Передплатити Підтримати

Оксана Цюпа: «Кожен лялькар прагне дорівнятися до Бога»

Вона здатна перетворити кілька непотрібних шматків тканини у живу особистість з обличчям, тілом і цікавим вбранням. Вона може за допомогою текстилю та фурнітури створити цілий мікросвіт, в якому із захопленням блукатимуть як дорослі, так і діти.

Лялькарка Оксана Цюпа не заперечує, що кожен, хто працює у цьому ремеслі, прагне дорівнятися до Бога і повторити Божу роботу. Лялька — це відображення людини, і тільки справжній майстер здатен вдихнути у неї життя. Як майстрині вдається створювати свої непересічні скульптури, у чому полягає секрет оживлення ляльок —кореспондент «ВЗ» дізнавалася у відомої лялькарки Оксани Цюпи (на фото).

— Пані Оксано, лялькарство — це хобі, чи все-таки робота?

— Це робота. За освітою я художник з костюма. У 1992 році закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості за спеціальністю «художнє моделювання одягу». Ляльки — це одна із можливостей реалізувати себе людям із такою спеціальністю.

— Якось ви розповіли, що захопились лялькарством, бо в дитинстві не мали таких гарних іграшок, зрештою, як і багато радянських дітей.

— Гарні іграшки, як і гарні ляльки, були в Радянському Союзі. Однак коштували настільки дорого, що моя мама не могла дозволити собі купити таку ляльку. Німецькі ляльки та пупси коштували від 32 до 40 рублів. Тоді це була майже половина місячного бюджету моєї сім’ї.

— Лялька сама собою має щось містичне і ніби повторює людину...

— Так. Люди, які займаються виготовленням ляльок, на підсвідомому рівні пробують повторити Божу роботу, або ж дорівнятися до Бога. У цьому процесі важливо вдихнути у своє творіння життя.

— Як вам вдається вдихнути життя у свої ляльки?

— Сама не знаю. У цьому полягає найбільший секрет кожного майстра. На різних колективних виставках видно неозброєним оком — одне живе, а друге мертве. Яким чином одні майстри вміють вдихнути життя у ляльку, а інші ні — залишається для мене дивом.

Робота Лялькарки

Виставки, які я роблю, — недитячі. Моє лялькарство — це текстильна скульптура, яка цікава вже більш просунутим відвідувачам. Хоча в мене була історія, коли дитина настільки сподобала мою ляльку, що батьки не змогли залишити виставку, не купивши її.

— Ваші ляльки для вас як діти?

— Ні, це частина мене. Я б не сказала, що це діти. Це щось, що я вмію робити і люблю робити. Це як приготування їжі: от борщ варять ніби всі однаково, але в когось виходить надзвичайно смачно, а в когось — люра люрою.

— Наскільки іграшка важлива у житті людини? Побутує думка, що українські олігархи, які мали однакове бідне радянське дитинство, відрізняються крикливим потягом до розкоші, оскільки в дитинстві не мали власних іграшок, не набавились вдосталь.

— Я так не вважаю. За моїми спостереженнями, для дитини гра — це розвиток уяви. Навіть якщо батьки дуже забезпечені і можуть дозволити купити багато іграшок, дитина все одно бавиться двома-трьома улюбленими. Дитині потрібно розвивати свою уяву, тому вона наділяє одну іграшку функціями іншої. Я не дуже страждала від відсутності тієї чи іншої іграшки у своєму дитинстві. Звісно, у мене були ляльки, але мені вистачало самого елементу гри. До прикладу, у ті часи великим дефіцитом були пупси, а всі дів­чатка любили ними бавитися. У кожної дівчинки була невелика торбинка, в якій носили пупса і одяг для нього. Бабусі та мами віддавали різні обрізки тканин і дівчатка майстрували з них одяг для своїх ляльок. Мені хотілося пупса з рухливими ніжками і ручками, але в мене був простенький нерухомий. Через років 30 я отримала такого в подарунок і втішилася, нарешті.

Не можу сказати, що у лялькарстві спрацьовує якась компенсація. Ні, це інше. А щодо багатіїв, то проблема швидше у відсутності смаку, а не у відсутності іграшок.

— Ваше життя — це творчість, як і життя вашого чоловіка, відомого поета Олеся Ірванця. Наскільки шлюб, де обоє є митцями, відрізняється від традиційного союзу людей більш приземлених професій?

— Не можу сказати, що щось у нашій сім’ї відбувається особливим чином, бо ми з чоловіком є представниками творчих професій. Тут, швидше, як і в кожній сім’ї, спрацьовує те, які завдання ставите для свого шлюбу. Я виходила заміж з великого кохання і не переймалася тим, чи це поет, чи банківський службовець. Виходила заміж за людину і мене влаштовували його людські якості. У сім’ї важливо домовитися, аби була змога розвиватися творчо і не заважати одне одному.

Складніше у союзах, де творчі люди представляють один жанр, до прикладу, художник з художником чи музикант з музикантом. Бо дуже важко оминути момент конкуренції. Сім’я повинна бути твоєю фортецею, де знаходиш спокій і затишок. Яким би не був шлюб, творчим-нетворчим, усе сходиться до того, чи зможеш ти змиритися з недоліками свого обранця. Якщо так — усе вийде, якщо ні — не варто й починати. Виправляти або перевиховувати дорослу людину — неправильно, ні до чого доброго не приводить.

— Як вам вдається ділити творчий простір з чоловіком?

— Дівчатка наліво, хлопчики направо. Нам пощастило, що ми творимо у різних галузях. Якби обоє були художниками, виникло б питання: а де облаштувати дві майстерні? А так у мене свої кутки, у нього свої. Олесь працює із текстами і не потребує багато простору. У домі можна побачити сліди моєї творчості: усюди обрізки тканин, бісер, ляльки.

— Сім’я завжди була найважливішим для українців. Якою, на вашу думку, є сучасна українська сім’я?

— Я за своєю натурою — хуторянин, як і всі українці. І це ми чітко побачили останні півроку. Українці живуть за принципом: я зі всім розберуся сам, головне — не лізьте до мене. Те саме можу сказати про себе. Як люди живуть, мені однаково, аби не намагалися повчати мене і не зачіпали загальнолюдських законів, за якими живемо. Зрозуміло, що інститут сім’ї в Україні розвивається: раніше молодим людям пожити разом, притертися одне до одного було неможливо не тільки з тієї причини, а що скажуть сусіди, а з тієї — а де пожити і за які гроші. Спокійно ставлюся до вибору кожного: люди люблять одне одного, одружуються, народжують дітей, а хто вже з ким — це не моя справа.

— Це також перегукується з тим, що українці — свободолюбний народ і здатні самі вирішувати своє майбутнє. Зрештою, це вкотре довів Майдан.

— На щастя, громадянське суспільство все більше розвивається в Україні. Все більше наших співвітчизників розуміють, що дійсно можуть щось зробити власними силами. Ніхто за тебе нічого не зробить, а тільки ти сам і люди, що поруч.

— Чи надихнув вас Майдан на нові ідеї? Можливо, з’явиться революційна лялька?

— Так, Майдан надихнув. Є одна робота, яка називається «Наречені». Ідея з’явилася спонтанно, причому захотілося виконати роботу у червоному кольорі, з яким майже не працюю. Наразі ніяк не можу її завершити. Тримаю у голові образ, а от витягнути у реальну скульптуру, втілити це у тканині не можу. Можливо, через те, що в країні поки що теж нічого не вийшло на більш-менш збалансований рівень. Дивлюся на цю роботу дуже часто і не можу відчути її в реальності.

Наразі українці оговтуються після кривавих подій на Майдані, в Криму, на Сході. Я емоційно відчуваю, наскільки людям було і є важко. Але нам не можна втікати від себе, не можна забувати про своє щоденне життя, потрібно шукати позитивні емоції у малому. Від кожного щось доброго потроху — і нам вдасться вирівняти ситуацію у всій країні.