Римма ЗЮБІНА: «Режисер запросив мене випити чаю, і ми чаюємо вже 20 років»

Римма Зюбіна — одна з найяскравіших українських актрис. Бо хто не пам’ятає офіціантку Розу у популярному серіалі «Доярка з Хацапетівки»? А чого варта дотепна косметолог Ліля у «Жіночій інтуїції» чи любителька оковитої Горохова з мелодраматичного детективу «Пані Удача». Це у театрі і на знімальному майданчику Римма Зюбіна — актриса. Вдома вона зразкова дружина і чудова мама. А поза домом — правозахисниця і революціонерка. Три місяці зірка екрана і сцени активно допомагала учасникам Майдану: розносила бульйон і чай. А ще забирала додому одяг революціонерів, прала його і прасувала. А потім скроплювала парфумами свого чоловіка, щоб “вбити” запах диму. Про творчість і особисте життя Римма Зюбіна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— Одна з ролей, за якою вас одразу впізнають, — косметолог Ліля у “Жіночій інтуїції”, трохи стервозна, зате справедлива. Ви у житті теж така?

— (Сміється. — Г. Я.). Актор зазвичай використовує ті якості, які йому притаманні. Довелося використати усі внутрішні дані. Чим ширша палітра актора — тим краще. Я — дуже активна у житті, авантюрна. Але стервозності у мене нема. І чоловіками, як моя героїня, ніколи не крутила.

— Як потрапили у цей фільм?

— 22 роки тому відбувся мій дебют у кіно у фільмі Дмитра Томашпольського “Про шалене кохання, снайпера і космонавта”, потім була десятирічна перерва, бо українське кіно не знімали взагалі. Перед “Жіночою інтуїцією” зіграла у фільмі “Пані Удача”, що й принесло мені удачу (сміється. — Г. Я.). Мене у “Пані Удачі” побачила мама режисера Оксани Байрак і сказала: “Є така московська актриса Римма Зюбіна, ти її обов’язково маєш знімати у своїх фільмах”. З Оксаною ми зустрілися випадково, і вона була щиро здивована, що я — українська актриса. Як помилково прийнято вважати у Росії, український актор не може бути талановитим апріорі, бо він начебто другосортний. Роль косметолога Лілі повинна була зіграти інша акторка. Однак через хворобу Любові Поліщук запросили мене. Ролі розподілили по-іншому. Оксані Байрак треба було запускати зйомки. Пригадую, я приїхала до мами в Ужгород, розпакувала валізу, як зателефонували з кіностудії Байрак і запропонували знятися у “Жіночій інтуїції”. Оксана знімає у стислі терміни. Ми цей фільм зняли за два тижні. У неї нема такого, що робочий день триває від такої години і до дев’ятої вечора, скажімо. В Оксани Байрак є заплановані сцени, і поки ми їх не знімемо, ніхто не залишає знімального майданчика. Це може бути і десята вечора, і друга ночі, і четверта ранку. А вже восьма ранку — усі на роботу.

— Після виходу на екрани цього фільму, мабуть, вам почали пропонувати головні ролі?

— Українським акторам дуже важко. Все, у чому ми знімаємося в Україні, — це російськомовний продукт, який робиться на замовлення російських каналів. Знімальна група поділяється на дві половини — російську і українську. Україн­ському акторові зіграти головну роль у російських проектах — нереально. Тому доводиться зіграти роль другого плану так, щоб вас помітили.

— Ви народилися в Ужгороді, певний час жили в Угорщині, потім знову повернулися в Україну. Не хотіли залишатися за кордоном?

— Мій батько народився у Сумах, вчився у Харкові і приїхав працювати в Ужгород. Він — військовий. Мама народилася на Чернігівщині, але через те, що залишилася сиротою, приїхала до Ужгорода, де жила її рідна тітка. Мої батьки познайомилися в Ужгороді, в Угорщині тато служив п’ять років і знову повернувся в Україну. Про те, щоб залишитися за кордоном, — мови не було. Мріяли повернутися саме в Ужгород.

— Донька військового стала актрисою. Батьки не були проти?

— Мама з татом думали, що займуся філологією або буду вчителькою музики. Тато добре знав, що таке кочове життя, бо актори, як і військові, довго не сидять на одному місці. Тато казав: актори — люди без сім’ї, без кола і без двора. Тому й не схвалював мого вибору, але батьки ніколи не забороняли робити те, що хочу. Поважали мій вибір. Я сказала, що у 15 років вступатиму у культосвітнє училище, сказала, що поїду вступати у театральний інститут — і я поїхала. Сама.

— Коли готувалася до інтерв’ю, не знала, якою мовою маю з вами спілкуватися.

— Я працюю у Київському українському Молодому театрі, граю вистави українською, сьогодні розмовляти українською — моя принципова позиція. Якщо колись у ліфті могла з сусідами вітатися російською, то зараз цього не зроблю. Коли російські ЗМІ заявляють, що утискають в Україні російську мову... Мене від цієї брехні аж розпирає. В Україні утискають українську мову! Порівняти, скільки у нас книг видається українською, а скільки російською, скільки газетної продукції виходить російською, яка кількість російськомовних шоу, серіалів, а скільки у нас російських ведучих на телебаченні. І попри те, що у нас є свої талановиті журналісти і актори, все ж таки запрошують вести програму російську зірку. Пригадую, на одному з каналів я пройшла два тури кастингів на роль ведучої одного шоу, мене похвалили, сказали, що все добре, але... відмовили. “У вас занадто красива українська мова. Ви могли би якось не так розмовляти?”. Хотіли, щоб я суржиком розмовляла чи по-закарпатськи (сміється. — Г. Я.)? Усі 23 роки у нашій країні все робилося для того, щоб ми були малоосвіченими і малокультурними людьми. Хто не витримував, тікав на Захід. Ті, хто залишився, дехто скорився, а дехто вибухнув. Вибухнув Майданом.

— Знаю, що протягом останніх трьох місяців ви були активним учасником Майдану. Стали революціонеркою. Ваша громадянська позиція чи якийсь конкретний випадок привів вас на Майдан?

— Громадянська позиція. Ще з дитинства була активною у суспільному житті, у школі була борцем за справедливість. З позиції свого віку розумію, що не буває нічого ідеального, добро завжди бореться зі злом, однак не завжди перемагає добро. Але мені хочеться, щоб світ був ідеальним. Активною майданівкою стала 30 листопада, коли ми всі вийшли на Михайлівську площу, після звірячого побиття студентів. Зараз дуже багато людей, і я серед них, перебувають у такому стані, як хтось написав: “Якщо нам зараз потрібний психолог, то через деякий час знадобиться психіатр”. Ми живемо лише цим, думаємо тільки про це. Я граю на сцені, але постійно думаю про події в Україні. Відключитися від цих думок неможливо ні на мить. От останній випадок. Пішла на Майдан з метою подивитися фільм Сергія Проскурні до 200-річчя з дня народження Шевченка. О 21-й мала бути прем’єра. Пройшла на верхню барикаду, побачила знайомих хлопців. Одному з них, Володі, стало погано — прихопило спину. Приїхав лікар, ледь вмовив їхати у лікарню Майдану і сказав, що зараз когось ще візьмуть з хлопців, щоб Володя був не сам. Володя на мене подивився такими сумними очима і каже: “Ви поїдете зі мною? Не хочу, щоб хтось з хлопців їхав”. І я поїхала з ним у лікарню. Там йому зробили блокаду, крапельницю. У той час мені зателефонував чоловік, у якого була прем’єра, потім — фуршет, він вже усе це відбув і повернувся додому. Перша година ночі, а мене нема. Добре, що Станіслав — людина мудра і мені довіряє. Хтось з лікарів мене впізнав, і... почалася фотосесія. Володя аж тоді зрозумів, що я не просто жінка з Майдану, яку він неодноразово бачив. Довелося ще й з ним фотографуватися...

— Ви стільки часу були на Майдані. Чим допомагали конкретно?

— Носила бульйон і чай. Запрошувала хлопців на вистави в театр, брала участь у літературних читаннях в Українському домі, допомагала заарештованим студентам театрального університету, яких незаконно захопили 19 січня. А потім почала брати речі на прання. Випрала-випрасувала. А щоб “вбити” запах паленого, пшикала парфумами свого чоловіка. Якось в метро одна жінка обурено сказала: “Оце прокоптили все метро, цей жахливий запах”, а хлопець з Майдану спокійно їй відповів: “Я розумію, що вам це не подобається, адже це запах свободи”.

— І щодня їздите на Майдан?

— Не кожного дня виходить. Зараз там потрібна психологічна допомога. Хоча у мене виникає багато запитань до самого існування Майдану, мені здається, що його треба переформатувати. Але для цього треба спілкуватися з радою Майдану, сотниками. Страшенно боюся, щоб цей світлий образ Майдану не перетворювався на щось таке, чого Майдан насправді не заслужив. Прикро, що з’являються люди, які жодного дня не були на Майдані, а приписують собі чужі заслуги. Тільки ходять і хизуються у бронежилетах. Боляче на деякі речі дивитися.

— Ваш чоловік Станіслав Мойсеєв — керівник театру. Людина, яка звикла керувати. А хто у вас керує вдома: ви чи він?

— Дім — це той острівець, де ніхто не повинен керувати, вдома люди повинні відчувати одне одного. Все вирішуємо разом. У мене зі Станіславом спорідненість смаків, починаючи від мистецтва до побутових речей.

— Як ви познайомилися?

— Це було в Ужгороді, коли я навчалася у культосвітньому училищі. Станіславу Мойсеєву тоді було 28 років, він був наймолодший у колишньому Радянському Союзі режисер, який очолив Закарпатський театр. Ми з подругами захоплювалися його творчістю, він ставив авангардні вистави. Потім я на рік поїхала вчитися до Києва і на запрошення Мойсеєва повернулася у Закарпатський театр, у якому рік відпрацювала під його керівництвом. Я його сприймала як керівника, наставника, вчителя, обожнювала як режисера. В голову не приходило, що ця людина колись може стати моїм чоловіком!

— Але це сталося.

— Це сталося у Києві, коли я вже не була актрисою Закарпатського театру, а Станіслав Мойсеєв не керував ним. Він пішов з театру і був запрошений на постановки вистав у різні театри Києва. Ми випадково зустрілися, режисер запросив мене випити чаю. Я приїхала випити чаю, і ми той чай вже п’ємо 20 років.

— Станіслав романтично освідчився у коханні?

— Це сталося само собою. Серенади під вікнами не співав, під балконом не стояв. Ми жили спочатку у цивільному шлюбі. У людей буває медовий місяць, а у нас були медові роки. Я не розуміла, як це можна посваритися чи образитися, підвищувати голос... Таке романтичне життя тривало кілька років. Я зрозуміла, що не слова головні у коханні, а ставлення коханого до тебе.

— Колись ви самі про себе сказали, що ваша особистість нецікава для світських хронік. Виходить, ви жодного разу навіть у думці не хотіли “сходити наліво”?

— (Сміється. — Г.Я.). Не можу себе назвати ідеальною дружиною. І не з приводу походеньок. Тут моє сумління чисте. Я живу так, щоб мені не було соромно ні перед чоловіком, ні перед собою. Я дружина імпульсивна, емоційна. Не подумайте, що б’ю посуд в нервах. Можливо, з іншими жінками простіше. Бувають жінки, що ходять і “наліво”, і “направо”, але вони такі спокійні і лагідні вдома. У мене така професія, що все компенсується. Скільки акторів були на сцені і на знімальному майданчику моїми коханими, але ці “пристрасті” залишилися там, за лаштунками... Я не ходжу у паранджі, мій чоловік нормально сприймає, коли йду без нього у гості чи на вечірку, він знає, що у мене багато друзів-чоловіків. Я можу прийти додому з квітами і сказати, хто мені їх подарував. Станіслав знає усіх моїх “кавалерів” і “залицяльників”.

— Свого сина Даниїла у майбутньому бачите актором, як мама, чи режисером, як тато?

— Він — творча особистість, має почуття гумору. Попри те, що озвучував фільми і навіть брав участь у зйомках, Даниїл не хоче бути актором. У нього мрія — комп’ютерні технології. Готується до вступу у ліцей Київської політехніки.

— Готувати любите чи користуєтеся послугами кухарки?

— Мені ніхто не готує. Навіть чоловік сказав, що можуть люди приходити прибирати, мити, але їсти він хоче тільки з моїх рук. І прибираємо, і готуємо самі. Я не люблю готувати, але готую (сміється. — Г. Я.). Ніколи не наварюю, щоб було на тиждень наперед. Краще кину рибний або м’ясний стейк у духовку, приготую швидко рис і салат, але мої хлопці з’їдять свіжу страву, а не тижневої давності.

Довідка «ВЗ»

Заслужена артистка України Римма Зюбіна народилася 23 серпня 1971 року в Ужгороді. Випускниця Київського університету культури. Працювала у Київському ТЮГу, у Театрі драми і комедії на Лівому березі, театрі “Браво”, театрі “Золоті ворота”. З 1997 року — актриса Київського академічного Молодого театру.

Зіграла у понад 60-ти фільмах, серед яких “Жіноча інтуїція”, “Леді бос”, “Леді бомж”, “Тобі, справжньому”, “Алхімія кохання. Коко Шанель”, “Кордон слідчого Савельєва”, “Пізнє каяття”.

Заміжня. Чоловік Станіслав Мойсеєв, народний артист України, головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Подружжя виховує сина Даниїла.