Дмитро СОСНОВСЬКИЙ: «Понад усе на світі мені подобається бути дідусем»

Дмитра Сосновського на вулиці зупиняють поважні пані, затяті театралки, — щоб поцікавитися його враженнями від останньої балетної постановки. У перервах між зборами й змаганнями він обов’язково підтримує сімейну традицію і відвідує Львівську оперу... Та перед метром боксу скидають капелюха навіть ті, кого не надихають Пуччіні чи Верді. Не раз Дім Дімич, як звикли називати його учні та колеги, відклавши усі справи, кидався на допомогу тим, кому вона була необхідна. Навіть під час цього інтерв’ю Сосновський встиг домовитися про курс реабілітації у Трускавці для знайомого тренера. Одного телефонного дзвінка вистачило, щоб організувати своїм спортсменам сімейний відпочинок у Криму, залучити до цього відновлювального збору їх особистих наставників та не забути запросити ще й тих, хто добре попрацював у минулому сезоні...

— До слави ставлюся спокійно. Раз Боженька дав такий хрест, мушу його нести, — зітхнув Дмитро Сосновський, за яким після олімпійського тріумфу в Лондоні нашої боксерської команди почали активно полювати журналісти. — Мій шлях до вершин почався з раннього дитинства, коли я майже випадково потрапив на бокс. Ось у цих стінах — бачиш? (показує на Палац спорту «Трудові резерви» — О. С.) — мене у стійку ставили. Ріс я без батька, мене виховувала мама. Я пройшов через безліч видів спорту перед тим, як зрозуміти, що я і бокс найкраще підходимо один одному... У 80-му я закінчив Інститут фізкультури. Професія тренера тоді була престижною, однак влаштуватися тренером було майже неможливо. А тим паче тренером з боксу, який у Львові користувався популярністю ще за Польщі. У розквіті тренерської кар’єри були брати Старчаки, Едуард Мартіросян, Давид Гріншпон, Олександр Стратілатов... Тож я уже зібрав валізи до Кременчука, де й досі проживає мій брат. Мені там допомогли влаштуватися на роботу, давали кімнатку в гуртожитку. А для дружини, випускниці консерваторії, приготували місце у музичній школі. У нас уже був маленький син, тож чекати на щось краще у Львові ми не могли собі дозволити. Зайшов попрощатися з тренерами та друзями. Почав тиснути руку Давиду Гріншпону, але він, глянувши на мене, наказав: забирай валізи з вокзалу, їдь додому, а завтра знову приїзди сюди — будемо влаштовувати тебе на роботу. Вранці стало відомо, що в ПТУ №33, звідки виходили представники найпопулярнішої на той час професії, автослюсарі, директор Юрій Оберемко, великий прихильник спорту і боксу зокрема, відкрив при училищі спеціалізовану групу з боксу. І за кілька днів до початку навчального року я став наставником групи боксерів у ПТУ.

— А ви самі відчували потяг до тренерської роботи?— А ви самі відчували потяг до тренерської роботи?

— На початках ні. Однак усе на цій ниві давалося легко. Я відчував: діти розуміють мене, а батьки довіряють. Мені не важко було набрати повну групу дітей і знайти з ними усіма спільну мову. Результати не забарилися: мої вихованці швидко освоїли п’єдестали чемпіонатів області, а згодом комфортно почувалися і серед призерів першостей країни. Досі пам’ятаю слова Давида Гріншпона: «Синку, якщо ти приходитимеш на роботу і просто відчинятимеш для учнів двері залу, у тебе будуть боксери. Якщо ти їх тренуватимеш, хтось із них стане призером області чи навіть України. Якщо ж ти віддаватимеш їм весь час і навіть свою душу, вони стануть чемпіонами світу та Олімпійських ігор».

Щоб виховати призера чемпіонату світу чи Європи, необхідно чимось пожертвувати. І жертвою, яку тренер зазвичай кладе на вівтар перемог, є сім’я. Особисті учні, а тим паче національна збірна, вимагають багато уваги. Тож обділеними залишаються діти, а тепер уже і внуки, та дружина. Самі звикають вирішувати домашні проблеми і лише мріють про те, щоб чоловік/батько/дідусь довше побув поруч... Без порядної дружини, яка постійно казала синам, що їхній батько займається важливою і корисною для суспільства справою, згуртована сім’я була б неможлива. Я знаю приклади, коли тренер повертався зі зборів додому, а в його оселі з його дружиною мешкав уже зовсім інший чоловік. Коли дружина казала: «Ти хто? Тренер? То йди і тренуй!». Коли доньки без батька ставали повіями, а сини наркоманами... А я, коли приїздив додому, бачив, що для синів я найбільший у світі авторитет. І у мене з’являвся додатковий стимул добре працювати.

— У вас троє онуків...

— Бути дідусем мені подобається понад усе на світі! Найменшому онуку, моєму тезкові Дмитрулику, скоро буде два. Марії незабаром виповниться чотири, а старшому Андрієві в січні буде вісім. Справжнім відкриттям для мене стала дівчинка. Хлопці як: прибігли — «Привіт», долонею по долоні і знову побігли. А ось онученька обійме, притиснеться до плеча і може так півгодини на руках сидіти. «Дідусю мій рідненький», — скаже, а у мене аж мурашки по тілу. Коли повертаюся з відряджень, хлопцям привожу необхідні речі — джинси, куртки. А коли починаю обирати подарунки для дівчинки, втриматися не можу: спідничку гарну треба купити, одну блузочку, і ще одну симпатичну, светрики і сукні — щоб найгарнішою у дитячому садочку була. Дівчачих речей назбирується ціла валіза.

— Як ваші онуки ставляться до боксу?

— Вони розуміють: це спорт, і ті дядьки б’ються не по-справжньому. Хоча, коли Андрійко був молодшим, стверджував, що боксом займатися не буде ні за що в світі. А тепер ось сам проситься до залу. Я, в принципі, не проти. Мої сини також займалися боксом. І кожен з них паралельно ще й музикою. Старший Михайло закінчив консерваторію, неодноразово був лауреатом міжнародних конкурсів і тепер працює у Львівській філармонії, грає на флейті. А молодший Віталій, який, окрім боксу, грав на ударних, пішов моїми стопами. Дійшов до рівня майстра спорту, але в подальшому завершив кар’єру і тепер працює тренером.

— А якщо Марічка через кілька років підійде до вас і скаже, що хоче стати чемпіонкою з боксу?

— Через мій труп! Вона зможе ходити в зал і товкти грушу, але у спаринг я її не випущу! Якщо вона вийде в ринг, я в ту ж мить помру. Але все буде добре. Коли я пропонував їй на вибір різні гуртки, вона спідлоба подивилася на мене: «Дідусю, хіба ти не знаєш, ким я буду? Танцюристкою, як мама!». Я зітхнув з полегшенням. Моя невістка Ірина — балерина, з дитячих років навчалася у Воронезькій школі балету, що постачає зірок у найкращі театри Москви й Санкт-Петербурга.

А про жіночий бокс не хочу говорити взагалі! Я б заборонив його, якби на те моя воля. Для мене жіночий бокс — це така ж суспільна проблема, як і одностатеві шлюби. Я ніколи не сприйму цього. Хоча мені неодноразово казали: не зарікайся, ще й сам тренуватимеш жінок. Але цього не буде ніколи! Якщо навіть побачу дівчину із задатками олімпійської чемпіонки. Мене переконують: Усика підготувати набагато складніше, ніж виховати чемпіонку з дівчиська. А слава буде така сама... Але ж я не заради слави працюю.

— Олімпійський Лондон залишив у вас приємні враження?

— Коли ми були на Іграх у Сіднеї, я прикипів до Австралії усім серцем. Мені там подобалося усе, особливо люди. В Австралії живуть мої учні, які пропонували залишитися в Сіднеї і тренувати місцевих боксерів. Але я не хочу покидати рідного Львова. І ось такі ж сильні почуття, тільки зі знаком мінус, я відчував до Лондона і Великої Британії в цілому. Скрізь і всюди — пихаті, нещирі і позбавлені навіть натяку на добродушність люди. Та і як маю ставитися до місцевих уболівальників, якщо, виводячи у ринг чемпіона світу Євгена Хитрова, який нікому з них нічого поганого не зробив і навіть ще не почав боксувати, я чув свист, бачив, як вони гупають ногами. А потім ці ж люди декларують, що Англія — одна з найбільш цивілізованих і розвинутих країн у світі. Даруйте, я не побачив там ані розвитку, ні цивілізації. На брудних вулицях підлітки й дорослі мужики понапиваються пива і показують себе туристам у всій красі. Щоразу, коли проходив вуличками міста, у мене складалося враження, що лондонці ще не винайшли туалети. Прогулюючись поблизу їхнього уславленого Букінгемського палацу, я був шокований: він обнесений товстим колючим дротом, точнісінько як наша в’язниця — у мене більше не знайшлося асоціацій. І ось на цю територію запускають відвідувачів аж за 47 фунтів — походити довкола й посидіти на газоні...