Зруйнованому палацу Лянцкоронських у Роздолі дають друге життя

З понеділка, 21 серпня, 283-літній, колись розкішний, збудований у стилі французького ренесансу, а нині занедбаний палац графів Жевуських-Лянцкоронських у селищі Роздолі, що за півсотні кілометрів від Львова, розпочне нове життя. Сюди приїдуть вузькопрофільні фахівці з будівництва і почнуть ретельно досліджувати стан цієї пам’ятки архітектурного мистецтва, щоб невідкладно взятися за її відновлення. Найперше візьмуться обстежувати фундаменти. Протягом осені закриють від дощу-снігу продірявлену покрівлю, вікна. Це потрібно, щоб колишня перлина не стала ще більшою руїною, щоб легше було відновити її минулу велич. Про візит будівельних експертів кореспонденту «Високого Замку» розповів староста селища Роздолу Тарас Овсяник. Минулої п’ятниці йому разом із керівництвом області, територіальної громади та інвестором випало підписати Меморандум про співпрацю в реалізації проєкту відновлення роздільського палацу Жевуських та Лянцкоронських. А тепер — деякі цікаві подробиці про історію палацу і його власників.

Тут працював учень Леонардо да Вінчі…

Колишній графський маєток серед великого парку, створеного за англійським зразком, вартує, аби повернути йому первозданну красу і показати її сучасникам. Сюди колись навідувалася знать, щоб помилуватися унікальною картинною галереєю, в якій були навіть творіння Рембрандта.

Сюди спішили, щоб зануритися у книжковий світ бібліотеки на 20 тисяч томів, помилувати античними скульптурами з мармуру, вишуканою порцеляною, західними гобеленами, східними килимами, колекцією старовинної зброї. У бібліотеці зберігалися листи Тадеуша Костюшка, а у галереї були роботи учня знаменитого Леонардо да Вінчі. Очевидці стверджували, що за багатством експонатів палац у Роздолі конкурував із надбанням австрійського імператора Франца-Йосифа. У кінці ХІХ століття тут було тогочасне «диво див» — електричне світло, телефонний зв’язок…

Перед Другою світовою війною майже всі культурні багатства палацу перевезли до Польщі, частину їх з приходом «совітів» передали в Ермітаж та інші музеї. Багато що розікрали. А сам палац трохи перепланували і перетворили на санаторій. Автор цих рядків пам’ятає, як у Розділ привозили з Моршина «ропу» і лікували нею тих, хто потерпав від внутрішніх захворювань.

Поступово колись ошатну будівлю підстеріг занепад. Вона переходила з рук одного відомства в інші — і нікому не було діла до її збереження. Все розвалювалося, заростало хащами, вкривалося горами сміття. Відновити палац обіцяв приватний інвестор із Козина на Київщині, який на початку 2000-их викупив палац за якихось 400 тис. грн. Але далі розмов справа не пішла. Більше того — «добродійники» намагалися дограбувати пограбоване.

У 2004 році сільська влада повідомила нашу редакцію, що горе-інвестори демонтували і намагаються вивести з палацу у невідомому напрямку кілька оригінальних скульптур. Ми тоді дали знати про це відомому мистецтвознавцю, директору Львівської картинної галереї Борису Возницькому, і він через якусь годину на своєму старенькому автомобілі примчав у Розділ. Те, що побачив на місці, шокувало його: у ящиках з тирсою були готові до відправки скульптури античних майстрів, які прикрашали інтер’єр.

Грабунок зупинили. До Роздолу викликали слідчих, було порушено кримінальну справу, але її так і не довели до кінця. Поміж тим, від роздільців, які охороняли палац, надійшла інформація, що приготовлені до вивезення цінності збиралися відправити на Закарпаття, в один з маєтків сумнозвісного «есдека» Медведчука…

«Розкорочували» палац Жевуських-Лянцкоронських і місцеві злодії. Одну із бронзових статуеток — «Путто з дельфіном», яка прикрашала ці покої, було знайдено на пункті прийому металобрухту у Новому Роздолі — якийсь безхатько продав її за… 24 грн. Експерти ж оцінили її у 40 млн доларів. Велике щастя, що цей скарб вберегли від переплавки, нині його можна побачити у львівському палаці Потоцьких.

Нове місія палацу: готель, школа, оздоровниця?

Після багаторічного застою вдихнути нове життя у роздільську знаменитість взялася компанія «Ефективні інвестиції» (EFI Group), яка перемогла на аукціоні, проведеному Фондом держмайна України. Головою наглядової ради цієї компанії є 44-річний Ігор Ліскі, співзасновник Українського інституту майбутнього, член ради директорів Канадсько-української торгової палати, депутат Луганської міської ради VI скликання від «Фронту змін». За плечима цього інвестора економічна, юридична освіта, навчання у бізнес-школі Оксфордського університету. Досі EFI Group ефективно вкладала кошти у підприємства паперової, харчової, деревообробної промисловості, у розробку та впровадження енергоощадних рішень, газовий трейдинг, постачання сільськогосподарської продукції.

Реставрація палацу Жевуських-Лянцкоронських — принципово новий напрям у діяльності «Ефективних інвестицій». Під час презентації проєкту у Роздолі Ігор Ліскі зазначив: «Ми відчуваємо велику відповідальність і віримо, що саме зараз, під час війни, тільки спільні зусилля органів влади, бізнесу та громадськості можуть зберегти наше минуле для майбутніх поколінь».

Палац беруться відновлювати, але із подальшим його призначенням інвестор остаточно ще не визначився. Хоче почути думку роздільської громади і влади. Є кілька варіантів використання цього об’єкту. Тут можуть розмістити сучасний реабілітаційний центр для військових, приватну школу англійського типу, готель. Громадськість схиляється до того, щоб у колишньому палаці повертали здоров’я захисникам України.

Натхнення до роботи є!

Про маєток Жевуських-Лянцкоронських розмовляємо із жителем Роздолу, старостою цього селища Тарасом Овсяником. До приходу у владу він був приватним підприємцем. У 2014−2015 роках брав в участь в АТО, служив у батальйоні «Айдар». Після «першої війни» приїхав якось у гості до свого бойового побратима на Вінниччині. Побачив, як там цвітуть яблуневі сади, закохався у цю справу — і посадив на свої малій батьківщині два гектари саду. Він якраз примикає до території колишнього графського маєтку. Зараз сади вимушено закинув, каже, що ґрунтовно займеться ними після війни, після Перемоги.

Староста уже частково доклався до відновлення роздільської знаменитості. Разом з ініціативною групою жителів селища прибрали територію довкола палацу, вирізали самосади. Каже, що не міг дивитися на тамтешній безлад. Зізнається, що йому було соромно за тих своїх земляків, які роками носили у тутешній парк всякий непотріб…

Перше своє запитання до пана Тараса ставимо рубом:

— У сільського старости багато непростих поточних справ. Тим більше — у час війни. Реконструкція палацу — додатковий клопіт для вас?

— Це — радість! — відповідає роздільський війт. — Я познайомився з інвестором — потужний бізнесмен, приємна людина, чув тільки позитивні відгуки про неї. Не тільки як староста, а як житель селища, який народився тут і виріс, маю надію, що з його допомогою наш палац відродиться. До речі, він пережив сім поколінь шляхетних родин. У давнину ні разу не був проданий — весь час переходив у спадок…

Пам’ятаю цю будівлю змалечку. За радянських часів сюди привозили моршинську воду, лікували нею шлунки, печінки. Згодом цей палац віддали у приватні руки. Але інвестор «не потягнув». Замість рятувати цю пам’ятку, він, по суті, розграбував її.

Свого часу мене познайомили з в. о. голови Фонду держмайна України Ольгою Батовою. Розповів їй унікальну історію палацу Жевуських-Лянцкоронських. Сказав, що ми дуже хотіли б, щоб цю пам’ятку відродили, щоб у нас з’явилися нові робочі місця, щоб наше селище оживало. Щоб місцевим людям було куди вийти, щоб приємно було оку. Пані Ольга мене зрозуміла — і згодом з’явилося шість охочих вкласти у наш палац свої інвестиції. Переможцем конкурсу-аукціону став Ігор Ліскі. Це перший соціальний проєкт бізнесмена. Про цього інвестора мені розповідали як про патріота України. Помаранчева революція, другий Майдан — він був дотичним до всіх цих справ…

Зараз стан палацу плачевний. Але його можна врятувати. Ігор Ліскі пообіцяв, що за три-три з половиною роки відновить палац Лянцкоронських, зробить його таким, як виглядав колись. Для цього підніматимуть архіви, вивчатимуть документи. Дай Боже, пану Ігорю натхнення! Бачу, воно у нього є. Мені розповідали: у цього бізнесмена не було ще жодного проєкту, за який він узявся б і не втілив. Інвестував багато у виробництва по всій Україні. Зокрема, з його допомогою відкрили завод на Самбірщині, у Кам’янка-Бузькій.

— З чого починатимуть відбудову палацу?

— Найперше фахівці оцінять стан його фундаментів, покрівлі, проведуть ревізію всіх приміщень. Поставлять охорону, щоб ніхто сторонній сюди не ходив, щоб не провалився — бо там є аварійні ділянки. Уже приїжджали спеціалісти, щоб поставити відеокамери навколо палацу. Переконаний, що для відбудови палацу використають місцевих майстрів.

Під час підписання Меморандуму був присутній консул Польщі у Львові. Думаю, що до співпраці залучать і наших друзів-поляків.

Наші односельці дуже добре сприйняли появу інвестора. Всіх душа болить за палац. Без догляду невідомо, чи він пережив би зиму. Я відчув, пан Ігор — та людина, яка хоче врятувати нашу унікальну спадщину. Вірю, що це йому вдасться. Минулі покоління палац будували, наш обов’язок — його зберегти.

Подарунок від графа у хаті сучасниці

Новина про порятунок палацу Жевуських-Лянцкоронських неабияк надихнула жителів Роздолу. У людей з’явилася надія, що їхнє селище оживе, розвиватиметься швидше. А дехто пригадав родинні історії, пов’язані із графським маєтком. Одну з них мені переповіла пані Марія (прізвища просила не називати).

— У мене вдома є реліквія — образ, який дідусеві мого чоловіка, що жив у сусідньому селі Березині, колись подарував Кароль Лянцкоронський, — розповідає жінка. — Дід Олекса не мав руки, але попри те був дуже роботящим, добре прислуговував графові. Коли я колисала свою першу дитину, завжди дивилася на цей образ, він мені западав у душу. Сказала про це бабці чоловіка, попросила у неї дозволу забрати образ зі собою у новозбудовану хату. І бабця дозволила. Зараз я цей образ вбрала у нову рамку, бо стара геть чисто розсипалася.

— Якби раптом бізнесмен-інвестор попросив вас відпродати йому цей образ, щоб мати у відновленому палаці якусь річ, пов’язану з графом — ви погодилися б?

— Я не можу його продати! Бо це — подарунок. Цей образ якийсь особливий, він справляє на мене велике враження. Коли мені на душі дуже тяжко, молюся до нього — і мені здається, що розмовляю із самим Ісусом… Щоразу, коли священник приходить освячувати нашу хату, також звертає увагу на цей образ, каже, що він — безцінний.