Юрій Хвостенко: «Якщо мені сьогодні подзвонить Михалков, принципово відповім йому «ні». А якщо зателефонує Лія Ахеджакова і скаже: «Юрчику, зіграй!», я без грошей буду працювати»

Одного із найяскравіших представників творчого складу цього театру, актора Юрія Хвостенка, ми наздогнали дорогою до відпочинку — і він розповів кореспондентові «ВЗ» про свої переживання щодо творчого розвитку, очікування культурного прориву та про те, чи покинув би він театр заради війська.

— Юрію, як театр у свій спосіб має можливість реагувати і впливати на проблеми в країні? — Ми, як і будь-які люди, повинні мати свою позицію. Оскільки ми ще й публічні люди, тож маємо можливість висловлювати свою думку публічно. Наш театр завжди був проукраїнським та патріотично налаштованим. Ми були на Майдані, чоловіки наших співробітниць зараз перебувають у зоні бойових дій. Відміняли вистави. Бувало, приходиш у театр, але на сцену вийти так і не доводиться — чергова трагедія накрила країну. А, бувало, навпаки — художній керівник виходив до людей і казав: «Сьогодні ми для вас зіграємо, аби підтримати бойовий дух». — Важко виходити на сцену і забувати про реалії? Вони накладають свій відбиток на вашу гру? — Актор завжди має залишатися професіоналом. Хай навіть падає стеля — ми повинні добре грати виставу. Адже це наше покликання, наше ремесло. Свій відтінок усі ці події, звісно, дають. Проте це залежить ще й від вис­тави. Якщо у ній йдеться про пат­ріотизм, питання честі, совісті, то на цьому робимо ще більший наголос. — Якби була потреба, змогли б усе залишити і піти до війська? — Я теж зараз ставлю собі це питання. Не скажу, що мені не страшно. Мені страшно — і за себе, і за сім’ю, і за всіх людей. Але разом із тим, «не убоюсь я зла», як йдеться в Біблії. Маю велику надію, що мені вистачило б сміливості і сили духу воювати. — Російські колеги якось підтримують вас? Ваші погляди не розділились? — Недавно спілкувався з подругою з Москви, вона теж актриса. Пересварилася з більшістю своїх колег, які вперто сповідують позиції Кремля, за що отримують гроші. Вона адекватно розуміє все, що відбувається в Україні, але іноді їй просто не хочеться піднімати цю тему зі своїми знайомими, адже конфлікт забезпечений. Але усі мої друзі, які належать до театрального середовища і перебувають «по той бік», мене розуміють і підтримують. — Ви задіяні ледь не у кожній виставі Театру ім. М. Заньковецької. Хоча б раз відчували творче виснаження? — Я, швидше, відчуваю своєрідний творчий застій. В останні роки у мене було творче піднесення — багато ролей, у тому числі багато головних… Потім «вийшла» пауза, яка триває досі. Коли граєш весь час і багато, не знаходиш часу для того, аби урізноманітнюватись, усе стає схожим на конвеєр. Ти стаєш подібним на своїх героїв. Це неправильно. Треба бути різним, щоб не набриднути — як людям, так і самому собі в своїй професії. У мене зараз період, коли немає, за моїми мірками, етапних ролей — тих, які підносять актора на новий рівень, на вищий щабель. Своєрідна філософська пауза… А може, перехід до іншого етапу. Сподіваюсь, я візьму цей бар’єр. — Як «прокинутися» з такого стану? Можливо, взятися самому за якусь постановку? — Останнім часом багато про це думаю і розумію, що потрібно щось робити. Копати себе в одне місце і діяти (усміхається. — Ю. Т.-Ч.). Я дуже налаштований на кіно. Хоч і не знімався останнім часом, але думаю, це прийде. Спілкуюся з людьми, які знімаються і знімають, і бачу, що не за горами великий прорив. Адже все має свій початок і кінець — і усе те, що зараз нависло над нами і заважає нормально працювати, рано чи пізно завершиться. І буде великий культурний та емоційний прорив у нашій краї­ні. Щодо мене, то не скажу, що знаю напевне, яку кінороль хочу зіграти чи до якого режисера треба «проситись». Мені здається, це той випадок, коли треба просто почекати, — що має бути твоїм, буде. Не скласти руки, звісно, а працювати. І бути впевненим, що рано чи пізно твоя мрія здійсниться. — А звання «заслуженого артиста» могло б вас якось підбадьорити? Здається, ви давно на нього заслужили… — Кожному акторові, звісно, приємно, коли його професіоналізм оцінюють — чи то морально, чи то матеріально. Не скажу вам, що я цього не хочу — я цього дуже хочу. Але, мабуть, той період, коли це мало б бути вчасно і коли б я отримав від цього найбільше задоволення, минув. Є й багато інших акторів, які старші і зробили набагато більше, проте теж не мають цього звання. Волію, щоб мене оцінювали ті режисери, які братимуть мене у свої вистави, кінороботи. Хоча, якщо ви запропонує­те мені звання заслуженого артиста України, не відмовлюся (сміється. — Ю. Т.-Ч.). — Ви мрієте про кіно, проте більшість українських акторів зараз є затребуваними, швидше, у кінематографі східних сусідів, а не вітчизняному. Пристали б на пропозицію російського режисера зіграти роль своєї мрії? — Часто говоримо з колегами на цю тему, є різні думки. Усе залежить від позиції режисера. Якщо мені сьогодні подзвонить Михалков (на цьому місці люди скажуть, що Хвостенко пафосно говорить), я принципово відповім йому «ні» — за те, що ця людина робить і говорить. А коли зателефонує Лія Ахеджакова і скаже: «Юрчику, зіграй!», навіть без грошей буду працювати. — Два роки, як у театральному і кінематографічному житті країни немає Богдана Ступки. Наскільки відчутною є його відсутність? — Я — учень Богдана Козака, який був близьким другом Богдана Ступки. Кілька разів спілкувалися з ним про мої роботи, ми були на гастролях в його театрі. В котромусь із інтерв’ю Богдан Сильвестрович зробив зауваження щодо мого мовлення на сцені. Незважаючи на те, що критику сприймаю близько до серця, приємно було її чути з його вуст. Не знаю, яка зараз ситуація у столичному Театрі ім. І. Франка… Богдан Ступка був українським актором number one, тож це незамінна втрата і для нашого, і для світового театру та кінематографа. — Ви беретесь за велику кількість інших проектів, зокрема, є ведучим на численних концертах та вечірках. Як ваші колеги ставляться до цього? Не кажуть: «Юрію, це ж не мистецтво…»? — Я займаюсь тим, що не шкодить моїй професії. Хто що там каже, мене не надто хвилює. Будь-яка робота, зроблена професійно, заслуговує поваги. Буде це робота професора мистецтвознавства чи проститутки. Голов­не — роби свою роботу добре. Люди оцінюють мою роботу ведучого, беруть чомусь саме мене, а не когось іншого... — Як відпочиваєте після театрального сезону? — Ситуація в країні навіть тут накладає свій відбиток, відчуваєш якусь провину чи що… Ми зібралися з друзями з театру, поїхали на Одещину. Раніше любили бувати в Криму. Тут усі з синьо-жовтими прапорцями, ми теж. У нас цілковито студентський відпочинок — дерев’яні будиночки, мало людей, «море морезне»… Можливо, потім ще пощастить поїхати в Чорногорію. Я ще займаюсь підводною риболовлею, але тут мені не вийде втілити це в життя, адже море не таке, як у Криму. Та все ж це буде час спокою і роздумів. Щоправда, парадокс — вартувало поїхати на відпочинок, як одразу ж почали телефонувати з пропозиціями роботи та інтерв’ю (сміється. — Ю. Т.-Ч.). Довідка «ВЗ» Юрій Хвостенко народився 27 травня 1981 року. Закінчив факультет театро­знавства та акторської майстерності ЛНУ ім. І. Франка, курс Богдана Козака. Після завершення навчання почав працювати у Національному академічному українському драматичному теат­рі ім. М. Заньковецької. Серед кількох десятків зіграних ролей — роль Моцарта у виставі «Амадей», Івана у комедії Івана Миколайчука «Небилиці про Івана…», роль Степана у драмі Лесі Україн­ки «Боя­риня», Роберта у постановці «Троє товаришів», Холстомєра в «Історї коня», Івана у виставі «Арт».