Оксана ПЕКУН: «Зіркова хвороба» виліковується, коли про артиста всі забувають. Тоді він стає самим собою»

Ну вона й настирлива! Задля того, аби створити образ до пісні на фестиваль «Червона рута-91», поїхала в обласну раду Тернополя (тоді жила у цьому місті), пояснила, що й до чого, і їй пішли назустріч: дали спеціальний дозвіл на купівлю дефіцитної на той час тканини для сценічного костюма. Захотіла заспівати на фестивалі «Мелодія» у Львові — і домоглася свого. Незважаючи на те, що керівник фестивалю Володимир Коваленко був категорично проти виступу не відомої тоді Оксани Пекун, вона переконала його, що таки має талант. А Володимир, до речі, згодом став її чоловіком. І вже 15 років щасливе подружжя не уявляє себе одне без одного.

П’ять років вона — незмінна ведуча телепроекту «Фольк-music» (Перший Національний), якому двічі було присвоєно номінацію «Краща музична програма України» Національної премії України «Телетріумф».

Оксана Пекун у сімейному колі разом із чоловіком Володимиром і донечкою Лідією.

- Оксано, вашій співочій кар’єрі вже 20 років! Чи змінив вас шоу-бізнес?

— «Якою ти була — такою й залишилася», — кажуть мої давні друзі. Та хто краще мене знає, аніж я сама?! Насправді внутрішньо змінилася — стала сильнішою. Столиця загартувала.

Творчу кар’єру починала у Тернополі. Там я була «зіркою». І на тернопільській естраді Оксани Пекун було вже «так багато», що мала потребу піднятися на вищий творчий рівень.

Мені здавалося, схопила Бога за бороду, і з таким відчуттям 15 років тому поїхала підкоряти Київ. Тоді була дещо розпорошеною, можливо, трішки й поверхневою, любила з усіма «пощебетати». Довіряла людям і «розкривала» душу навіть перед тими, перед ким не можна було цього робити. І коли мою щирість, добродушність повернули проти мене, почали поширювати плітки, зрозуміла: не з усіма можна бути відвертою.

Як правило, таку школу на початку кар’єри проходять всі творчі люди. Хто вперше потрап-ляє до мегаполісу, він швидко ставить їх у рамки. У шоу-бізнесі — свої закони і «клани», з якими треба вміти спілкуватись.

- Як мама пережила ваш переїзд до столиці?

— Важко. Вона залишилася вдома з моєю дворічною донькою Лідою. Щонеділі я провідувала їх. Та найважче для матері було чути брудні плітки про мене, чого насправді й близько не було. Пам’ятаю, мама телефонувала мені і схвильовано казала: «Оксаночко, тут про тебе ТАКЕ говорять…». Я заспокоювала: «Аби ти не переживала, щось не те почуєш — відразу телефонуй і запитуй, чи це правда».

- А як самі реагуєте на плітки про себе?

— По-різному. Звичайно, прикро, коли тебе обмовляють. З другого боку, розумію: «жовта» преса заробляє гроші. Є такі, що поширюють чутки, бо мають язик як помело. А хтось просто любить «кісточки перемити» (тим більше, відомим людям) й отримує від цього задоволення. Найкраще — спокійно йти вперед, не звертаючи уваги на те, що базікають за спиною. Хоча це нелегко…

- Чим рятуєтесь у важку хвилину?

— Люблю ходити вуличками Киє-ва, аби «забутися» і заспокоїтися. Та найкраща розрада — сім’я: мама (її та доньку ми забрали до столиці) і чоловік Володимир. Мама для мене наче ангел-охоронець, мій порадник і друг.

Багато в житті досягла завдяки чоловікові. Володимир — мій продюсер, автор і керівник проекту «Фольк-music». Займається рутинною роботою, якої глядач не бачить: записами моїх пісень на радіо, зйомками кліпів, організацією концертів. Як говорив Архімед, дайте мені точку опори, і я переверну світ. Такою надійною опорою в моєму житті є Володимир.

Свого часу Володимир працював головним редактором, згодом — директором Львівського телебачення, а потім і телекомпанії «Міст» (саме ТК «Міст» організувала фестиваль «Мелодія», Володимир був його автором і ведучим), тож розуміється на тонкощах шоу-бізнесу.

- До речі, коли Володимир не захотів, аби ви брали участь у цьому фестивалі, як тоді ви відреагували?

— Пам’ятаю, він іронічно мовив: «Та хто вона така — Оксана Пекун…». Але я, молода, перспективна (усміхається. — Авт.), страшенно прагнула взяти участь у фестивалі… Не уявляла, як мене могло там не бути?! Якщо не стукати у двері, не заявляти про себе, то тебе або ніхто ніколи не знатиме, або скоро забудуть. Віддала організаторам конкурсу останній носій зі своїми піснями. Журі достойно оцінило мій спів, а Володимир потім дивувався: «Оксано, ти ж віддала свій останній диск лише для того, щоб заявити про себе як про співачку».

Згодом мене запросили заспівати у Львівській опері. І коли за кулісами наші погляди зустрілися, нам не хотілося розлучатися. Це було кохання з першого погляду… До речі, тоді я була на розпутті: присвятити себе естраді чи покинути її. Самоутвердитися в шоу-бізнесі допоміг Володимир.

- Ви з ним 24 години разом. Чи хочеться іноді відпочити одне від одного?

— Не уявляємо себе поодинці. Володимир любить жартувати: як кажуть на Галичині, яке їхало, таке здибало.

Нас об’єднує творчість. Коли приїжджаємо додому, мама дивується: «Ви знову про роботу?!». А ми не можемо інакше, бо вже не розбереш, де творчість, а де особисте життя, — усе злилося воєдино. Не пам’ятаємо, коли востаннє були у відпустці.

- А як із «зірковою хворобою»?

— Одна журналістка мені казала: «Не знаю, Оксаночко, що про вас питати, — ви надто «правильна» і порядна. Якби ж то у вас було кілька коханців, чоловіків, шалені статки або сфотографувалися б оголеною, то преса мала б за що «зачепитися», а люди — про що гомоніти. А я не страждаю від того, що «жовта» преса тепер мною не цікавиться і, відповідно, злі язики не смакують пліток про мене. Нам з чоловіком так спокійніше.

- А як щодо ваших колег, адже не всі можуть собі дати раду з цією недугою?

— Щодо моїх колег по шоу-бізнесу, то багато з них «перехворіли» на «зіркову хворобу», а потім, на жаль, від неї або постраждали (їхня зверхність обірвала контакти з друзями та шанувальниками), або зникли із шоу-бізнесу. Для багатьох це невиліковна недуга. А виліковується «зіркова хвороба» тоді, коли про артиста всі забувають, — тоді стає самим собою.

Мій друг, співак Юрко Юрченко, якось сказав: «Навіть якби, припустимо, Дженніфер Лопес приїхала в Україну і, поспішаючи, пізно ввечері за містом зупиняла авто, водії не впізнали б її, а тому не підвезли б». Свої таланти доводь на сцені, а в житті пам’ятай, що ти людина — така ж, як усі. Звичайно, треба тримати відповідну «планку», нести горде ім’я «артиста», та водночас любити людей і пам’ятати, що працюєш задля них.

- Наскільки у шоу-бізнесі важко доводити, що вартий уваги, визнання?

— А кому це потрібно?! Не варто витрачати на це сил. Працюй самовіддано — і люди тебе оцінять. Я, наприклад, нікому нічого не хочу доводити. І на сцені хочу бути такою, як у житті.

- В одному з інтерв’ю ви сказали, що чимало артистів бояться бути природними. У шоу-бізнесі це не модно?

— Деякі співаки живуть для «жовтої» преси, яка представляє їх у різних ракурсах. Такі артисти від брудного піару отримують «кайф», тому що їхні імена у всіх на устах. Що саме про них говорять — їм не важливо…

Та, на щастя, є співаки, яких шоу-бізнес не зіпсував, і вони зберегли в собі органічність. Люди почали цікавитися фольк-музикою, народними піснями. Мода на природність повертається.

- Співаки часто розігрують один одного. Знаючи про це, навіть повідомлення про звання народної артистки ви сприйняли як жарт.

— І мене не раз розігрували. Наприклад, беру телефонну слухавку і чую поставлений чоловічий голос: «Шановна пані Оксано, запрошуємо на фестиваль «Бризки київського шампанського». Слово «фестиваль» почула, а його іронічну назву — ні. Узгодила дату приїзду, репертуар. І раптом чоловік не втримався і пирснув зі сміху. З’ясувалося, мене розігрував мій колега, учасник гурту «Нічлава блюз». Так прикро стало…

А у 2011-му, напередодні Дня Незалежності, під час репетиції зателефонували Володимирові з Адміністрації президента: «Вітаємо вашу дружину із присвоєнням звання народної артистки України», — і поклали слухавку.

Я у той момент була на сцені. І раптом з-за куліс чую: «Пекун, ти народна». Хіба мене мало розігрували? — думаю. Та й останні два з половиною роки нікому не присвоювали такого звання. Сприймаю як жарт, доспівую пісню і одночасно «переварюю» почуту фразу. Поволі до мене доходить: це правда.

- Оксано, чим захоплюєтесь у вільний час?

— Кожен день розписаний по хвилинах. І все-таки знаходжу час, аби сплести на спицях шалик або шапочку, розшити сукню бісером, пошити щось на машинці. Моя бабуся у війну шила одяг. На цьому заробляла гроші і годувала сім’ю. Передала це мистецтво матері (її руками пошиті мої перші сценічні костюми), мама — мені. Роблю гарні зачіски і макіяжі. Буквально за три дні постригла всю редакцію, друзів і своїх рідних. Сама себе можу постригти і пофарбувати волосся.

Вмію водити машину, але Володимир рідко довіряє мені авто. Жартує: «Раптом сядеш за кермо, про щось замрієшся — не туди заїдеш».

Завдяки чоловікові захоплююсь футболом. Що любить хтось з нас один — те неодмінно полюбить й інший.

- Чи пішла донька Лідія маминою стежкою?

— Ні. Вона — філолог. Займається редакторською роботою. Цього року вступає на магістратуру Київського педінституту ім. Драгоманова.

- Чим для вашої сім’ї залишаються Тернопіль і Львів?

— Найулюбленішими містами. У Тернополі я народилася, закінчила педагогічний інститут, здобула спеціальність «вчитель початкових класів і музики» і навіть працювала у школі. У Тернополі прожила першу чверть свого життя, і там зробила перші кроки як співачка.

А у Львові зустріла свою «другу половинку», Володимира, з яким почуваюся щасливою. До речі, у місті Лева після одруження жили мої батьки (тато працював завкафедрою торгово-економічного інституту), і саме в цьому місті я прожила у мами під серцем вісім місяців. Потім вагітна мною матуся разом з батьком переїхала до Тернополя.

А Київ подарував мені творчу кар’єру, звання, любов і визнання людей, — саме це для мене найдорожче.

Довідка «ВЗ»

Оксана Пекун — співачка, ведуча музичної телепрограми «Фольк-music» (Перший Національний), народна артистка України (2011 р.). Дип-ломант конкурсу імені В. Івасюка, лауреат пісенного конкурсу “Доля”, переможець телевізійного конкурсу “Мелодія”, лауреат І премії Міжнародного конкурсу молодих виконавців “Романси Славутича”, лауреат ІІ премії фестивалю імені К. Шульженко, дипломант Міжнародного фестивалю “Слов’янський базар-95”.