Андрій ШЕВЧЕНКО: «Галичани на Майдані стояли за Київ, як за свій рідний дім…»

Наш сьогоднішній співрозмовник — популярний у минулому ведучий «5 каналу», а нині — перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, член Постійної делегації України у Парламентській асамблеї Ради Європи Андрій Шевченко. Розмовляємо з ним про велику політику, про великі труднощі, з якими стикається наша держава у ці доленосні для неї дні. Перед тим, як відповісти на наші запитання, Андрій Шевченко зробив такий відступ:

— Користуючись нагодою, хотів би подякувати галичанам за той величезний внесок, який ваш край зробив для перемоги Майдану. І робить зараз — для збереження країни. Я на Майдані провів повних три місяці, починаючи з вечора 21 листопада до 21 лютого, до перемоги Єврореволюції — і весь цей час навколо бачив львів’ян. Понад 20 ваших земляків відійшли до Небесної сотні. Весь світ захоплюється мужністю окремих львів’ян! Згадаю про окремих з них. Зокрема, про мого доброго товариша, журналіста «5 каналу» Святослава Цеголка, який постійно був у цій гарячій точці і зараз робить фільм про Майдан. Святослав, зокрема, розповідав мені про вашу безстрашну землячку Марію Матвіїв, медсестру з Буська, яка під кулями снайперів рятувала поранених. Або взяти іншого мого колегу і сусіда у сесійній залі Василя Пазиняка, якого по-звірячому побили «тітушки», коли він захищав майданівців…

Персональне геройство галичан показало приклад всій країні, як треба стояти за майбутнє. Львів’яни стояли за мій рідний Київ так, як вони стояли б за свій рідний дім. Велика вам усім вдячність за це!

— За вікном — майже війна. Чи є в нашому парламенті консолідована, патріотична більшість, яка твердо стояла б за Україну?

— На жаль, немає. Треба говорити правду: Україна заслуговує набагато кращого парламенту. Два місяці тому у нас, у демократичних сил, було 160 «багнетів», до яких долучилися близько ста перебіжчиків. Серед них є люди, які щиро намагаються себе знайти по-новому, чесно прислужитися державі. Але є ті, які кожне голосування перетворюють на безконечний торг. Саме це заважає Верховній Раді працювати повноцінно. Тому я є великим прихильником дострокових парламентських виборів.

— Було багато розмов про підписання у законодавчому органі Меморандуму злагоди — щодо мирного врегулювання ситуації у східних регіонах. У разі його підписання Партія регіонів зобов’язувалася вгамувати агресивних своїх землячків. Чому не склалося з цим документом?

— Поки не складається. Давайте все-таки не перекреслювати надію на мирне врегулювання. Чи це правильний шлях? Однозначно! Будь-якому українцеві важко уявити, що Донбас може перетворитися на арену повномасштабних бойових дій. Відтак вважаю, що всі мирні методи, які можна використати, треба використати. Не завжди депутатам вдається домовитися, бо серед них є багато людей, які неадекватно оцінюють нинішню ситуацію, хочуть отримати з неї зиск. У росіян є така приказка: «Кому — война, кому — мать родная». Так і у наших «регіоналів» та комуністів. Вони думають, що проблеми, які виникли на Сході, є для них нагодою, шансом максимально зберегти все те, з чим ми намагалися попрощатися на Євромайдані…

— Можна почути багато закидів на адресу нинішньої української влади, яка працює два місяці. Кажуть, що вона — «м’якотіла», що не дає, як треба, по зубах агресорові. Що, мовляв, «здала» Крим, а тепер «панькається» із сепаратистами на Сході...

— Докори почасти справедливі. Мені теж хотілося б, щоби будь-який сепаратист, терорист, який кидає виклик Українській державі, миттєво отримував відсіч. При всьому цьому ми повинні розуміти, чому таку відсіч поки що не дано. Йдеться не про брак сміливості, політичної волі, а про відсутність ресурсів. Ми тільки зараз зрозуміли, що жили в країні, яка не готова була захищатися. У цій країні годували 300 тисяч міліціонерів, більшість яких не здатна нічого робити, крім того, що брати хабарі, прикривати безмежну корупцію. Ми годували Службу безпеки України, яку протягом чотирьох років правління Януковича перетворювали у філіал російської ФСБ. У нас була армія, в якій виявилося великою проблемою підготувати до бою кілька тисяч людей. Ось що залишив нам у спадок Янукович!

— Дехто дорікає лідеру партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко за те, що вона «лізе не в свої справи», перебирає на себе владні повноваження — то начебто безпідставно приходить на засідання РНБОУ, то їздить по Сходу і веде переговори із сепаратистами, набираючи політичні бали. Як сприймаєте ці закиди?

— А я чув іншу претензію: чому Тимошенко нарешті не викличе Турчинова, Авакова, Парубія і не влаштує їм повноцінний «рознос» по партійній лінії? Бо багато людей хотіло б, щоб уряд діяв наступальніше. Скільки людей — стільки думок… Як на мене, Тимошенко зайняла єдино правильну позицію: робить усе можливе, щоб захистити країну. Тема виборів, кадрових перестановок, різних призначень відходить на другий-третій план, бо зараз найважливіше завдання — зберегти територіальну цілісність країни. Тому схвалюю, що Тимошенко (до речі, першою з політиків топ-ешелону) поїхала на Схід. Логічно, що вона скасувала виборчі тури і повністю зосередилася на проблемах безпеки держави.

— Позафракційний народний депутат Інна Богословська каже про розпад демократичної коаліції у парламенті. Зокрема, твердить, що «УДАР» працює сам по собі — через те начебто, що «Батьківщина» не узгоджує з ним кадрові призначення…

— Не поділяю таких апокаліптичних прогнозів. Якраз навпаки, у демократичних сил є здорове розуміння, що будемо разом працювати і після президентських виборів. Сподіваюся, у нас буде стійка більшість у новому парламенті, де ми побачимо і команду Тимошенко, і команду Порошенка, і команду Кличка, й інших людей, які готові працювати разом в ім’я України. Треба пригортати до себе всіх, хто поділяє базові демократичні цінності. Йдеться про європейський вибір, жорсткий спротив корупції, покарання винних у махровому розкраданні бюджету, у розстрілі людей на Майдані, йдеться про сміливі економічні реформи. На цій платформі повинні об’єднатися якнайбільше людей.

Але Богословська права в тому, що ефективно працюючої коаліції зараз немає. Проблема не у персональних амбіціях, людських слабостях. А у тому, що ми все ще маємо справу зі старим, заскорузлим парламентом. Два місяці тому люди, які увійшли у ситуативну більшість, тремтіли від слова «Янукович» і добросовісно голосували за його ініціативи. Нині це — той же домайданівський парламент. Тому треба якнайшвидше його змінити.

«Батьківщина» зараз несе найбільшу відповідальність за роботу влади. Не секрет, що вона багато в чому була кістяком Майдану. Львів’яни можуть пишатися своїми земляками, які представляли «Батьківщину» на Майдані. Зокрема, Андрієм Парубієм, легендарним польовим командиром. Степаном Кубівим, який став диспетчером, менеджером нашого штабу — Будинку профспілок. Пишатися Лідією Котеляк, неймовірно мужньою жінкою, яка примудрялася зупиняти міліцейські «воронки» і визволяти незаконно затриманих людей. А також багатьма іншими. Левову частку громадської роботи на Майдані робили представники «Батьківщини». Тому, думаю, цілком природно, що після того, як упав режим Януковича, «Батьківщина» взяла на себе значну частку відповідальності за формування нової влади. Але, з іншого боку, ця владна команда зараз — багатопартійна, у ній є і «УДАР», і «Свобода», є серйозне представництво громадянського сектору.

— Свідченням згадуваного тертя у коаліції є відмови фракції «Свобода» голосувати за закон про роздержавлення ЗМІ. Законопроект провалено у другому читанні. У Тягнибока мотивують свою позицію тим, що не хочуть віддавати державну пресу у руки олігархів…

— Вважаю, позиція моїх побратимів у парламенті з партії «Свобода» — помилкова. На жаль, у них немає повного розуміння, що бюджетна преса тягне країну назад. Ми залишаємося однією з небагатьох європейських країн, де такі ЗМІ існують. А це — суцільне приниження. У бюджетній пресі редактор змушений щороку ходити з простягнутою рукою по владних кабінетах, випрошуючи гроші на свою газету. А принижений колектив мусить вихваляти владу і писати нудні, нікому не потрібні статті.

«Свобода» сказала, що її непокоїть те, що при подальшій приватизації бюджетна преса перестане бути українською. Думаю, цей страх перебільшений. Якщо ми говоримо про видання у Львові, Івано-Франківську, у Черкасах, у Полтаві, невже справді думаємо, що після приватизації вони стануть російськомовними? Але якщо для когось це видається проблемою, можна було би вписати у закон норму про те, що при приватизації зберігається мова видань…

Мені здається, заковика в іншому: деяким політсилам важко прощатися з бюджетною пресою, бо в ній вони бачать партійний ресурс. Є органи місцевого самоврядування, де та чи інша політична сила має свою більшість, а отже, можна контролювати бюджетне видання і таким чином заволодіти увагою виборців. Наше завдання — роздержавити пресу, зберегти в ній якісних журналістів і зробити так, щоб на місці залежної, пропагандистської бюджетої преси з’явилася повноцінна вільна преса, яка є в будь-якій європейській країні.

— Водночас парламент прийняв закон про суспільне телебачення. Поясніть, що принципово нового замість нецікавого «Першого національного» наші люди побачать на телеекранах у Донецьку, Луцьку, Чернігові, Херсоні?

— Я вірю, що ми побачимо телеканал і почуємо радіо, які говоритимуть правду. Журналісти на чорне казатимуть чорне, на біле — біле, про що б не йшлося: вибори-перевибори, приватизацію-реприватизацію. Це буде канал високих стандартів, канал-взірець, канал-камертон. За ним звірятимуть свою роботу журналісти інших приватних видань, де свобода не є такою великою, як на суспільному мовленні. Величезна перемога, що ми цей закон нарешті «дотиснули». За цим стоїть дев’ять років боротьби, шість різних версій проектів закону про суспільне мовлення. За цей час змінилося три президенти, чотири парламенти, шість урядів. Ця перемога не була б можливою, якби не колосальний тиск журналістів, громадських активістів і тих небагатьох політиків, які розуміли, в чому цінність суспільного мовлення. Недавно мені доводилося бувати на телекомпанії «Львів» — у всього колективу на устах одне запитання: коли нарешті з’являться можливості для того, щоб люди, які хочуть працювати на суспільному мовленні, могли отримувати достойну зарплату, мати достойні ресурси? Для глядачів суспільне тебачення означатиме, що у них буде як мінімум один, а дасть Бог — кілька телеканалів, які даватимуть правдиву картину подій. Що вони візьмуть на себе ту роботу, яку не зроблять комерційні мовники. Йдеться про освітні, дитячі програми, програми, які виходитимуть мовами національних меншин (особливо ця проблема актуальна для Закарпаття).

— Від суспільного до особистого. Ваша дружина Ганна Гомонай покинула вести вечірні новини на «Інтері» у середині січня, у розпал Майдану. Це був демарш проти недолугої редакційної політики, яку сповідував цей канал, чи існували інші причини?

— Йшлося про громадянську і професійну позицію. Дивитися новини «Інтера» у січні-лютому було просто соромно. Ми бачили там відверту пропаганду в інтересах не українського народу, не Української держави. Я дуже гордий, що Ганна зайняла таку позицію. На щастя, на каналі до неї поставилися з розумінням. Ганна пішла вести ранкову програму, де немає політики, де не було за що червоніти…

Свого часу моя дружина разом із Савіком Шустером була співведучою проекту «Великі українці». Коли вибухнув скандал із підтасуванням результатів — коли забирали голоси у Бандери на користь Ярослава Мудрого — вона, чи не єдина з колективу, виступила проти.

Якщо ви вже запитали про приватне — Майдан для нас був і нашою особистою історією. Він відбувався на наших очах: ми живемо неподалік і бачили, як по нашій вулиці, через наші двори носили поранених і вбитих. Моя Ганна теж дуже часто була у вирі революційних подій. Ці три місяці розтягнули наші уявлення про добро і зло, про життя і смерть. Нам доводилося витягати із міліцейських автозаків захоплених майданівців, стояти у перших шеренгах проти «Беркута», будувати і захищати барикади, носити убієнних, ідентифікувати їх, дзвонити їхнім рідним і друзям. Після всього цього хочеться, щоб нарешті народ отримав як винагороду за це — достойне, процвітаюче життя. Це найтяжчий період в українській історії після 1991 року, але це не перше тяжке випробування в житті українців. Сила, яка є в наших людях, Божа ласка, Боже провидіння допоможуть нам вийти на той результат, про який всі ми дуже мріємо.