На Пасху і білка спробувала паски…

Михайло з природою «на ти» з ран­нього дитинства. І зараз, коли працює на серйозній державній роботі, розслабля­ється у вільний час походами у лісок, що неподалік його київського помешкання. Його неодмінний супутник — фотокаме­ра. В її об'єктив потрапляють кумедні синички, дикі голуби, верткі білки, миші та інші брати наші менші. Так звикли до митця, що йдуть-летять йому до рук, за­глядають у його репортерський кофр, випрошують гостинців. Залюбки стають учасниками фотосесій. Позують без під­казок — встигай тільки натискати кнопку апарата. І завжди отримують «гонорар» за свою працю: чи то зернята соняшнику, чи то бублики, хліб. А на Великдень сма­кували головною стравою свята…

— Кілька днів тому прямо на мене вибігла лисиця, — згадує Михайло Марків. — Була брудна: неподалік є лисячі нори, видно, наводила лад у своєму помеш­канні, прибирала його. Приро­да прекрасна! Шкода, що до неї багато хто ставиться бруталь­но. У тому ж ліску, де живуть мої друзі-тварини, з початком весни з’явилося повно пляшок з-під пива. Шумні компанії сма­жать на узліссі шашлики, а за дерева бігають справляти фізіо­логічну потребу. Паскудять кра­су…

Однак завершити ці нотатки про наше прекрасне, але таке вразливе довкілля і його жителів, хочеться приємним. У Велико­дню суботу автору цих рядків ви­пало зробити п’ятикілометровий рейд через гори-доли, ліси, поля. Благодатна теплінь, над озиминою розносяться запахи розквітлого терену і черешень. Природа стишилася в очікуван­ні свята свят. Аж тут із букового урочища донеслося романтич­не «ку-ку». То вперше цієї весни подала свої позивні зозуля. Зга­дав народне повір'я, що у таких випадках треба стиснути у ку­лаці гроші - і тоді начебто бу­деш багатим. У кишені гривень того разу не виявилося. Але була банківська платіжна картка. По­тримав її замість купюр. Може, якраз старі традиції мають при­бутковий вплив і на сучасні тех­нології…