Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Лідія Пекун: "Ми восьмимісячну Лідочку у візочок – і на потяг до Чернівців. Оксана – долати мистецький олімп, а я – доглядати за кулісами онуку"

Коли у класному журналі старшокласниця Оксана Пекун потайки виправила однокласникові оцінку з «трійки» на «п’ятірку», її маму викликали до школи.

Була це мало не сенсація. Адже зробив не хто-небудь, а одна з найкращих учениць, переможниця багатьох літературних олімпіад, пісенних конкурсів, солістка шкільного хору, до того ж — донька провідного фахівця міської санепідемстанції, яку в Тернополі багато хто знав. Це був єдиний раз, коли Лідію Павлівну викликали до школи «на килим».

Матір не сварила доньку. Достатньо було погляду, аби Оксана зрозуміла: робити так негоже. Адже змалку виховувала доньку сама. Жилося їм сутужно. Останній шматок віддавала дитині. Аби донечка не почувалася обділеною, жінка у дев’ять місяців змушена була віддати її в дитячі ясла, бо багато працювала.

— Оксана — пізня дитина, — розповідає Лідія Павлівна. — Народила її майже в сорок років. Між нею і старшим сином — 15 літ різниці. Вагітність не була запланованою. З чоловіком тоді погіршувалися стосунки... Та я знала: народиться донечка, яка для мене є бажаною. Якось наснилося: йду під гору, а назустріч — моя (тоді покійна) бабуся. «У тебе, — каже, — буде чудова донечка». Так і сталося. Ріднішої людини за Оксану для мене на цілому білому світі не було і нема...

— Оксана, мабуть, вже у дитсадку проявляла артистичні здібності?

— Я допізна працювала, тож вона залишалася там до вечора. Жодний святковий ранок не обходився без неї, всі головні ролі — її. Вихователі називали її «наше сонечко». Біляве волоссячко я заплітала в косички і прив’язувала величезні бантики. Змалку була сміливою. Якось приїхала в садочок іноземна делегація. Вперше побачивши темношкірих людей, проявила ініціативу і… пішла показувати їм садочок (була для них гідом). «Може, з нами поїдеш?» — усміхалися іноземці. «Поїду», — відповідає. Уявляєте?! Не боялася. Спільну мову знаходила і з дітьми, і з дорослими. До речі, більше дружила з хлопцями. Досі пам’ятає, як з Аликом їла кашу з однієї тарілки (усміхається).

— А зі скількох років почала співати?

— Та ще до школи не ходила. Пам’ятаю, поїхала з нею в Білорусію (я родом звідти). То вона там співала… українських народних пісень. Як затягне «Їхав козак за Дунай…» — вони заслуховувалися. Коли приводила її до себе на роботу, співала співробітникам. Бувало, просять: «Лідо, приведи свою Оксанку, бо ми за її співом скучили. Такий сильний голос має дитина…». Вже тоді гордилася донькою. Це були її перші сольні виступи (сміється). У шість років віддала її в музичну школу по класу гри на фортепіано. Встигала у двох школах. Вже в молодших класах проявляла настирливість і внутрішню силу.

— Навіть тоді, коли просила обновку чи дорогу іграшку?

— У таких випадках проявляла лише внутрішню силу. Коли я казала: «Нема грошей, зараз не маю змоги купити», Оксана, на щастя, не наполягала на своєму. Не можу — значить не можу… Більше розмов на цю тему не було. Які там дорогі іграшки — раділа навіть цукеркам чи мандаринкам, знайденим під подушкою на Святого Миколая…

З чоловіком ми розлучилися, коли Оксані виповнилося шість рочків. Донька рідко з ним бачилася. Я розуміла: їй так не вистачало батька і намагалася віддати їй всю ласку й тепло, готова була зробити для неї все, аби не відчувала, що росте в неповній сім’ї. Шила для неї перші сценічні костюми. Тільки Бог і ми знаємо, чого і скільки нам це коштувало… З концертів поверталася пізно — а я стою на балконі і дочекатися не можу. Коли Оксана народжувала Ліду, я теж була поруч…

— Кажуть, Оксана не любить згадувати шкільні роки?

— Вона була повнуватою. Діти дражнили її «пампушкою», а дехто — гірше… Натерпілася від дитячої жорстокості. Через це стала замкнутою. Донька досі не любить згадувати школу. Хоча, знаєте, вміла за себе постояти. Якось хлопець з паралельного класу несправедливо її скривдив. Оксана вибігла з класу і цілий урок проплакала поза школою. Потім заходить до школи — а він назустріч. Мабуть, чаша терпіння в неї переповнилася, бо зопалу з усієї сили як дасть йому ляпаса. Він — ані пари з вуст. Знав, що винен. Зате відтоді і донині ставиться до Оксани з повагою. До речі, після того випадку більше ніхто її не кривдив. Як казав політик: «Справедливість є, тільки за неї треба боротися»…

Попри те, саме у школі донька розкрилася як співачка, музикант. Так любила співати, що однолітки — на дискотеку, а Оксана — у музичну школу. У шкільному хорі співала найголосніше. Диригент постійно показував їй рукою, мовляв, тихіше. Вирізнялася серед дітей сильним і красивим тембром.

— Конфліктувала з учителями?

— Ніколи. Вони довіряли їй відносити в учительську класний журнал. Одного разу Оксана пожаліла однокласника і в коридорі виправила йому з англійської мови «трійку» на «п’ятірку». Іноземної хлопець не знав, тому вчителька помітила «підроблену» оцінку і зрозуміла, хто йому «допоміг». Я коли почула, не повірила, що моя Оксана на таке здатна. Нині це згадую з усмішкою — тоді не до жартів було. Як могла таке зробити донька голови батьківського комітету?!

Оксана — натура філософсько-романтична. Тому найкраще знала українську та російську мови, літературу. Пам’ятаю, за відгук на кінофільм «Доживемо до понеділка» на міській олімпіаді виборола перше місце. Найважче давалися точні науки, особливо хімія, геометрія. Якось вчителька сказала: «Оксано, вірю в тебе. Ти знатимеш мій предмет. Головне не зубрити, а розуміти…». Розмова з учителькою так вплинула на доньку, що вона самотужки почала штудіювати хімію і… підтягнула її на «п’ятірку».

Навіть на сцену пробивалася самотужки, завдяки настирливості, працьовитості і таланту, — плечей «нагорі» в нас не було. У шоу-бізнесі доньку ніхто не «проштовхував». Вона ніколи не була нічиїм «протеже».

— Оксана, здається, в 19 років вийшла заміж і народила доньку Ліду?

— Однак скоро зрозуміла: це не той чоловік, з яким, як кажуть, не страшно зустріти старість. Він забороняв доньці співати, а вона марила сценою. Вважаю, жити з нелюбом не варто навіть заради дитини.

Через кілька років після розлучення зустріла «другу половинку» і вже 20 років у щасливому шлюбі (чоловік Володимир Коваленко — автор і керівник проекту «Фольк-music». — В. Ш.).

— Донька радиться з вами у сімейних питаннях?

— Володимир, дякувати Богу, люблячий, турботливий і сильний чоловік. 24 години на добу вони разом — вдома і на роботі. Володимир живе життям доньки та онуки. Замінив їй батька. Лідочка малою відразу прийняла його і завжди чекала його приїзду... Тепер радиться з Володею і таємниці свої довіряє. Навіть «взяла» його прізвище — Коваленко. Для мене Лідуся — як друга донька. Адже до 12 років я виховувала її (жили разом у Тернополі), допоки діти не забрали нас до Києва. Тож про інше щастя для доньки та онуки годі й мріяти.

До речі, ми з Володимиром народилися під сузір’ям Козерога. Часом доводимо одне одному свою думку. Володя врешті-решт підігрує мені: «Хай буде по-вашому. Та все-таки, тещо, ви ж розумієте, що правий я» (сміється).

— Лідіє Павлівно, матері переважно бачать своїх дітей у «земних» професіях. Ви ніколи не були проти обраного Оксаною фаху?

— Навпаки. Пам’ятаю, ми восьмимісячну Лідочку у візочок — і на потяг до Чернівців на пісенний конкурс ім. В. Івасюка. Оксана — долати мистецький олімп, а я — доглядати за кулісами онуку. Ліда вже доросла. За фахом — філолог. Займається редакторською роботою. Тепер я не відчуваю себе такою одинокою, як колись. Моя сім’я — сенс мого життя. Діти щасливі — і я спокійна.