Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Олександр Сафонов: «Мені довелося читати повідомлення про «ГКЧП». Через це на якийсь час мене відлучили від ефіру»

28 листопада легендарному дикторові Українського телебачення Олександрові Сафонову виповнилось 70 років

11 років своїм голосом і чоловічою чарівністю він тішив глядачів Львівського телебачення, а упродовж чверті століття «робив погоду» на Українському ТБ. Олександра Сафонова вважали не лише еталоном українського мовлення (за унікальний голос і чистоту вимови), а й законодавцем мод. Високий, стрункий і вродливий диктор вів найпрестижніші державні, урядові чи партійні урочистості. Він оголошував вихід на сцену найіменитіших співаків української естрадної пісні. У Києві змінив дев’ять помешкань. У теперішньому (також холостяцькому), що на вулиці Миколи Лисенка, мешкає найдовше. На жаль, важка недуга в останні чотири роки прикувала уславленого диктора до ліжка. Хоч хворіє, мужньо переносить болі та муки й життєвого оптимізму не втрачає.

— У радянські часи усі школярі писали твори на тему «Ким бути?». Про що вам тоді мріялося, Олександре Сергійовичу?

— Є люди, які з пелюшок знають, ким будуть. А я губився в здогадках. Дуже любив історію. Гарно, без помилок писав диктанти. Думав іти на історичний факультет Львівського університету. Але мистецтво переважило — спочатку навчався у театральній студії при Київському театрі імені Івана Франка, згодом — у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Вступив на режисерський факультет Ленінградського інституту культури. Після армії у Львівській філармонії був лектором музичних лекторіїв. З магнітофоном їздив по всіх районах. Тоді був модний англійський фільм «Актор», де була фраза: «Це той темно-сірий костюм, який знає вся Англія». У мене ж був темно-синій костюм, який знала вся Львівщина (сміється). Лекції, для прикладу, були такими: «Ленін слухає музику», «Співа оновлена земля». Це був перший крок до творчості. Тоді мене помітив Мирослав Скочиляс і запросив на обласне телебачення. Провів першу програму в кінці 1967 року, називалася вона «Співають львів’янки». Уже тоді був ведучим концертів у Львівській обласній філармонії.

— Колись Львівське телебачення знали за двома програмами: політичною «Два світи — дві системи» і атеїстичною «Кому вони служать?», які виходили ледь не щодня.

— Ще були «Вечорниці» та «Сонячні кларнети», які робив Мирослав Скочиляс, — єдині програми в Україні про збереження національних традицій. Їх транслювали не лише на Київ, а й на Москву. Львів намагався зберегти усе те найкраще, що було в народних традиціях. Як тут не згадати й музичні фільми, які народилися завдяки Мирославові Федоровичу. 1968 року з’явився перший український телевізійний музичний фільм тривалістю 25 хвилин. У його основі залицяння трьох співаків (артисти диксиленду Львівського медінституту «Медікус», один з них — керівник колективу Ігор Хома) до вродливої вокалістки (її роль виконувала Леся Стадник). А 1969 року Скочиляс зняв ще один новітній музичний фільм (разом з Романом Олексівим) «Сійся-родися!», у якому сестри Байко співають (а насправді колядують те, що «пропускала» тодішня цензура). За сценарієм Мирослава Скочиляса зняли музичну картину «Червона рута» (серпень 1971) про ніжну та чисту любов дівчини-горянки (Софія Ротару) і донецького хлопчини (Василь Зінкевич).

— Скільки разів тоді, у 1960-х, можна було з’явитися на екрані в одному костюмі?

— У мене їх було лише два. Це тепер маю 45 і близько ста краваток, які привозив з Франції чи Італії. А тоді мав блакитний костюм, який мені пошили на випускний у школі. На другий, темний, тканину купив у комісійному магазині і пошив в ательє. Але почав носити різні хусточки, польські краватки. Уже тоді цінував педантизм, який властивий мені досі. Я жив поруч з готелем «Львів» і стригся там в Анатолія Доріна. Якось приніс йому журнал, і він намагався щось вчудити з моїм волоссям під модельну журнальну стрижку. З тією стрижкою моя фотографія перебувала довший час на вітрині фотоательє в центрі Львова, навпроти пам’ятника Леніну. А фото Романа Лемехи було на вітрині фотоательє навпроти головної пошти. Він підстригався на вулиці Руській, а пізніше — в «Чародійці».

— Чи не було конкуренції з відомим Романом Лемехою?

— Ми завжди жили і працювали дружно. Тоді дикторів у Львові було четверо: ми з Романом Михайловичем, Валентина Клим’юк і Тамара Григораш. Усі майже одного віку, і кожному хотілося гори перевертати. Нам з Романом пощастило, адже вишуканості і любові до професії нас навчала сама Стефанія Харчук — перша львівська дикторка телебачення, прем’єрний ефір якої відбувся на польське Різдво 1958 року. Того незабутнього вечора шляхетна і вишукана пані Харчук з’явилася в елегантній вишиванці з ложі львівської опери.

Називала мене Стефанія Дмитрівна на свій манір — Сашенція! Боже, як давно це було. Годувала нас з Романом Лемехою своєю пишною салаткою (багато різних овочів і трошки м’ясця). Правда, мене любила чомусь більше і казала: «Сашенція — чудовий, а Ромцьо має гестапівські очі» (сміється). До слова скажу, з Романом Михайловичем у мене й досі прекрасні стосунки. Він мені телефонує і неодмінно запрошує на «бульйончик від його дружини Октавії і, звісно, на наші пишні салатки від Стефанії Харчук».

— Ви ще ухитрялися й підпрацьовувати диктором на стадіоні «Дружба»; це було єдине місце у державі, в якому склади команд оголошували українською мовою.

— Живучи у Львові, завжди намагався розмовляти чистою українською мовою. Через те до мене добре ставилися і навіть не звертали уваги на моє російське прізвище. Тодішній директор стадіону Микола Костиркін запросив мене до співпраці. Я ж проводив перший футбольний репортаж по телебаченню, у якому львівські «Карпати» грали з володарем Кубка Бразилії «Палмейрасом». Потім слухав у запису сказане і був собою незадоволений. Переді мною футбольним коментатором у Львові був славетний спортивний журналіст Юліан Кордіяк. Він був ще й ініціатором та укладачем кишенькового формату щорічних календарів-довідників «Футбол», які були шалено популярними серед уболівальників. Досі пам’ятаю ту самобутню команду зразка 1969 року: Ігоря Кульчицького, Яноша Габовду, Левка Броварського, Богдана Грещака, їхнього тренера Карла Мікльоша… Незабутні й цікаві часи були. Кубок Радянського Союзу кожен міг побачити у вітрині Історичного музею, що на площі Ринок. Хоч не дуже цікавлюся тепер футболом (переглядаю матчі Ліги чемпіонів, європейські і світові першості), але як зіграли «Карпати», хочу знати завжди.

— А як визріло бажання перебратися до Києва?

— Останні роки роботи у Львові прокидався у холодному поту і думав: «Невже це все?». За 11 років праці на Львівському телебаченні мені дозволяли робити все: музичні програми які завгодно, ті ж футбольні репортажі. Правда, постійно «сікли» за синьо-жовтими кольорами. Це було — боронь Боже! Людське ставлення до мене завжди підтримувало, і мені допомагали утвердитися як професіоналові. Як нині пригадую той день, коли до нас вперше прийшов Володимир Івасюк. Хоча був знаною і відомою людиною, постійно звертався до мене лише на «ви». У нього було шляхетне виховання.

Мене запрошували вести урядові програми до Києва, читати випуски «Новин», хоча в ті часи дуже не любив Києва. Там ніколи не було такої смачної кави, як у Львові, інший дух, інші люди... Тоді мені пропонували не тільки житло, а й хотіли дібрати наречену. До Києва перебрався у 1978 році. Обміняв свою однокімнатну львівську квартиру на київську. Тоді це було розкішшю. Починав з району Святошино (11 квадратів кімнатка і п’ять — кухня), але став киянином. На польське Різдво того ж року мав величезний збірний концерт артистів української та російської естради разом із Тетяною Цимбал у палаці «Україна». Багато концертних програм вів з Оленою Коваленко — відомим диктором Українського радіо. Вона була вже у віці й тому не виходила на сцену, а лише з-за лаш­тунків (через мікрофон) звучав її голос. Звісно, що сам не міг вийти, тому провів сотні концертів теж з-за лаштунків, де було чути лише мій голос. Організатором і постановником найбільших державних і святкових чи урочистих дійств був Борис Шарварко. Не раз його лаяли і дорікали за деякі моменти, все ж кращого від нього режисера ми тепер не маємо. Завдяки Борису Георгійовичу вів перші фестивалі «Пісенний вернісаж» разом зі співачкою Оксаною Білозір. Дні культури України в усіх республіках Союзу, зарубіжні вояжі майстрів мистецтв у країни соціалізму теж не обходилися без мене. На відміну від телебачення, де сухо і черство читав офіційні новини, на естрадних концертах міг виявляти свої акторські здібності.

— Окремо варто сказати про концерти для делегатів партійних з’їздів...

— І туди мене також запрошували. Цензура шліфувала і заокруглювала кожне слово, яке диктор мав сказати. Найбільші проблеми (з моїм зростом 192 см) мав з костюмами, які були, як і все тоді, дефіцитом. Рятувався під час поїздок за кордон. У Польщі чи деінде купував взуття, сорочки, костюми і краватки. Так, завдяки закордонним майстрам, мене довгі роки вважали законодавцем моди на телебаченні.

— Виступ якого артиста оголошували з особливим пієтетом?

— Коли оголошував виступ Софії Ротару, завжди був внутрішній емоційний підйом. Та й виникало бажання хоч на якусь йоту бути нарівні з цією великою співачкою. У кожному концерті були ті, кого глядач чекав з особливим нетерпінням. Ще лише починаєш казати слово «народна …» чи «народний …», а з глядацької зали зривається море оплесків. Улюбленці, переважно, закінчували дійства. Коли оголошував у Києві вихід своїх земляків, в душі завжди щось переверталося. Любив і люблю пісні Ігоря Білозора і його «Ватри».

А на телебаченні читав усі постанови ЦК КПРС і КПУ. Інколи навіть телефонували з прий­мальні ЦК і просили, щоб саме я щось прочитав.

— І некрологи читали...

— Я ж «ховав» усіх генеральних секретарів ЦК КПРС. Усе почалося з Брежнєва. От часи були... З ранку до вечора грає класика по телебаченню, народ знає з «Голосу Америки», що Льоня помер, а офіційного повідомлення немає. Так, Брежнєва ховав аж п’ять днів. Навіть якийсь гуморист надіслав листа на Українське телебачення, в якому, зокрема, написав: «...і як тільки витримало ваше мужнє серце п’ять днів ховати Генсека? Вам за це треба присвої­ти звання Героя» (усміхається).

— Чи не почувалися «прид­ворним» диктором?

— Так не вважав. Ніколи не був членом партії. Мені ж довелося читати повідомлення про нашуміле «ГКЧП». Через це на якийсь час мене відлучили від ефіру. Вішали ярлики. Я ж виконував свій професійний обов’язок, хоча мені самому воно дуже не подобалося...

А щодо естради... Як не парадоксально, але завдяки радянській владі ми мали українську естрадну пісню найвищих зразків. Та ж «Червона рута» Володимира Івасюка, «Два кольори» Олександра Білаша, пісні Ігоря Шамо, Платона Майбороди, Володимира Верменича, Анатолія Горчинського, Ігоря Поклада... Я з цього завжди радів, а ще коли додавалися нові шлягери, які так любив наш народ! Вважаю себе музичною людиною, життя без музики не уявляю. Настрою додає хороша пісня і гарна музика.

— Про що думається і згадується нині найбільше?

— Звісно, хочеться жити і бути потрібним людям. Хочеться здоров’я. А найчастіше згадую рідний Львів. Усе найкраще пов’язано з ним. Прекрасна юність, перше кохання... Пів мого життя віддане цьому дивовижному місту, все найкраще залишилось там. І слава Богу, що я мав щастя бути і вважатися львів’янином навічно! Хочу передати слова вдячності усім, хто мене пам’ятає.