Передплатити Підтримати

«Після прем’єри фільму про УПА додому зателефонували і сказали, що мене повісити мало…»

Історія народного руху спротиву — устами Василя Глинчака, автора стрічки про повстанців


Житель села Майдан на Волині Петро Камінник пригадує журналісту Василю Глинчаку, як його односельці вступали в УПА.

Наступної осені виповниться 80-а річниця з часу створення Української повстанської армії. 2022-й на Львівщині оголошено роком цього народного збройного формування. А тридцять літ тому, коли незалежна Україна спиналася на ноги, на Львівському телебаченні було створено півторагодинний документальний фільм про це унікальне явище в нашій історії. Ті, кого радянська система та її пропаганда намагалися піддати забуттю, спаплюжити, чи не вперше отримали таке голосне визнання. Багатьом зашореним співвітчизникам відкрилися очі на наше минуле: як, ким, з яких мотивів, в ім’я чого було створено УПА, за що гинули її вояки. Фільм особливо цінний прямою мовою учасників повстанського руху, його ватажків і рядових бійців, а також свідченнями очевидців сталінських репресій, що дає змогу сучасникам відтворити перебіг національно-визвольної боротьби українців на одному з її найбільш драматичних етапів. Про рух Опору у 40−50-х роках минулого століття розмовляємо з одним із творців фільму «Українська повстанська» — мистецтвознавцем Василем Глинчаком…

— Пане Василю, що вас спонукало взятися за тему політичну? Можливо, з УПА пов’язана якась родинна іс­торія?

— У радянські часи, зрозуміло, я не міг займатися досліджен­ням повстанського руху. Але як тільки з’явилася така можли­вість, почав це робити. Фільм про УПА — не єдиний у мене з категорії політичної. Були інші стрічки на цю тематику — «І тоді пролунав постріл» (про Миколу Лемика, який, щоб привернути увагу світу до трагедії Голодомо­ру в Україні, застрелив у Льво­ві радянського дипломата Май­лова), «Смерть на світанку» (про членів ОУН Біласа і Данилиши­на), «Розстріляний вертеп» (про трагедію у селі Мальчицях).

Фільм про УПА потрібно було зробити якнайшвидше. Недав­но проголосили незалежність, і українцям важливо було знати борців за неї. Люди, позбувшись страху, відчували неабияке під­несення, почали пригадувати по­дії піввікової давності, про які зму­шені були так довго мовчати. Мені розповідали, як пасічник на Ско­лівщині витягнув зі свого вулика фотографії повстанців, які там пе­реховував десятиліттями…

У дитинстві я був свідком двох випадків, пов’язаних з підпіль­никами. Пам’ятаю ніч і голосну стрілянину за селом. Наступного дня іду до школи і бачу: біля сіль­ради лежить молодий партизан, який загинув у тій сутичці. Загін УПА переходив дорогу, а тут ен­каведисти на «студебекерах»…

Другий випадок — в одній із хат нашого села Парище (я ро­дом з Івано-Франківщини) об­лавники виявили бункер УПА. Оточені партизани відстрілюва­лися. Хто загинув, а хто, не ба­жаючи потрапити у руки ворога, застрелився сам. Ми, діти, бі­гли дивитися на полеглих. Була зима, енкаведисти волочили тіла упівців по снігу…

Я змалку слухав між людь­ми бандерівські пісні. Пам’ятаю тодішній настрій наших селян — вони всім серцем переживали за повстанців. По війні ми з товари­шем ходили колядувати попід ві­кна. Одна з колядок починалася словами:

«В сорок першім році

Сумні дзвони грали,

Тогди Штефана Бандеру

В тюрму замикали…"

А закінчувалася ця коляда так:

«О, мати Маріє,

Змилуйся над нами!

Допоможи помститися

Над большевиками"

Якби хтось доніс про це «сові­там» — наші сім’ї загуркотіли б на Сибір…

16-річний повстанець із Надвірнянщини Славко. Хлопець загинув, а його маму вивезли у Сибір.

— Як йшла робота над філь­мом?

— У 1992 році мене призна­чили заступником генерального директора Львівського Т Б — від­повідальним за творчу сферу. Я запланував фільм про УПА, на­писав сценарій і з колегами — режисером Мирославом Ме­динським, оператором Юрієм Руденком, сином відомого пись­менника-дисидента, звукорежи­сером Тетяною Діршою взялися його робити. Студійним «уази­ком» гасали по Галичині, Волині. Від початку зйомок до монтажу стрічки минуло пів року. Квапи­лися, щоб встигнути — наближав­ся 50-річний ювілей УПА…

Відзначити цю подію в Укра­їну приїхали діячі національ­но-визвольного руху. Ми за­писали розмову з колишнім заступником Степана Банде­ри — Миколою Лебедем, коман­дувачем УПА (починаючи з 1950 року) Василем Куком, головним редактором часопису ОУН «Ідея і Чин» Петром Дужим, організато­ром українського націоналістич­ного підпілля на Донбасі Євге­ном Стахівим. Допоміг у роботі Ярослав Лемик, який походить з того ж села Солова, що і зга­даний Микола Лемик. Знайомі з Канади придбали Ярославу ві­деокамеру, і він зафіксував пер­ший парад ветеранів УПА у Киє­ві, який відбувся 9 серпня 1992 року. Напевно, від того параду у гробах переверталися всі оті сталіни, гітлери, щербицькі та інші розпинателі України…

Прем’єра фільму відбула­ся на Покрову, 14 жовтня 1992 року. У Львівській опері закінчи­лася урочиста академія з нагоди ювілею. Потім у телестудії на Ви­сокому Замку почали показува­ти нашу стрічку «Українська по­встанська».

Перший відгук був несподіва­ним. Приїхав з роботи додому, а дружина розповідає: «Коли за­кінчився фільм, задзвонив теле­фон: «А можно Васілія Васільєві­ча?» Кажу: «Чоловіка немає, він ще на телебаченні». І у відповідь чую: «Жаль. Єво повєсіть мало…»

Проте більшість відгуків були схвальними. Ветерани-повстанці сердечно дякували мені, теплі відгуки надійшли з діаспори…

— Гадаю, такі фільми важ­ливі були для тих, хто жив і пе­ребував у полоні комуністич­них стереотипів, найперше — у центрі, на півночі, на півдні країни…

— На жаль, у ті часи на Україн­ське телебачення не брали пе­редач про національно-визволь­ну боротьбу. Та що говорити про 1992-й, якщо цього року у по­казі фільму про УПА відмовили на Суспільному. Не відповіли на мою пропозицію. Звернувся до голови обласної ради Ірини Гри­мак, і вона посприяла, щоб на Покрову фільм «Українська по­встанська» показали на «Першо­му західному».

— Який зафіксований фраг­мент боротьби УПА, яка осо­бистість з тих буремних часів вас особливо вразила?

— Проймав кожен епізод. Осо­бливо вразили волелюбною енергією повстанські пісні — вони підтверджують, що УПА була ар­мією народною. Історик Григо­рій Дем’ян показав відкопаний екскаватором великий збірник цих пісень. Видав їх (на жаль, без нот). А мені вдалося знайти нові, яких у цій книжці не було… У фільмі науковець згадував, як партизани колись відраджува­ли його йти до них у загін: мов­ляв, ми всі загинемо, а ти, мо­лодий, живи, вчись, опановуй військову науку, яка пригодить­ся, запам’ятовуй усе, що бачив, виростеш — і розкажеш світові про нашу боротьбу. І пан Григо­рій виконав ту місію…

В одному з епізодів філь­му жінка з Делятина розповіда­ла мені про свою останню зу­стріч з братом-упівцем Василем Бойчуком. А потім співає пісню на слова, які прочитала на стіні у в’язничній камері: «Моя мату­сю, я в тюрмі, минають сумно дні за днями…» Надзвичайно схви­лювали і пісні хору села Грабівка (там був повстанський центр під­розділу «Чорний ліс»)…

— У своєму фільмі про УПА ви розповідаєте про борців за волю України, яких довший час оббріхували, перемоги яких привласнювали собі во­роги. І про те, що радянська влада приписувала повстан­цям власні злочини…

— Є документальні підтвер­дження того, що комуністи для дискредитації національно-ви­звольного руху використовува­ли псевдоповстанські групи. Їх формували з «енкаведистів», комсомольців-«істребків». Ці групи під виглядом бандерівців творили страшні злочини проти мирного населення. По-моєму, якраз такі «повстанці» звели зі світу і мого шкільного вчителя Юрія Василишина з Гаврилівки. Він зійшов з поїзда у сусідньо­му селі, пересів на ровер, а по дорозі комуністичні провокато­ри його вбили. Це сталося восе­ни 1949 року.

Бувало, комуністи присво­ювали собі творчі здобутки на­ціоналістів. В Яремчі стоїть пам’ятник радянським парти­занам-ковпаківцям. Його ескіз скульптор Василь Бородай, оче­видно, «здер» з малюнка, який було поміщено на обкладинці повстанського часопису «Чор­ний ліс» (за моїм припущенням, автором цього малюнка міг бути художник Маркіян Шепарович). Свого часу Бородай зізнався нашому краянинові Еммануїло­ві Миську, що «для творчих по­шуків» КДБ надав йому і журнал «Чорний ліс»…

— Чому, на ваш погляд, бо­ротьбу УПА подекуди в нас оцінюють войовничо?..

— Від нерозуміння історії… Згадайте довоєнний період: у західних областях українці пере­бувають під жорстким пресин­гом окупаційної польської влади — з них знущаються, їх фізично й морально принижують, вби­вають. На зміну полякам прихо­дять «перші совіти» — і українці переживають ще більшу хвилю репресій. Ось як про це згадує у фільмі Михайло Зеленчук: «27 вересня 1941 року, на Чесно­го хреста, я був на страшному похороні. Люди упізнавали [се­ред замордованих більшовика­ми] своїх батьків, братів, дітей. Хто думав, що чекісти довбня­ми могли так змасакрувати лю­дей?! Одну жінку обмотали ко­лючим дротом разом з дитиною. То як ми мали цих «визволителів» чекати другий раз у 1944 році?.. Народ повстав проти них… «

У багатьох було сподівання, що німці, які напали на більшови­ків, знищать сталінський режим, Україну буде визволено. Але коли 30 червня 1941 року у Льво­ві проголосили Акт відновлення української державності, лідерів ОУН Бандеру, Стецька і ще три сотні активістів заарештували. Бандера опинився у концтаборі Заксенгаузен. І тоді ОУН стає в опозицію до Гітлера, створюєть­ся армія УПА…

У нашому фільмі Степан Му­дрик, колишній референт роз­відки служби безпеки прово­ду ОУН з Радехівщини, згадує: «В одному своєму наказі Роман Шухевич писав, що українців за чужі інтереси більше згинуло, як за українську справу. Але їхня смерть для визволення України не має значення. А наша смерть, наша пролита кров — то є живо­творна кров…».

Серпень 1992-го. Парад ветеранів УПА у Києві.

— Чи належно вивчено цей драматичний відрізок нашої історії, чи гідно пошанова­но учасників національно-ви­звольної боротьби?

— Дослідники історії зроби­ли багато. У діаспорі видали 20-томний «Літопис УПА», є ба­гато досліджень в Україні, зокре­ма, монографія Петра Дужого про Степана Бандеру, далі ве­дуться пошукові роботи. Треба, щоб ці знання ширше розійшли­ся у суспільстві. Слід подбати про популяризацію історії наці­онально-визвольного руху, зо­крема, Української повстанської армії — про створення музеїв, кі­нокартин, запровадження освіт­ніх програм. Особливо такі зна­ння потрібні молоді. Вона має пройнятися героїкою УПА…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Історія
  • «Після прем’єри фільму про УПА додому зателефонували і сказали, що мене повісити мало…»