Передплата 2024 «Добра кухня»

«Татового лиця вже не пригадую. Але пам’ятаю, як бавилася його білим кучерявим волоссям…»

Донька генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича вважає, що росія нині воює проти України тими ж підступними методами, що й колись

Марія Трильовська на горі Лисоні під час вшанування пам’яті Січових стрільців. Фото Миколи ШОТА
Марія Трильовська на горі Лисоні під час вшанування пам’яті Січових стрільців. Фото Миколи ШОТА

Рік 2024-ий росія розпочала зі спроби стерти пам’ять про одну зі знакових постатей національно-визвольного руху України — Романа Шухевича. Під час нічної атаки по Львову ударом «шахедів» було зруйновано Меморіальний музей генерал-хорунжого УПА на вулиці Білогорщі, 76-а. Саме у цій будівлі, яка після другого приходу «визволителів» слугувала конспіративним прихистком вожака упівців, у ході облави радянських каральних загонів 5 березня 1950 року Шухевич загинув. Ніхто не знає, де покоїться прах командира УПА, — «совіти» зробили все, щоб українці не могли приходити на його могилу. Їх навіть дратувало місце, де прийняв останній свій бій Шухевич, тому вирішили зрівняти його із землею, провести так звану денацифікацію… Аби ще більше дошкулити нащадкам упівців, час для атаки на музей підібрали символічний — день народження провідника ОУН Степана Бандери.

Про зазіхання на пам’ять про Шухевича розмовляємо з його донь­кою — Марією Трильовською, яку разом з братом Юрком як ді­тей «ворога народу» у дитинстві було виселено за тисячу кіло­метрів від Львова на схід. У свої 83 роки пані Марія багато що з далекого минулого пам’ятає. У її словах вчувається батькова твердість і успадкована від ньо­го любов до України.

Найріднішим для мене був татів фортЕп’ян

— Думаємо, до певної міри, для вас місце у Білогорщі було сакральним, святим. Як зреагували на повідомлення, що будинку-музею, де завер­шив свій земний шлях ваш батько, вже немає, що воро­ги його знищили?

Фото: Львівський історичний музей
Фото: Львівський історичний музей

— Сприйняла це з дуже ве­ликим сумом. Бо немає праху мого батька, як і місця його по­ховання, де могла би піти по­молитися. А тепер немає навіть місця його загибелі…

1 січня я зі своїм чоловіком, нашим родичем Пилипом Шу­хевичем, громадянином Бельгії, були на місці того музею. Бачила на власні очі, як виглядає та руїна. Не залишилося фактично нічого. Мого болю не передати словами. В останні роки мій зв’язок з татом був якраз через цей музей. Тепер там згарище, звалище…

Сфотографували ті руїни. Дуже мене втішило, що серед них знайшли бронзове погруд­дя мого батька — роботу Михай­ла Черешньовського. На щастя, воно вціліло.

Фото "ВЗ"
Фото "ВЗ"

— Коли раніше приходили у цей музей, яка річ у ньому була для вас особливо доро­гою?

— Найдорожчим експонатом для мене був дуже гарний, з ав­стрійського періоду, фортЕп’ян батька, такий собі маленький ро­яль. Наша мамуся називала його «сальоновим роялем» (від слова «сальон», тобто салон). На ньо­му мій батько вчився грати, грав. Свого часу на крайній лівій кла­віші цього фортЕп’яна вигравію­вав напис «Шухевич». Для мене це було щось таке дуже рід­не, дуже приємне — бо там його рука працювала, по тих клавішах його пальці бігали. Тепер того фортЕп’яна вже немає. Розмов­ляла з директором музею, казав, що серед груддя цегли знайшли лише якусь його частинку…

Шухевич і Бандера — червона шмата для путіна

— Для чого росіянам було тратити зброю не на військо­ву ціль, а на невеличкий бу­динок?

— Там, до слова, був не один «шахед», а два. Люди, які живуть поруч, розповідали, що десь о п’ятій ранку атакував один ро­сійський дрон, від нього зайня­лася пожежа у музеї, почав го­ріти дах. Приїхали пожежники, взялися гасити вогонь. Аж тут їм кажуть: забирайтеся звідси ско­ренько, бо летить другий «ша­хед». Він сильно вальнув пря­мо по центру будинку, розвалив його. Якби не цей другий дрон, музей можна було би ще вряту­вати…

Це у москалів була така «ак­ція» на уродини Бандери. Для них Бандера-Шухевич як чер­вона шмата перед очима путі­на. Вони того не можуть стер­піти. Бо завдяки Шухевичу ідея боротьби за Незалежність була рознесена по всій Україні, слу­гувала доказом того, що мож­на і варто боротися. Спочатку ця ідея жевріла на заході України, а тепер вийшла на простори всієї нашої держави. москву це злостить.

— Ви були дуже маленькою, коли вас розлучили з рідни­ми і забрали у радянський дитбудинок у Слов’янську. Може, все ж таки щось збе­реглося у вашій пам’яті про спілкування з батьком?

— Коли останній раз бачила його, мені було два роки і три місяці. Тато прийшов до хати, зняв військовий мундур, пере­брався у цивільний одяг — і пі­шов у підпілля. Це був другий чи третій день Різдва 1943 року. Тато прощався з нами. Я сиділа на вікні у кухні, він стояв переді мною. Лиця його вже не прига­дую. Але пам’ятаю, як бавила­ся його білим кучерявим волос­сям. Більше у нашій хаті тато не бував, вдома не жив, з нами не зустрічався…

— А у сни батько вам прихо­дить?

— Ні, у снах мені не з’являвся ніколи, не розмовляв зі мною. А от мама мені снилася.

— У вас подвійне ім’я — Ма­рія-Софія. Чия це була ідея назвати вас так?

— Не знаю. Колись так заве­дено було називати. Ми всі має­мо подвійне ім’я. Для прикладу, мій брат — Юрій-Богдан.

«Уся їхня держава — то кагебе!»

— Колись у радянському дитсадку, у школі вам роз­повідали про «дружбу наро­дів», про «братерство». Якщо перекинути місток у нинішній день — чому в Україну з росії летять ракети, чому нас вби­вають? Де поділася пресло­вута «дружба народів», «бра­терство»?

— А їх і не було! Все існува­ло тільки на словах. «Любов», «дружба» — то було лише для того, щоб росія тримала всі рес­публіки під своїм контролем, у кордонах срср. Ті порожні ідеї вкладали нам у голови, співа­ли про це у піснях. Коли я вже виросла, вступила у технікум, Юрко мені у кожному листі про це писав. Мовляв, подивися, що пишуть у наших газетах, що го­ворять по радіо — як ми чудово живемо. А глянь, як люди живуть насправді! Як вони в тих кол­госпах гарують, які у них мізер­ні зарплати! Взяти хоча би нашу сім’ю. Моя мама не мала де прописатися, не мала де жити. А раз нема прописки — не могла мати нормальної роботи. Юрко весь час казав: хіба це справед­ливо?

Наша мама нічого протизаконного не зробила. Посади­ли її у тюрму на 10 років. Від­сиділа. То дайте їй можливість нормально жити! Ні! Її весь час переслідували. Хотіли, щоб виї­хала з України. Якось мені одна журналістка прислала копію листа з колишнього українсько­го кгб. Там доповідали у москву, що я перебуваю у Слов’янську в дитячому будинку, але бажано мене перевести кудись у глиб росії, «щоб мене тяжче було знайти».

То яка може бути любов?! То все була фальш, брехня! Про­паганда! Так, як вони зараз го­ворять, що знищують в Україні «фашистів», отак брехливо, під­ступно вони діяли все життя. Це така їхня технологія, їхня росій­ська суть. Вся їхня держава, все їхнє управління, то кагебе, каге­бе і ще раз — кагебе…

Мого брата Юрка заарешту­вали у 15 років. За що можна по­садити дитину у 15 років? Вона ж нікого не вбивала! Тому яка «любов», яка «дружба»?

Вони хотіли всіх нас звідси вивезти подалі в глиб росії, а за­селити сюди своїх. Переміша­ти. Весь час все перемішували. Куди наших випускників після інститутів відсилали? У росію, в Тюмень, на Далекий Схід. А сюди привозили своїх. У кожно­му райцентрі мали бути росій­ські школи. У мене є табелі про закінчення всіх класів. Табель за перший клас ще заповнено українською мовою. А табелі з другого по сьомий клас — тільки російською…

У Львові набиралася патріотичного духу

— Коли у вас, вихованки ра­дянського дитсадка, радян­ської школи, відбувся злам у свідомості?

У дитинстві з доньки командира УПА виховували піонерку, комсомолку... Фото з альбому М. Трильовської
У дитинстві з доньки командира УПА виховували піонерку, комсомолку... Фото з альбому М. Трильовської

— Це не сталося раптово. Коли вступила 1963 року в По­літехнічний інститут у Львові, тут було повно людей, які пережи­ли радянські репресії. Я прислу­халася до їхніх розповідей. Усі розмовляли українською…

А до того я була у Слов’янську, потім поїхала у технікум у Дні­пропетровськ, після його закін­чення три роки працювала там — бо мені ніяк не давали скеру­вання до Львова. У Дніпропе­тровську вимушена була спіл­куватися тільки російською. Там була своя, радянська ат­мосфера застою. Але на кож­ні канікули, на кожні відпуст­ки я обов’язково приїжджала до Львова. І потрохи місцевого патріотичного духу, правдивих знань тут набиралася. Дізна­валася те, чого раніше не зна­ла. Помаленьку змінювала свій світогляд. А коли вже приїхала сюди на постійно, то вже стала справжньою українкою, «захід­нячкою», «бандерівкою» — як ка­зали москалі.

— Своїм нащадкам розпо­відаєте історію свого багато­страждального життя, роди­ни?

— У мене донька Соломія і внучка Стефанія. Багато інфор­мації про наше минуле є в Інтер­неті, внучка легко може про це прочитати…

З донькою було інакше. До певного віку ми з нею на «склад­ні» теми вдома не розмовляли. Мама була переконана, що нас підслуховують, що всюди до­вкола «жучки».

Мама розповідала про свою юність, про те, як вони з та­том познайомилися (а знала­ся з ним ще з дитинства), про те, який тато був. Але прізви­ще «Шухевич» у розмовах не фі­гурувало. Тож донька до пори до часу не знала всієї правди про тата. А вже десь у 1972−1973-х роках у нас був обшук. Тоді за­бирали усіх дисидентів — Гори­нів, Калинців. Під ту хвилю і у нас влаштували «шмон». Донь­ка прийшла зі школи, коли саме відбувався той обшук. Після того ми змушені були їй розпо­вісти все: хто ми, хто наш бать­ко-чоловік, що і чому відбува­ється…

— Які життєві поради даєте своїй внучці зараз?

— Як бабуся можу давати їх, але це не означає, що внучка до них прислуховуватиметься. Стефанія — уже доросла, само­стійна людина. Представниця сучасної молоді. Сама собі дає раду.

— А вона пишається тим, що її прадід — Роман Шухе­вич?

— Так! Для неї це честь — бути представницею такого роду.

Схожі новини