим режимом дурнів і злочинців. Згадаймо Голодомор в Україні. Вони це бачили, цього не можна було не бачити! Дипломати їхні писали в Лондон, у Вашингтон — тут страшні речі робляться, люди на вулицях помирають. І ніхто на це не реагував! Бо їм треба було підтримувати добрі відносини з товаришем Сталіним. Чому — питайте у них!

— За себе не боїтеся?

— Якби я боявся, то притих би. Сюди багато тікали і з ГРУ, і з КГБ, і з НКВД. Людина втікає — і сидить тихо, як мишка, і ніхто її не чіпає, нікому вона не потрібна. Я втік для того, щоб сказати свою головну ідею — ідею «Криголаму». Я перший це сказав. Мені треба було висловитися. Життя дивовижне саме тим, що я розумію: там велика країна, в якій тисячі тонн архівних документів, і вони нічого не можуть зробити проти мене, окрім як оголосити, який я нехороший. Я, звісно, в жодному разі не порівнюю себе з Пушкіним, але пам’ятаєте, він танцював і кричав «оце так Пушкін, оце так сучий син!» — у мене трохи схоже відчуття.

Довідка «ВЗ»

Віктор Суворов (справжнє ім’я Володимир Різун) — радянський розвідник-утікач, капітан Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу; історик, дослідник та письменник, який працює у жанрі історико-документального та художньо-історичного роману. Народився 20 квітня 1947 року у Хасанському районі Приморського краю РРФСР. Нині мешкає у Великій Британії. В СРСР, за власними словами, був заочно засуджений до смертної кари. Читає лекції у військових академіях Західної Європи. Автор популярних книг з історії Другої світової війни та діяльності спецслужб СРСР. Аналіз та опис подій у цих книгах значно відрізняються від трактування історії, яку викладали за часів СРСР. Найбільш відома книга з цієї тематики — «Криголам». Написав кілька художніх книг про радянську армію, військову розвідку і передвоєнну історію СРСР. Тиражі книг Суворова перевищують мільйон примірників