Олексій КОЛОМІЙЦЕВ: «Режисер — жорстока професія. Маєш бути до цього готовий…»

Прем’єра його вистави “DIVKA” не залишила байдужими навіть його запеклих опонентів. А те, що новий директор одразу звільнив художнього керівника і більш як десять працівників театру, спричинило вибух емоцій — у театрі двічі били вікна, облили двері зеленкою... Поки міліція шукає “дрібних хуліганів”, Коломійцев плекає амбітні плани з перетворення загумінкової театральної установи на справжній храм авангардної Мельпомени. Перші труднощі не злякали харизматичного режисера — він переїхав «на ПМЖ» до Львова з жінкою і дитиною. Думками про сьогодення українського театру, власну націоналістичну позицію і місію “згори” Олексій Коломійцев поділився з журналістом “ВЗ”.

— Пане Олексію, коли ви сюди їхали, знали, що будете працювати у найбільш “сов­ковому” львівському театрі?

— Я, звичайно, проаналізував ситуацію. Дивився відео, ознайомився дистанційно з акторським складом. Конкурс оголосили одразу на три директорські посади — Першого національного театру для дітей та юнацтва, Театру ім. Леся Курбаса і Театру ім. Лесі Українки. Я свідомо обрав саме Театр ім. Лесі Українки. У двох інших установах — усталені колективи, своя специфіка. А Театр ім. Лесі Українки мене зацікавив. Колектив тут є, але чогось не вистачає. Я це відчув на рівні підсвідомості. Коли оголосили цей конкурс, приїхав і виступив “із відкритим забралом”. Моїми опонентами були шість кандидатур. Не гримувався під “білого і пухнастого”, максимально відкрився. Розповів про весь той “шлейф”, який залишився після мого звільнення з Полтавського музично-драматичного театру імені Гоголя. Адже, як відомо, маленька брехня породжує велику недовіру, а я цього не хочу.

— Ваш конфлікт із керівництвом Полтавського театру наробив галасу в культурологічних колах...

— Добре знаю, звідки ноги ростуть у театральному мистецтві — заздрість, цькування... Це було з багатьма українськими митцями, починаючи з Леся Курбаса і закінчуючи Леонідом Биковим. Зараз нічого не змінилося. Але я не роблю з цього трагедії. Режисер — жорстока професія. Коли намагаєшся виконувати місію, яка на тебе покладена згори, маєш бути готовим до цього. Це я кажу без пафосу.

У Полтаві мій Євромайдан почався ще за рік до загально­українського Євромайдану. Полтавська ОДА заборонила мою виставу за сатиричною оперою Дмитра Шостаковича “Антиформалістичний райок”. Цей твір висміює боротьбу сталінського режиму з “формалізмом” у музиці. Очевидно, полтавські чиновники від культури пізнали у сатиричних персонажах вистави себе... Моя націоналістична позиція завжди мені заважала — і в Харкові, і у Дніпропетровську. Мені всі казали: “Усе в тебе добре, тільки навіщо ти з цією Україною носишся? Якийсь ти націоналіст!”. Тому мені набагато складніше було працювати на сході, ніж у Львові. Бо тут все ж таки є розуміння, хто ми, українці, є, куди ми йдемо.

— Звільнена худрук Театру ім. Лесі Українки Людмила Колосович нарікає, що ви зняли з репертуару всі патріотичні вистави...

— Подивіться на афішу — усі ці вистави є в репертуарі. “Стіна” — вистава про Шевченка, режисер-постановник — заслужена артистка України Людмила Колосович. “Мати-наймичка” за творами Шевченка, режисер?постановник — народний артист України Григорій Шумейко. Усе це патріотичні вистави. Але чому єдиним критерієм вистави хтось вважає її патріотичність? Я теж патріот, націоналіст, був у Києві на Майдані, організовував Євромайдан у Полтаві. То хто з нас більший професіонал? Треба нам, українцям, перестати змагатися в тому, хто більший патріот, хто більше любить Україну.

Як тільки я став директором, мені сказали — нам треба крісла поміняти, зал відремонтувати... Саме це в театрі було «головною проблемою». А я побачив, що культурний продукт, який вироб­ляє театр, — неякісний. Про це свідчить простий тест: я йду по Львову і питаю людей: “Як пройти до Театру імені Лесі Українки?”. Мене не розуміють. Коли питаєш про “театр ПрикВО”, одразу всім стає зрозуміло. Це показник якості культурного продукту. Глядач має отримати якість, чітку позицію, має вийти з вистави позитивно зарядженим, вистава має його “тримати”. І тому відповідь на те, чому була звільнена Колосович, дуже проста. Її театральний продукт не відповідає тій якості, яку я вимагаю на сьогодні від репертуару, який хочу бачити завтра. Я не маю часу на те, щоб когось жаліти.

— А чому скорочено ще тринадцять працівників театру?

— Скорочені — або профнепридатні працівники, або не­ефективні у театрі посади. Якщо людина працювала водієм, а потім стала завідувачем постановочної частини — це професіонал? Ця людина не має жодного відношення до професії. То що мені, пожаліти і залишити цю людину? Він не пішов з театру, йому запропоновано іншу посаду — монтувальника, і він погодився. Мене питають, чому я звільнив головного художника? Та нікого я не звільняв. Людина працювала тут на чужій трудовій книжці. У них там якийсь родинний клан. Донька в декреті, чоловік працевлаштований, мама працює. Я сказав: “Баста! Не буде так! Це я зараз виконую вимоги Майдану, це я проводжу люстрацію!”. Натомість я взяв усіх молодих акторів, усіх цих хлопців і дівчат, які “пашуть”, на повні ставки, підписав з ними контракт на наступний рік. Це студенти, які створюють основу репертуару, а вони були всі оформлені на півставки. То що, мені треба було залишити людей, які нічого не роб­лять, а тим, які пахали, сказати “дякую”? Сьогодні у театрі немає випадкових людей. У мене є амбітна мета — я хочу заробляти своєю працею і щоб заробляли інші. До речі, ми підрахували, що тільки за два прем’єрні покази заробили від продажу квитків 250 тисяч гривень — більше, ніж у травні і червні разом узятих. І це при тому, що на прем’єри близько третини залу роздали на запрошення.

— Ви збираєтеся заробляти на квитках? Зазвичай усі директори театрів скаржаться на брак державного фінансування…

— Якщо не брати 90-ті роки, коли ситуація з театрами скрізь була жахливою, не було кош­тів, то зараз театри вийшли на нормальне фінансування. З’явилися надбавки, академічність, статус національного. Наприклад, Полтавський обласний театр імені Гоголя має річний бюджет 16 мільйонів гривень. Ще й заробляє майже 2 мільйони. Не можна казати, що держава не фінансує театри. А на сцені нічого не відбувається. Значить, причина не в грошах, а в системі. Так, справді, ми постійно чуємо стандартну фразу: “У держави нема коштів на кіно і театр”. А я дійшов жахливого висновку, що у держави є кошти на те, щоб в Україні не було ні кіно, ні театру. І вона багато на це витрачає, пропагуючи так званий традиційний український театр — це коли на виставі глядачі засинають. При цьому держава перекриває кисень молодому поколінню режисерів, акторів, музикантів. І тільки завдяки таланту і нахабству цих молодих режисерів в Україні відбувається щось нове.

Будемо відверті, театр в Україні існує “для галочки”. У Росії, наприклад, держава справді хоче, щоб театр був театром. Адже кіно, театр — це значна частина пропаганди. І ця пропаганда проти нас дала свої гіркі плоди. Нам 23 роки вбивали в голову, що українець на сцені чи в кадрі — або злодій, або недоумок. СТБ зараз крутить російські серіали про ментів, даішників — вони усі говорять як хохли-ідіоти. Ще Павло Штепа, наш канадський академік, писав, що в Росії завжди дуже популярний був образ хохла-недоумка. А наші митці дуже часто підігрують цьому.

— Як оцінюєте театральний процес у Львові? Вам якийсь режисер імпонує?

— Мені подобається те, що робить Театр ім. Курбаса. Хоча це не моя естетика. Але мені подобається, що ми з Театром ім. Курбаса на різних полюсах. Подобається те, що нас ні з ким не порівнюють. Нам закидають все що завгодно, але не кажуть, що ми “отут як Віктюк”, а там “як Жолдак”, а це ми ще звідкись “злямзили”. У нас є своє обличчя. У кожного режисера одні й ті самі “інґредієнти” для творчості. Це як однакові інґредієнти у господині, яка варить борщ. Але в однієї ти з’їси три тарілки, а в іншої — дві ложечки і подякуєш. Зараз важко знайти щось нове. Все колись вже було. Зараз цікавим може бути театральне мистецтво, синтезоване з різних “інґредієнтів”. І те, наскільки вдало ти можеш поєднати ці інґредієнти. Мабуть, я знайшов цей секрет…

З досьє «ВЗ»

Олексій Коломійцев народився 16 квітня 1972 року у Нікополі Дніпропетровської області. Закінчив музичну школу, Дніпропетровське музичне училище ім. Глінки за спеціальністю “гітара”. Службу в армії проходив у Берліні, в оркестрі 6-ї мотострілкової бригади Західної групи військ. У 2000-му закінчив Харківський державний університет мистецтв ім. І. Котляревського (вокальний факультет). У 2001-му — режисерський факультет того ж вузу. Під час навчання і після нього працював режисером і солістом у Харківському державному театрі опери і балету ім. М. Лисенка, режисером і солістом у Харківському театрі музичної комедії, викладачем оперної студії Харківської консерваторії. 2002 р. — головний режисер Харківського театру музичної комедії. Лауреат багатьох престижних міжнародних конкурсів, учасник більш як 20 європейських театральних фестивалів. Має понад двадцять постановок (опер, мюзиклів, музичних вистав) у національних театрах Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Одеси, Дніпродзержинська та за кордоном. З 2012-го — художній керівник Полтавського академічного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя. У 2013 році його звідти “пішли” зі скандалом. У 2014-му — викладач кафедри культурології Полтавського національного педагогічного університету ім. Короленка. У березні 2014 р., після конкурсного відбору, став директором Львівського драматичного театру імені Лесі Українки.