«Коли втретє втікав з Німеччини додому, прострелена патрулем нога потрапила під колесо поїзда…»

Не тільки у столиці, а й у невеличких містах-селах живуть/жили серед нас люди-подвижники, про яких ходять легенди. Одним з таких у старовинних Бережанах, Почаєві досі називають лікаря Івана Сорокатого. Майже тридцять літ цього хірурга немає поміж нами, а спомини про нього колишні пацієнти з особливою теплотою передають молодим краянам. За віхами життя цього чоловіка можна було би написати сценарій захопливого фільму…

Рятував тих, кого інші лікарі «списували»…

Іван Михайлович справді був лікарем від Бога. Його успіш­на робота складалася із жадібно набутих знань, великої практики і професійної інтуїції. Колеги при­гадують: якось до них звернула­ся зі скаргами на погане самопо­чуття медсестра бережанської лікарні: висока температура, ну­дота. Зібрався консиліум — але так і не можуть збагнути, у чому річ. І тут слово бере Іван Соро­катий: «Стефо, відколи тобі ста­ло зле?». «Два дні тому», — від­повідає. «Ти тоді, здається, мала чорне волосся?». «Так, але по­малювала його хною». «А раніше ти колись нею користувалася?». «Ні». Тоді хірург Сорокатий звер­тається до лікарів: «Хлопці-дівча­та, більше не шукайте причин: у нашої Стефи — алергія від косме­тичної фарби».

Іншого разу лікарі повідо­мили завхірургією Сорокатому, що у нового хворого всі озна­ки апендициту. Прооперували, але, о диво, апендикса не зна­йшли. Кажуть: будемо зашива­ти. А Іван Михайлович їм: «Не можна цього робити — люди­на помре!». За спогадами сина Миколи, нині викладача Ака­демії сухопутних військ, батько сам узявся обстежувати небо­гу на операційному столі. «За­гублений» апендикс знайшов у тому місці, де, за всіма медич­ними атласами, його не мало би бути.

Був і такий драматичний ви­падок. Дядько у селі під Бере­жанами накривав хату. Послиз­нувся і впав у яму з вапном. Того вапна набилося повно у проби­ту голову. Без обласних нейро­хірургів не обійтися. Час збігав. «Провінційний» лікар Сорокатий не розгубився: розкрив череп­ну коробку, видалив звідти все «інородне». Прооперований чо­ловік вижив, невдовзі знову став до праці. Медичні світила диву­валися. Привозили того дядька на навчальні семінари у Терно­полі наче диво…

До лікаря Сорокатого звер­нувся бережанець, у дружини якого виявили страшну хворобу. Дехто з колег натякав, що ме­дицина у таких випадках безси­ла. А пан Іван попросив привез­ти йому на поміч двох фахівців з області — і взявся за скальпель. Та жінка невдовзі стала на ноги, дякувати Богу, досі живе-пожи­ває. І разом з чоловіком добрим словом згадує рятівника.

А якось у лікарні пролу­нав тривожний дзвінок: 15-річ­ний підліток купав у річці коня, а гривастий візьми і вкуси його за пісюна. Лікар Сорокатий зу­мів пришити дитині важливий орган, він функціонував як має бути. З часом хлопець створив свою сім’ю.

Під конвоєм на одній нозі вели у концтабір…

Народився Іван Сорокатий у 1925-му — на хуторі з дев’яти хат, за 10 км від Кам’янця-Подільського, у сім’ї землеро­бів. Коли закінчив дев’ятий клас, розпочалася війна. З окупованих земель фашисти почали масо­во забирати молодь на невільни­чі роботи до Німеччини. У список «остарбайтерів» потрапив і цей неповнолітній подолянин. Двічі втікав з неволі додому — щоразу поліцаї його ловили і відправля­ли назад. Третя спроба була теж невдалою. Втікав разом із дво­ма земляками, ховалися у жи­тах-пшеницях. А потім придумали план: щоб швидше дістатися рід­ної домівки, підстерігатимуть по­їзд, що курсуватиме на схід. Коли потяг почне набирати хід, заска­куватимуть по черзі на сходинку товарняка…

Іван стрибав останнім. Уче­пився за поручні, думав, що все страшне вже позаду. Але втіка­чів помітив німецький патруль і відкрив вогонь з автомата. Одна з куль потрапила Іванові у праву ногу. Від сильного болю хлопець почав сповзати. Скалічена нога потрапила на рейки і велике за­лізне колесо відтяло її по саме ко­ліно. Непритомного Івана викину­ло з поїзда на узбіччя…

Коли отямився, не міг збагну­ти, чому довкола так багато мух. Побачив біля себе калюжу кро­ві, і все зрозумів. Знову втратив свідомість. Вона повернулася до нього, коли двоє невідомих плес­кали його по лиці. Скривавле­ного хлопця знайшло подружжя австрійських селян, які жали про­со. Поклали на воза, повезли до села. Відповідно до встановлених нацистами порядків, замельдува­ли про свою знахідку у поліцію.

Івана забрали у госпіталь, ам­путували ногу. Почав одужува­ти. Але знову опинився за крок від смерті. У цьому госпіталі лікува­ли також поранених радянських воїнів. За пропозицією своїх по­літруків, вони домовилися, що 1 травня вчинять колективний акт самогубства: вистрибнуть із тре­тього поверху на бруківку. На знак протесту проти того, що їх… ліку­ють німці. Хтось доповів про цей намір начальству. Всіх бунтарів, які не могли ходити, вивезли з лі­карні, а ходячих вишикували у ко­лону і кудись повели. Серед них шкандибав Іван Сорокатий.

— У студентські роки мені у складі будівельного загону дове­лося побувати у Польщі, — розпо­відає кореспонденту «Високого Замку» Юрій Сорокатий, син Іва­на Михайловича. — Привіз звідти багато фотографій. Якось пере­глядаючи їх, мій батько вигукнув: «Ось тут під час війни був я!». На знімку було зображено розгалу­ження залізничної колії і водона­пірну вежу. За цими орієнтира­ми батько упізнав знайоме місце. Біля нього пролягала колись до­рога до концтабору Освенцим. Саме туди вели мого батька на страту…

Коли Іван Сорокатий під нагля­дом есесівців із собаками йшов у тій колоні, якийсь старший чо­ловік шепнув: «Синку, якщо мо­жеш — втікай! Трохи відстань від патрулів, стрибай у придорожній рів, лицем донизу, закрий голову руками і не дихай хоч якийсь час. Бо як тільки почує тебе пес — буде смерть!».

Так і зробив. Пролежав у гли­бокій канаві, поки колона прире­чених не зникла з горизонту. На­цисти не помітили втікача…

У лісі зробив собі костур, прив’язав до скаліченої ноги і за сонцем подався на схід. Було холодно, ночував у ямах з опа­лим листям. Сонного його ви­падково знайшов польський ліс­ник, забрав до себе додому. У нього долікувався. Есесівцям той лісник Івана не видав.

На засіданнях райкому партії думав про своїх хворих

Коли з усілякими бідами ви­снажений голодом і холодом хло­пець причвалав додому (довго не приступав до рідної хати, щоб німці знову не пов’язали його), мама сказала синові, що війна… закінчилася місяць тому. Тоді дав собі слово, що неодмінно ста­не лікарем: аби лікувати людей, щоб ніхто з них не відчував та­кого болю, який змушений був зносити він. Пішов у Кам’янець-Подільське медучилище. Заод­но підробляв, щоб придбати собі вбрання. Бо вступні іспити скла­дав в одяганці із домотканого з конопель полотна, яке пофарбу­вали соком бузини…

По закінченні училища (там знайшов свою половинку Лідію) Іван Сорокатий дізнався, що у ра­йонному тоді Почаєві на Терно­пільщині з’явилося місце хірур­га — пішов туди. Згодом почув, що його попередника «впійма­ли на хабарі» і за вказівкою рай­кому партії засудили на два роки. У «хабарника» радянська міліція знайшла фарфорову статует­ку українського козака і козачки, а також картину, яку подарував вдячний пацієнт. За цей «злочин» той лікар у колонії в’язав із дроту кошики для сміття. Отримав за­борону на лікарську практику. До кінця життя працював патолого­анатомом — розтинав трупи. До живих його не допускали…

За успішну роботу Івана Со­рокатого призначили головним лікарем. Підвищення його гні­тило, не любив адміністратив­ної роботи. Скаржився домаш­нім: «Я змушений по три години сидіти на засіданні бюро райко­му партії і відповідати, хто від чергової санітарної фіри в яко­мусь там селі вкрав колесо. А я за той час за операційним сто­лом міг би врятувати комусь життя…».

У 1970-му сім’я медиків Со­рокатих перебралася до Бере­жан. Поки не надали житла, спав на розкладачці у лікарняній бі­бліотеці. Призначили завідува­чем хірургічного відділу. Був ним до кінця життя. Оперував до 65 років. Мав гострий хірургічний «нюх». Іноді робив три опера­ції в день, по три-чотири години кожна. Нога у протезі німіла, а він старався нікому не показувати, як йому нестерпно тяжко. Хворі про це не здогадувалися. Бага­тьох «безнадійних», на яких інші лікарі махнули рукою, витягував з тамтого світу.

А потім його раптово підкосив рак легенів. Коли дізнався діа­гноз, заборонив рентгенологу ко­мусь говорити про це. Не захотів лікуватися від цієї хвороби — ма­буть, щоб не завдавати клопоту рідним…

У Бережанах шанують видатних людей, які прославили це місто. На честь багатьох з них названо вули­ці. Думаю, було би справедливо, якби одна з них носила ім’я хірур­га Івана Сорокатого.

м. Бережани, Тернопільська область