Софія Андрухович: «Ця «щаслива Австрія» була сплавом любові-ненависті»

В активі 31-річної письменниці Софії Андрухович – кілька книг, переклади і публіцистика. А вже у вересні, під час Форуму видавців у Львові, відбудеться презентація нової книги Софії Андрухович із дивною назвою «Фелікс Австрія».

Цей роман розповість читачам непрості життєві історії мешканців славного міста Станіславова, а сьогодні Івано-Франківська, ще коли була жива «бабця Австрія», а на вулицях тільки почали з’являтися трамваї.

Про новий роман, «щасливу Австрію», галицьку любов до минулого і письменництво в умовах війни — у розмові «ВЗ» із Софією Андрухович.

- Презентація книги «Фелікс Австрія» відбудеться під час Форуму видавців. Про що ця книга?

— Про людські стосунки, заплутані й неоднозначні. Про те, як людина ускладнює собі життя і навіть не помічає того, що воно витікає крізь пальці. Це історія про двох жінок, матері яких загинули під час відомої Мармулядової пожежі в Станіславові у 1868 році. Перша — Стефанія Чорненько, українка, врятована та вихована лікарем-німцем. Друга — Аделя Сколик, донька цього лікаря, одружена з українцем-скульптором. Формально Стефанія — служниця Аделі, але дівчата виросли разом і самі не розуміють, хто вони одна одній: сестри, подруги чи господиня та підлегла. Це клубок із любові, ревнощів, образ, недомовок, помилок і таємниць, який ще більше заплутують інші герої. Розповідь про те, що людина часто живе не в реальному світі, а у власних вигадках.

— Звідки така цікава назва — «Фелікс Австрія»?

— «Фелікс Австрія» — «щаслива Австрія» латиною. Це частина цитати, якою характеризували Австро-Угорську імперію: «Всі воюють, і тільки ти, щаслива Австріє, укладаєш шлюби». Австро-Угорщина намагалась створювати образ благополучної, мирної імперії, де всі народи живуть у злагоді та дбають про добробут своїх сусідів. Свої володіння династія Габсбургів начебто розширювала, не застосовуючи насильство, а укладаючи династійні шлюби.

«Щаслива Австрія» — це такий стереотип, міф про «бабцю Австрію», характерний і для Галичини. На Галичині співіснувало багато народностей: євреї, поляки, українці, німці, вірмени. З одного боку це був полікультурний край, багатий і строкатий. З іншого — життя на австро-угорській Галичині було сповнене утисків, переслідувань представниками одних народностей представників інших. Ця «щаслива Австрія» була сплавом любові-ненависті.

— Чому локацією для подій, які відбуваються у романі, обрали Станіславів початку ХХ століття?

— Я народилась у Франківську, але вже 10 років не живу в ньому і буваю не так часто, як мені хотілось би. Я скучаю за містом, отож вигадала собі такий спосіб перебування в ньому, вирішивши задля більшої цікавості здійснити подорож не лише в просторі, а й у часі. Водночас мені хотілось дослідити, яким Станіславів був 100 років тому, наскільки змінилась його архітектура. Хотілось уявити, що могло відбуватись, наприклад, на сучасній вулиці Шевченка (тоді — Липовій) котрогось, скажімо, липневого дня 1900 року.

— Чи багато довелося опрацювати історичних документів і літератури?

— Щоб справа, якою ти займаєшся, виходила добре, тобі мусить бути цікаво нею займатись. Вирішила спробувати себе в якомусь незвичному жанрі, ускладнила собі завдання, щоб було цікаво. Однак історичний роман у мене не вийшов. Я не ставила собі за мету змалювати реальні історичні події та історичні постаті: взявшись за роботу, я усвідомила, що мені йдеться про те, щоб докладно розгорнути перед читачем внутрішню драму героїв, зробити це достовірно з психологічної точки зору, а обрані місце й час радше грають у цьому випадку роль декорації.

Я читала історичну літературу, але отримані знання використала для того, щоб відтворити у своїй книжці побутові подробиці тодішнього життя, а не значущі події, звичайних мешканців міста — героїв кримінальної хроніки, рекламних оголошень чи театральних афіш — а не відомих діячів того часу.

— Галичан неодноразово звинувачували у надмірній любові до минулого. Мовляв, у міському житті часто роблять акценти на австрійському періоді. Останнім часом вийшло багато книг, які описують Львів або Галичину початку ХХ століття. Чи відчуваєте, що ваша книга є частиною цього умовного тренду?

— Можна говорити про романтизацію та зацикленість на галицьких та австро-угорських міфах — чи на будь-яких історичних міфах (наприклад, радянських). Власне, це я мала на увазі, говорячи, що «щаслива Австрія» насправді далеко не була аж такою щасливою. Під «френзлями» і «фальбанками» ховається багато небезпечних тріщин. Стосунки моїх героїнь можна розглядати як алегорію міжнаціональних стосунків: те, що видається любов’ю і відданістю, є насправді формою залежності, насильства, гноблення.

Але інша справа — говорити на історичні теми. Цього не може бути надто багато, тому що у нас такий досвід практично відсутній. Ми не зможемо розпочати нову сторінку, якщо не проговоримо всі трагічні, супере­чливі, болісні моменти нашої історії. Мусимо досліджувати, аналізувати та залишатись об’єктивними, говорячи про Голодомор, про Першу і Другу світові війни, про польсько-українські стосунки, українсько-єврейські стосунки тощо. Травми ніколи не стануть пережитими, уроки ніколи не будуть засвоєними, поки вони залишатимуться не промовленими, не прийнятими, не визнаними. Я не намагалась притримуватись якогось тренду. Писала про те, що мені було цікаво.

— Ви не писали майже 7 років. Чи не важко було повертатися до писання?

— Так, було складно. Складно в тому сенсі, що настав момент, коли я мусила прийняти рішення, зробити вибір — чи хочу писати далі чи, можливо, мені варто підшукати собі інше заняття в житті. Всі ці сумніви забирали багато сил, які могла би вкласти в роботу. Але інакше було неможливо: просуваючись маленькими кроками, я дедалі більше переконувалась, що мені комфортно на своєму місці.

— Ваш батько — відомий український письменник Юрій Андрухович, а чоловік — відомий публіцист Андрій Бондар. Кому з них першому дали прочитати рукопис нового роману? Чи радилися з рідними або колегами під час написання книги?

— Андрій був поруч зі мною більшість часу, поки тривала робота над книжкою. Він мене підбадьорював, слухав мої розмірковування про сюжет і розповіді про вичитане у монографіях та старих газетах. У процесі я давала йому перечитувати щойно написані уривки. Він та ще одна близька людина, яка супроводжувала мене під час писання, були першими читачами. Тільки після цього я надіслала книжку батькові. Я врахувала чимало зауважень та порад, отриманих від людей, яким довіряю та до думки яких прислухаюсь.

— Письменник в умовах революції і війни — це надихає чи, навпаки, відсуває письменництво на другий план?

— Ситуація, в якій живемо останні 9 місяців, оголює в людині найважливіші, базові речі. Відмітаються всі ті прикраси, фантазії і вигадки, в яких людина живе у мирний час, якими обплутує себе від нудьги, втікаючи від себе самої, для того, щоб не стикатись із реальністю та власною скінченністю. Вже майже рік ми, як ніколи часто, думаємо про смерть. Бачимо обличчя тих, хто загинув, нас захищаючи, читаємо імена, історії. І дедалі краще усвідомлюємо, що ця ситуація стосується безпосередньо кожного з нас.

В таких обставинах вступають у дію примітивні тваринні механізми, страх за життя, намагання будь-якою ціною залишитись неушкодженим. Ці механізми закладені в нашій підсвідомості і з ними складно боротись. І тому таким дивом здаються вияви справжньої людської природи: жертовності, готовності допомагати, віддавати необхідне, рятувати, захищати. Не залишається нічого зайвого, все стає полярним.

Смерть, насильство і страждання — це не джерело натхнення, це не література. Понад усе хочу, щоб всі ми якнайшвидше перейшли на наступну стадію, в якій перестанемо рятуватись і захищатись, а зможемо працювати і вдосконалювати. Нехай ми знову заростемо непотрібними, зайвими деталями. Знайдуться письменники, які досліджуватимуть людську природу, проглядаючи крізь них. Морок обов’язково розсіється. І все, що я можу, — палко сподіватись, що це станеться якнайшвидше. І робити те, що залежить від мене.

Довідка «ВЗ»

Софія Андрухович — українська письменниця, перекладачка і публіцистка. Народилася 17 листопада 1983 року в Івано-Франківську.

Донька знаменитого письменника Юрія Андруховича. Авторка чотирьох прозових творів, серед яких скандальний роман «Сьомга».

Також спільно з Віктором Морозовим переклала книгу Джоан К. Роулінг «Гаррі Поттер і келих вогню». Одружена із публіцистом Андрієм Бондарем. Виховує доньку Варвару.