Таємне кохання татуювальника з Освенціму

Лале Соколов понад 50 років беріг страшну таємницю свого минулого. Розповів про неї, коли йому виповнилося 87 років

Гіта з Лале прожили у мирі і злагоді аж до глибокої старості

У Великій Британії вийшла книга письменниці Гезер Морріс, заснована на розповіді Лале Соколова про те, чим йому довелося займатися у концтаборі Освенцім. Лале був татуювальником у таборі смерті. Коли він розповідав письменниці історію свого життя і палкого кохання, мав на той час 87 років і жив в Австралії.

Три роки Гезер Мор­ріс записувала розповіді Лале аж до його смерті у 2006 році. Саме з цих розпові­дей і складається її книга «Та­туювальник Освенціму», в якій йдеться, як він наносив номе­ри на руки в’язнів, яких не від­правляли у газові камери.

Лале боявся, що його вва­жатимуть поплічником нацис­тів. Приховуючи страшну та­ємницю, жив з цим тягарем на серці усе життя. Таким чином хотів вберегти свою родину. Тільки після смерті дружини Гіти він розповів свою історію — історію не лише порятунку, а й великого кохання.

«Жах перебування у таборі на все життя вселили у нього нав’язливий страх, — розпо­відає Гезер. — Три роки я ви­тратила на те, щоб розплута­ти усю цю історію. Спочатку треба було завоювати довіру цього чоловіка, щоб він був готовий спочатку розібрати­ся у самому собі, чого вима­гали деякі частини його роз­повіді».

Ув’язнений 32 407

Народився Лале 1916 року в єврейській родині у Словаччи­ні. Справжнє його ім’я Людвіг Ейзенберг. У 1942 році, коли йому минуло 26 років, Людвіг потрапив у нацистський конц­табір Освенцім. Коли нацис­ти прийшли у його рідне місто, Лале запропонував, щоб його взяли на роботу у концтабір різноробочим. Він сподівав­ся, що це врятує його рідних. На відміну від братів і сестер, Лале не був одружений. У той час він ще не знав усіх жахіть цього концтабору в окупованій німцями Польщі.

Номер 32 407 йому присвої­ли замість імені, коли він при­був у табір. Спочатку Лале бу­дував бараки, як і більшість в’язнів табору. Табір розширя­ли…

Незабаром Лале захворів на тиф. Про нього турбувався той самий чоловік, який вита­туював номер на руці Лале. Це був французький учений мсьє Пепан. Коли Лале одужав, Пе­пан взяв його асистентом — вчив наносити татуювання і тримати язика за зубами.

Одного разу Пепан зник. Лале так і не довідався, що з ним трапилося. Лале знав кілька мов — словацьку, росій­ську, німецьку, французьку, угорську і трохи польську. Це відіграло важливу роль — його зробили головним татуюваль­ником Освенціму — «тетувіре­ром». Йому видали інструмен­ти для татуювання і довідку з підписом «Політичний відділ». До нього приставили офіцера, який стежив за Лале, і це дава­ло певний захист.

На своїй новій посаді Лале був на крок далі від смерті, ніж інші в’язні. Він харчував­ся у будівлі адміністрації і на­віть отримував додатковий па­йок. Коли не мав роботи, міг займатися своїми справами. І водночас ніколи не вважав себе добровільним помічни­ком нацистів. «Він робив це, щоб вижити, — каже письмен­ниця. — Не мав вибору, якою роботою займатися. Він казав, що у таборі раділи з будь-якої роботи, щоб вранці прокину­тися живим».

За два роки Лале наніс но­мери сотням тисяч в’язнів. Ці татуювання на блідих перед­пліччях стали одним із найвпізнаваніших символів Голокосту і найстрашнішого концтабо­ру — татуювали лише в’язнів Освенціму і його підрозділів — Біркенау і Моновиця.

Коли полонені прибували в Освенцім, їх відбирали для примусових робіт. А тих, хто не міг працювати, посилали на смерть. Їх голили, забира­ли всі речі. Змінивши одяг на смугасту робу, вони вишико­вувалися, щоб отримати но­мер-татуювання. Це була фі­нальна частина процедури реєстрації. Татуювання було частиною принизливої нелюд­ської процедури, яку випробував на собі кожен полонений табору. По-перше, це було бо­ляче, а по-друге, у цю хвилину людина розуміла, що втрачає своє ім’я.

Ув’язнена 34 902

Це було у липні 1942 року. Лале передали черговий папі­рець, на якому було п’ять цифр — 34 902. Одна справа наноси­ти татуювання чоловікові, але у цей момент він тримав у руці худеньку руку молодої дівчи­ни. Лале зблід. Він ще не був головним татуювальником та­бору. Пепан вимагав, щоб хло­пець почав робити те, що йому наказують. Непослух карався смертю.

В очах цієї дівчини було щось таке неймовірне, що Лале не міг приступити до ро­боти. Лише перед смертю Лале розповів Гезер Морріс, що поки він наносив номер на її ліву руку, вона вдрукува­ла свій номер у його серце. Ді­вчину звали Гіта. Вона була полоненою жіночого табору Біркенау. Через приставлено­го до Лале охоронця він пере­давав їй листи, а потім їм вдавалося таємно зустрічатися за її бараком. Гіті було 19 років.

Лале турбувався про Гіту, передавав їй додатковий па­йок. Йому вдалося домогтися, щоб дівчину перевели на лег­шу роботу. Він вселяв у неї на­дію на визволення. Натомість Гіта сумнівалася, що вийде живою з того пекла.

Розуміючи, як йому пощас­тило, Лале допомагав не лише Гіті. Він діставав їжу і переда­вав своїм колишнім сусідам з бараку, друзям, а також родині циганів, що опинилися у табо­рі. Він виторговував за гроші і прикраси, які йому віддавали полонені, їжу у жителів села, які працювали поруч з табо­ром.

У 1945 році, коли радянська армія наступала, нацисти по­чали вивозити в’язнів з Освен­ціму. Гіта опинилася серед них. Дівчина, яку Лале кохав понад життя, зникла. Він знав лише її ім’я — Гат Фурманнова, але не знав, звідки вона. Пізніше Лале також покинув табір і по­вернувся додому, у рідне міс­то Кромпахи, що на території Чехословаччини. Його сестра Голді вижила, у сім’ї зберігся батьківський дім. Однак Лале не міг спокійно жити. Йому не давала спокою думка про Гіту. У бричці, запряженій кіньми, Лале поїхав у Братиславу, че­рез яку поверталися додому деякі чеські в’язні концтабо­рів. Він чекав на вокзалі кіль­ка тижнів, аж поки начальник станції не порадив йому шука­ти Гіту через Червоний Хрест. Коли їхав у відділення Черво­ного Хреста, на дорогу просто перед його бричкою вибігла ді­вчина. Це була Гіта!

Вони одружилися у жовтні 1945 року і змінили прізвище на Соколових. Лале вважав, що це прізвище найкраще під­ходить для життя у соціаліс­тичній Чехословаччині.

Молоде подружжя Соколових

Колишній татуювальник від­крив магазин тканин. Певний час справи у нього йшли непо­гано. Подружжя навіть надси­лало кошти рухові за створен­ня ізраїльської держави. Коли про це довідалася влада, Лале потрапив до в’язниці, а його магазин націоналізували. А одного разу, коли Лале відпус­тили побачитися з дружиною, вони з Гітою втекли з Чехословаччини на Захід. Спочат­ку до Відня, потім перебрали­ся у Париж, а згодом вирішили тікати якомога далі з Європи. Сіли на судно, що пливло у Сід­ней. На судні познайомилися з подружжям із Мельнбурна, тож вирішили розпочати нове життя саме там.

Лале знову відкрив магазин з тканинами, Гіта шила сукні. 1961 року у подружжя наро­дився син Гарі.

Лале і Гіта прожили усе жит­тя у Мельнбурні. Гіта кілька ра­зів подорожувала до Європи. Лале туди жодного разу не по­їхав. Лише близькі друзі зна­ли про історію їхнього кохан­ня. Письменниці Гезер Морріс вони розповідали: «Ви знаєте, що вони з Гітою познайоми­лися в Освенцімі? Хто взага­лі може закохуватися у конц­таборі?».

Навіть їхній син Гарі не знав про страждання батьків у та­борі. Правда повністю розкри­лася лише після смерті Гіти. І розповісти цю правду Лале зважився письменниці Мор­ріс.

Чому саме Гезер Морріс?

«Не я знайшла цю історію, — каже письменниця. — Це Гарі шукав когось, хто би міг роз­повісти світові історію його батька». Морріс — не єврейка, можливо, саме через це Лале вибрав її, щоб розповісти про життя у концтаборі. Протягом трьох років письменниця на­відувала Лале кілька разів на тиждень. Те, що він пам’ятав, в основному збігалося з її влас­ними дослідженнями.

Окрім історії кохання Лале і Гіти, книга Морріс «Татуюваль­ник Освенціму» — це ще й глава в історії Голокосту. Дослідни­ки, які паралельно вивчали цю тему, переконують, що батьки Лале загинули в Освенцімі за місяць до того, як він там опинився. Лале помер 2006 року, так і не дізнавшись, що трапи­лося з його батьком і мамою. Вдалося знайти і документ з іменем Лале та його номером. Це була платіжна відомість по­літичного відділу СС, напи­сана від руки. У документі не було вказано конкретної поса­ди, однак команда дослідників вважає це доказом того, що Лале справді працював у полі­тичному відділі концтабору.