Радянські «визволителі» розстріляли 10 тисяч полонянок

Як, певно, не знають про неї сучасники у нині російському Нестерові Калінінградської області (колишнє місто Шталлюпенен). Тут наприкінці Другої світової війни радянські кати прирекли на смерть 10 тисяч ні в чому не винних жінок та дівчат. Зате не забувають про цю страшну сторінку нашої історії у Луцьку — завдяки письменнику та архітектору Олексію Добку та патріотам, які встановили у пам'ять про закатованих символічний монумент.

«Друже, ідучи на прогулянку чи повертаючись з роботи, не обмини цей Хрест Святий, символ вічної скорботи. Вділи хвилину-дві ти пам’яті нетлінній. Вклонись доземно пролитій дівочій крові невинній…» Ця табличка-вказівник веде вглиб парку, що на вулиці Потебні у Луцьку. Там на пагорбі височіє хрест. Він незримо повертає нас у роки Другої світової війни.

Коли німці сунули на Європу, не лише території захоплювали, а й бранок. На роботи в Німеччину дівчат вивозили сотнями тисяч. Ті працювали на фабриках та заводах, а також у фермерів-бауерів. Коли ж прийшли радянські війська, невільниць від примусової праці звільнили. Але повернулися додому далеко не усі. Дехто попав у ще страшніше пекло.

У своїй історичній повісті «Три тополі» Олексій Добко через призму долі сержанта Петра Колоса розповів шокуючу правду про долю 10 тисяч полонянок, яких совіти прирекли на смерть. Вони звезли жінок та дівчат у табір біля Кеніґсберґа (тепер це російський Калінінград) й вготували їм страшні муки. Енкаведисти довго мучили голодних невільниць жорстокими допитами та ґвалтуваннями, допікали матюками. А тоді раптом залишили в спокої. У дівчат зажевріла надія, що нарешті вони зможуть повернутися додому, бо почули, що готують вантажівки, аби доправити їх усіх до залізничної станції. Кожна подумки вже була у рідних місцях, з яких їх вирвала війна.

А тим часом їхні кати у лісі біля Шталлюпенена вже допивали спиртягу, привезену зі собою, й закушували американською тушонкою. У них важкий мав бути день. Підписали документи про дотримання державної таємниці та чекали наказу. Ось вже підполковник СМЕРШу (відділ контррозвідки народного комісаріату оборони СРСР) давав останні настанови їхньому командиру. Ще мить — і прозвучало:

— Мы приехали сюда расстрелять всех немецких шлюх. Этих западничек с Украины, Польши, Беларуссии… Предателей…

І солдати зайшли у німецькі дзоти, де напоготові стояли кулемети.

Першого дня вантажівки, у кожній з яких було по 50 бранок, зробили з концтабору 40 рейсів… Дівчат висаджували у лісі й вели до ями, виритої заздалегідь. Тільки тоді вони розуміли, що їх чекає не батьківський поріг, а розстріл.

Полонянки падали, як підкошені, а в небо здіймався шалений крик та плач тих, хто не відразу віддав Богові душу. Та пощади чекати було нізвідки. Нелюди продовжували випускати черги з кулеметів. І до вечора все навколо пахло кров’ю.

Попадали одні — до ями підводили наступну партію невільниць. Вони тисячами падали одна на одну, поступово заповнюючи братську могилу. І так п’ять днів підряд. Тільки тоді кулемети стихли. А на дні ями лежало вже десять тисяч невинно убитих дівчат… Історики стверджують, що 70 відсотків з них були українками, 30 — білоруски та полячки.

А потім був наказ засипати могильник і замаскувати яму. Енкаведисти повизбирували радянські гільзи, натомість накидали німецьких. І поряд, біля траншеї, показово розстріляли сорок есесівців, імітуючи гітлерівський злочин.

***

8 травня біля символічного пам’ятника розстріляним дівчатам у Луцьку не було велелюдно. Все ж хтось прийшов, аби залишити в руках Мадонни, що схрестила на грудях долоні, два жовті тюльпани — як символ скорботи і свічення того, що наша пам'ять жива.

Волинська область

Фото авторки