Максим Кідрук: «Розрив з Росією – остаточний і безповоротний»

Письменник і мандрівник Максим Кідрук вже восени, під час Форуму видавців, презентує нову книгу в улюбленому для себе жанрі — технотрилері. Автор працює над завершенням першого в Україні роману про українську авіацію, головною героїнею якого стане жінка. Максим Кідрук обіцяє багато несподіванок, цікавих поворотів і навіть трохи драми, аби книжка була цікавою для кожного читача. Про нові літературні досягнення, подорожі і політику, а також про те, чому письменник більше не спілкується із родичами з Росії, читайте у розмові «ВЗ» з письменником

Максимом Кідруком.

— Максиме, кількість відвіданих вами країн і написаних вами книг вимірюється десятками. Чого наразі більше?

— Я відвідав 31 країну, побувавши на всіх континентах, окрім Австралії та Антарктиди. А щодо написаних книг, чесно кажучи, сам деколи плутаюсь. Якщо рахувати з технічними — то вже 14, а якщо йдеться про художні — то написав вісім книг. Як бачите, відвіданих країн наразі більше.

Куди збиратимусь далі — важко сказати, адже через те, що відбувається в Україні, не доводиться щось планувати. Працюю над завершенням нового роману під назвою «Жорстоке небо», який презентую на Форумі видавців у Львові. Також працюю над публіцистичною книгою на замовлення одного іноземного видавництва. Це вимагає повної самовіддачі, тому, на жаль, зараз про подорожі не йдеться. А взагалі, хочу відійти від образу мандрівника і присвятити себе письменництву.

— Новий роман? Розкажіть детальніше, про що ваша книга.

— «Жорстоке небо» — це перший роман про українську авіацію, для якого я обрав наш регіональний пасажирський літак АН-148. У книзі йдеться про жінку, батько якої сконструював цей літак. Судно вже після другого польоту до Франції зазнає катастрофи, і головна героїня вирушає на місце аварії, аби з’ясувати, що стало причиною трагедії. На перший погляд, винними є працівники паризького аеропорту, які скерували літак на смугу, яку очищували від снігу. Однак вже на місці головна героїня з’ясовує: якби все було гаразд із літаком, він завжди б міг скасувати посадку і спробувати сісти на іншу смугу. І тут вона опиняється перед дилемою — чи зберегти ім’я свого батька та честь рідної країни, чи випустити на ринок незавершений літак?

Роман «Жорстоке небо» — це суміш детективної історії, технотрилеру і трохи драми, які легко вписуються в сучасні українські реалії. Перші презентації нової книги відбудуться вже на Форумі видавців у Львові, а потім поїду у великий тур. До речі, родзинкою моїх презентацій стане те, що проводитиму їх на території аеропортів. Наразі тривають перемовини про це із керівництвами летовищ у різних містах України.

— Подорожі забирають багато часу, тим більше, такі екзотичні країни — Мексика, Намібія, Нова Зеландія... З іншого боку — написання книг теж вимагає багато часу. Як вдається організувати свій час, аби продуктивно займатись і тим, і тим?

— Для того, щоб сісти і писати, треба знайти ідею, і ця ідея повинна бути хорошою. Тому, у першу чергу, подорожі дарують мені багато ідей для нових книг. Приблизно третину історій, які я описав у художніх книгах, мені вдалося зібрати в своїх мандрівках.

Зазвичай подорожі є доволі концентрованими — я обираю країну, місця, локації і присвячую час дослідженню нових для мене територій. Після цього, повернувшись додому, сортую побачене і почуте — щось стає частиною історії в художній книзі, щось іде в біографію якогось героя. А як вдається організувати час? Проблеми з часом насправді не існує. Існують проблеми із самодисципліною. І зізнаюся, у мене теж.

Я усвідомлюю, якщо хочу бути хорошим письменником — повинен писати щодня. Хоча це не стовідсоткова гарантія того, що я ним стану, — можливо, ніхто моїх книг не купуватиме. Але принаймні намагаюся стати хорошим автором, а для цього потрібно писати кожного дня. Зазвичай працюю у повністю закритій та ізольованій кімнаті, де немає Інтернету та комп’ютерних ігор, і взагалі нічого, що могло б відволікти. Встаю кожного ранку і починаю писати.

— Звідки така тяга до подорожей? Можливо, з дитинства, з пригодницьких романів?

— Так, ви вгадали. З дитинства багато читаю, і серед всього прочитаного було багато пригодницьких романів. У мене не було якихось унікальних історій, які перевернули моє життя і спонукали багато подорожувати. Це банально, але пригодницькі книги про мандрівників і дослідників формували мій світогляд. Тож коли з’явилася можливість вирушити у свою першу велику мандрівку за межами Європи, у мене навіть питання не виникало — їхати чи не їхати. Звісно, їхати. Ну, а де перша мандрівка, там друга, третя...

Нещодавно дискутував з колегами про те, скільки книг повинен читати письменник. На мою думку, це повинно бути від 80 до 100 одиниць на рік, тобто одна книга на 3-4 дні. При такому темпі читання важко згадати, що, коли і на кого впливало. Звісно, тягу до подорожей дуже розвинули книги Джека Лондона, романи Джорджа Мартіна, які, щоправда, не про подорожі, але привчають письменника працювати, книги Джона Берроуза, відомого мандрівника і натураліста, а також деякі твори Марка Твена.

— Об’їздивши стільки країн, вам напевне, неодноразово доводилося зустрічатися зі стереотипами про українців.

— Для багатьох країн, де я був, а це екстремальні країни Африки чи Південної Америки, Україна — це tabula rasa, “чиста дошка”. У більшості людей з цих країн асоціації про Україну близькі до нуля. Взагалі-то, певні поняття є, але вони обмежуються братами Кличками, футболістом Андрієм Шевченком і рідше — аварією на Чорнобильській АЕС. Щоправда, зараз про Україну знають більше через криваву революцію та агресію Росії. З іншого боку, відсутність будь-якого поняття про Україну дозволяла формувати враження серед місцевих людей на прикладах українських мандрівників. А мандрівники самі собою дуже позитивно налаштовані люди, тому, у сухому залишку, вдавалося створювати хороший імідж України.

— Між письменництвом і мандрівництвом у 2012 році ви знайшли час для балотування у народні депутати. Чи хотіли б повторити цей досвід?

— Досвід є завжди досвідом, незалежно від того, чи поганий, чи хороший. Як ви знаєте, я програв вибори першій тушці парламенту цього скликання, депутату від ОО «Батьківщина», Андрію Табалову. Він і його батько першими не увійшли до фракції опозиції, і під час першого засідання їхніми картками голосували представники Партії регіонів.

Чому я про це згадую? На момент, коли ще можна було знімати кандидатури на користь інших кандидатів, на мене чинили колосальний тиск, аби я поступився на користь Табалову. Я йшов на вибори від опозиційних сил і розумів, хто такий Табалов, тому продовжив боротьбу. Тоді на мене полилася велика кількість бруду, мовляв, я продався регіоналам. Загалом, історія завершилася для мене умовно позитивно, бо Табалови у перший же день засідання нового парламенту показали свої справжні обличчя, а люди, які поливали мене брудом, потім приходили і вибачалися.

Чи хочу я спробувати знову себе у політиці? Ні, не хочу. Але й тоді не хотів. Мені запропонували, я довго думав і погодився. І на те були свої причини. От всі ми скиглимо, що політики продаються, а політика — це брудна справа, тому ніколи нічого не зміниться... І дуже легко говорити так і навіть не намагатися змінити щось. Я спробував і не шкодую. Наразі в політику йти не хочу, але якщо будуть пропозиції, то обов’язково їх розгляну.

— Дізналася, що через ситуацію, яка склалася в Україні, ви перестали спілкуватися з родичами з Росії...

— Це насправді велика сімейна драма. Два брати і дві сестри моєї матері колись разом з сім’єю втікали з Росії, бо їхнього батька через перебування у німецькому полоні хотіли зловити органи НКВД. Через це родина переїхала в Україну і осіла у Богом забутому селі на Кіровоградщині. Усе життя мій дідусь боявся, що за ним приїдуть.

Зараз одна з моїх тіток живе в Криму, всі решта рідних по цій лінії — в Росії. Так-от, їх всіх виростила Україна: вони зростали серед українців, жили серед української культури і традицій, а потім з різних причин переїхали.

До цього часу ми спілкувалися досить добре. Вони приїжджали до нас у Рівне, де похована моя бабуся і їхня мати. Приїжджали не раз, пили з друзями моїх батьків горілку, жартували. А вже у 2014 році наші родичі почали писати нам, що тут всі фашисти і нас потрібно винищити. Там було стільки неадекватних звинувачень і дурниць, що я вирішив більше не зачіпати їх. Люди настільки охоплені російським шовінізмом, що я сумніваюся, що коли-небудь нам вдасться щось їм пояснити. Моя думка — ніколи. Зміна Путіна нічого не дасть — це розрив остаточний і безповоротний. Я лише заспокоюю свою маму, що ми, на щастя, перебуваємо на правильному боці кордону.

Довідка «ВЗ»

Максим Кідрук — український письменник та мандрівник. Народився у 1984 році у Володимирці, на Рівненщині. Здобув три вищі технічні освіти у вишах Рівного, Києва та Стокгольма.