«Хочу „розкрутити“ музей Грушевського, як Тихолозу вдалося „розкрутити“ музей Франка»

Виконуватиме обов’язки директора до призначення нового керівника, якого визначать за результатами конкурсу.

До цього призначення Володимир Качмар був у ЛНУ професором кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського, він є дослідником його творчості. А торік брав участь у виборах ректора Франкового вузу. Та ректорська кампанія ознаменувалася скандалом: одна з організацій звинуватила Качмара у домаганнях до студенток. Тоді пан Володимир відкинув усі звинувачення і подав до суду на журналістку «24 каналу» щодо образи честі й гідності — за публікацію про домагання. Та згодом Качмар забрав цей позов. Під час усіх цих подій «заробив» операцію на серці і чимало проблем зі здоров’ям… Етична комісія ЛНУ не знайшла у діях Володимира Качмара ознак домагань до студенток.

У виборах ректора Качмар не переміг і, як і всі проректори, написав заяву на звільнення. У нову адміністрацію вишу призначений не був і перейшов на викладацьку роботу. Із закінченням ректорської кампанії вщух і «секс-скандал»… Аж раптом у лютому вже 2026 року пішла друга хвиля цього скандалу. Дивним чином знову збіглася із виборами ректора, але тепер вже у Київському нацуніверситеті імені Тараса Шевченка. Там об’єктом звинувачень у сексуальних домаганнях, а заодно і в корупції, став чинний тоді ректор Володимир Бугров. Виступала проти нього та сама студентська профспілкова ГО, що функціонує і у Львові. У Києві дійшло до студентських протестів. Звинувачуючи Бугрова, згадали і про Качмара…

«Високий Замок» зацікавився цією історією, насамперед призначенням експроректора директором музею. У Франковому вузі вирішили позбутися науковця зі «скандальною репутацією»? Чи навпаки, захистити його новою посадою від можливих нових звинувачень? З цими запитаннями ми звернулися до новопризначеного керівника музею Грушевського. Пан Володимир запросив поспілкуватися в кабінеті директора музею.

— Чому раптом ви «змінили професію»? Кажуть, написали заяву на звільнення за власним бажанням?

— Написав за власним бажанням, бо мені запропонували цю посаду. Мав зустрічі з представниками і ЛОВА, і ЛОР. Говорили про це ще раніше. Розмірковував, чи варто? Не спав по ночах, думав, переживав… Вирішив, що варто, бо для мене дуже цікавою є постать Грушевського. Моєю кандидатською дисертацією була «Проблема українського університету у Львові в кінці XIX — на початку XX ст.: суспільно-політичний аспект». І там чи не на кожній сторінці я цитував Грушевського. Свою докторську дисертацію я захищав 2021 року, також була про Львівський університет, австрійський період, який теж частково торкався Грушевського і кафедри. Тому для мене це не чуже, це рідне. Тим більше, що з 2003 року я працював на кафедрі новітньої історії України, яка з 2016-го має ім’я Грушевського.

— Але ж не тільки заради постаті Грушевського ви сюди погодилися перейти? Відомо, що вас звинувачували у домаганнях. Може, на вас був якийсь тиск в університеті, щоб вас звідти кудись посунути?

— Не можу сказати, що нова адміністрація ЛНУ на мене тиснула. З повагою ставлюся до ректора Романа Гладишевського, це мій колега. Ми працювали з ним поруч років 12−13. У нас хороші робочі стосунки. Ба більше, навіть під час ректорської кампанії, а вона різна була, я завжди підтримував його як колегу. Тож не було жодного тиску з його боку на мене. Можливо, на нього і були якісь тиски. Але я детально в це не вникав. Гадав, та кампанія виборів ректора вже закінчилася…

— Але чому цього року знову поновилися ці всі звинувачення? Створюють вам негативний «шлейф». Складається враження, що в ЛНУ хотіли вас позбутися…

— Можливо, хтось думав, що через чотири роки я знову буду йти на ректора університету? Адже я на минулих виборах зайняв «почесне» третє місце. Не знаю, чим то було викликано. Але весь той шум зупинився після виборів ректора. Я читав лекції, все спокійно, все добре. І того шуму не було аж до лютого 2026 року. Не знаю, з чим це було пов’язано, що він поновився.

— А чому саме вас звинувачували у харасменті? Інших же кандидатів за це не чіпали…

— Не знаю, за що інших чіпали, мабуть, це потрібно питати у замовників скандалів, але тішуся, що мене ніколи не чіпали ні за корупцію, ні за щось інше. А у цьому випадку я це пов’язую із «замовленням» на мене. Тому що у тих людей, які звинувачували, я ні лекцій не читав, ні іспитів не приймав. Людина, яка це все почала, ніколи не була моєю студенткою. Між нами були нормальні ділові стосунки, такі, як між студентами і проректором.

Мене вчили, що робити жінкам компліменти, усміхатися, говорити добрі слова, подавати руку — це хороший тон, галантність. А виявилося, що зараз треба поводитися по-іншому. І я теж цього вчуся, тепер стараюся бути зовсім іншим. А можливо, я «підійшов» їм тому, що в мене була одна сім’я, а зараз уже тринадцять років — друга. Для мене сімейні цінності зажди були важливі, я ніколи не думав, що розлучуся. Але так сталося… Та у мене досі дуже хороші стосунки з першою дружиною.

— Вам у соцмережах закидали, що ви одружилися з колишньою студенткою…

— Не знаю, чому вважають це негативом. У мене прекрасна дружина, розумна, харизматична, журналістка. Чудова сім’я, син… Якщо я тринадцять років одружений, то закидати мені це рік тому — це щось дивне… Але це все — не просто так, звичайно. Чомусь до того, як я подався на ректора, все було добре. Люди, які цей шум зі самого початку підняли, працювали в університеті. Тепер це громадська організація, так звана незалежна студентська профспілка. Це п’ять чи сім студентів. І найбільше зло — що таких студентів використовують дорослі люди.
Студенти мене завжди любили, поважали. Студентські організації, студентську профспілку, студентський уряд очолювали дуже багато цікавих людей.

Ми зі студентами брали участь у двох революціях. Були на першому Майдані, під час Помаранчевої революції. Були на другому Майдані — там був наш табір, весь час були разом, і ніколи не було жодних претензій.

— Поговоримо про ваше призначення. Яке було ваше перше враження від музею?

— Дуже затишне місце, водночас — місце сили. Але я вагався, чи йти, бо до того фактично все життя провів в університеті, де навчався з 1984-го. У моїй трудовій книжці записане лише одне місце роботи — ЛНУ ім. Івана Франка. Хоча мав і музейний досвід — від 1991-го і по 1999 рік очолював Музей історії Львівського університету.

Коли постало питання можливого об’єднання двох музеїв, позиція нашої кафедри була чітка: музей Грушевського має бути збережений. Упевнений, що музей Грушевського можна зробити кращим. Якщо хтось переживає, що можу завалити цю справу, то скажу, що я ніколи не належав до лінивих людей. Влада завжди високо оцінювала мою роботу, бачила, як працював в університеті. Університетський досвід у мене був великий, не тільки музейний. Профком я очолював з 2012-го по 2019 рік. Це був найпотужніший профком серед усіх закладів вищої освіти. І я цим пишаюся.

— Як вважаєте, чому саме вам адміністрація запропонувала йти на посаду директора музею?

— Думаю, адміністрація шукала людину, яка могла би навести лад після усіх цих рухів щодо «приєднання» музеїв. І я тут підійшов за всіма «параметрами»: історик, професор кафедри імені Михайла Грушевського, Грушевським займався якщо не прямо, то опосередковано, науковців добре знаю, роботу господарську знаю, бо був проректором університету, де курирував, зокрема, соціальні й гуманітарні питання. Зрештою, за родом своєї діяльності я дуже багато спілкувався з керівництвом області. Мені добре вдається комунікувати з людьми.

— Під час «круглих столів» щодо об’єднання музеїв казали, що музей Грушевського не має статусу національного, тому тут мале фінансування. Як будете давати з цим раду?

— Моя стратегія така: львівський музей Грушевського має стати національним. І має бути центром усіх музеїв, які є в Україні й дотичні до імені Грушевського. Наразі це мінімум три локації. Перша — львівська вілла, яку професор збудував за рік. Тут сім’я жила з 1902 року по Першу світову війну. Друга: хата у Криворівні, яку купив Грушевський для відпочинку. Цю хату потім спалили російські війська під час Першої світової війни. У Криворівні теж є музей Грушевського, але це сучасна будівля на зразок старої.

Третя локація — будинок у Києві, на вулиці Паньківській, який Грушевський завершив будувати 1910-го. І який теж знищили 1918 року російські війська. Там зараз також є музей (оригінальний будинок не зберігся. Музей розташовано у будівлі, зведеній на початку ХХ ст. як флігель садиби, у дворі сучасного фасадного будинку). Є й інші, менш відомі локації. А львівський музей мав би стати центром — не тільки культурним, освітнім, науковим, а й політичним. Я б хотів, щоб сюди приходили посли, президенти, відбувалися зустрічі з цікавими особистостями, художниками, акторами, співаками, громадськими діячами. І, думаю, ми в змозі створити такий центр.

Якщо говорити про фінанси, то у музеї Франка теж було з ними складно, попри те, що має статус національного. Але Богдан Тихолоз — чудовий менеджер, хороший науковець. Я його знаю як колегу по університету. Він завжди був активний. І тут ми не будемо конкурентами. Як люди, які один одного знають, як сусіди, які будуть доповнювати один одного. Як Грушевський і Франко доповнювали один одного.

Цьогоріч 29 вересня виповнюється 160 років з дня народження Михайла Грушевського. Обговорюємо програму загальнодержавних заходів, де будемо брати участь. Є багато планів, я ще не всі знаю. Стратегічно я би хотів оновити музей, починаючи з території. Перед будинком є сад, галявина, де у часи Грушевського збиралася інтелігенція: вчені, письменники, громадські діячі. Хотів би відновити такі зустрічі, маю надію, що цей сад спрацює як локація, громадський простір.

Хочу створити вчену раду музею. Бо насамперед Грушевський — це вчений, а вже потім політик. Плануємо, щоб музей був насамперед науковим центром, де спілкуватимуться не лише знавці Грушевського, а вся наукова еліта. Хочемо брати все позитивне, що є і в наших сусідів, музею Франка.

Живемо у ХХІ столітті і розуміємо, що наших дітей, які сидять у ґаджетах і телефонах, треба зацікавлювати сучасними підходами. Але й треба зберегти все, що тут напрацьовано, — автентику, традиції. Щодо коштів, то будемо шукати цікаві проєкти. На жаль, у музеї був і «кадровий голод», пов’язаний, зокрема, з війною. Якщо наші сусіди за останні роки мали можливість «розкрутити» цей музей, то мають вищі зарплати, статус національного, багато проєктів. Це також одне із завдань, які зараз переді мною стоять, — хочу «розкрутити» музей Грушевського так, як Тихолозу вдалося «розкрутити» музей Франка. З великою повагою і пієтетом ставлюся до особи Франка. Але музей Грушевського має великий потенціал. Михайло Грушевський — фігура державницька, загальноукраїнська.