«Насамперед звернув увагу на її бойовий характер»

Що може бути сильніше, ніж почуття, що зародилися у час війни? Почуття, перевірені випробуваннями, стражданнями, вірністю й відданістю… Пригадую, рік тому запитала одного військового, що для нього найстрашніше? «Головне — не потрапити у полон. І щоб я на сто відсотків був упевнений, що вдома на мене чекає кохана». У цій історії кохана не чекає на свого Богдана в тилу. Тепер він на неї чекає, оскільки після поранення йому ампутували ногу, а його дружина Анжела — воює. Богдан у реабілітаційному центрі чекає на свою кохану, з якою доля звела його під час війни, і яка стала йому дружиною після його другого поранення і ампутації.

Богдану Островському з Хмель­ниччини 24 роки. Ще 2018-го хло­пець підписав контракт на службу в армії. Дія контракту закінчилася напри­кінці 2021 року, але коли у лютому росія­ни почали бомбардувати Україну, зрозу­мів, що має знову стати до лав захисників і боронити рідну землю. І вже 17 березня 2022-го Богдан був у ТЦК.

Із майбутньою дружиною познайомив­ся у 71-й окремій автомобільній роті. Анже­ла не могла долучитися до лав «диванних вояків» і також пішла на війну доброволь­цем. Богдана згодом перевели до Рівного, де служив механіком автомобільної техні­ки. Разом з хлопцями довозили боєприпа­си.

— Із Анжелою у Старокостянтинові ми потрапили в одну роту, — каже Богдан. — Їй виповнився на той час 21 рік. Ми тоді меш­кали на одному поверсі у військовій части­ні. Щойно її побачив, звернув увагу на її бо­йовий характер. Я дуже хотів запросити її на побачення у якесь кафе чи в кіно. Але ж ми — люди військові, тож такої можливос­ті не мали. А потім нас розформували, і ми опинилися на різних напрямках.

За словами Богдана, своє перше пора­нення він отримав у серпні 2023-го на сі­верському напрямку. Після осколкового поранення хлопця госпіталізували. Анжела ж тоді була на харківському напрямку. Як випадала найменша можливість, телефо­нували одне одному. А потім кохана зроби­ла сюрприз Богданові - приїхала його про­відати.

Через два тижні Богдан повернувся до місця служби. Їх на той час уже переки­нули на лиманський напрямок, потім — на куп’янський… А далі трапилося те, через що Богдан Островський втратив ногу. По­ранення отримав під час штурму ворожої позиції. Наступив на вибухову міну 3 груд­ня. А вже 6 грудня закоханих розписали у лікарні на Харківщині.

— Я розумів, що маємо одружитися, — каже Богдан. — Анжелу кохаю понад жит­тя. Ми не раз говорили про одруження, але хотіли це зробити відразу після війни. Часто уявляв, що Анжела — моя дружина. Знав, що кохана їде до мене у шпиталь, тож вирішив їй зробити сюрприз. Мене провідала знайома. Поцікавився, де най­ближчий рацс, і як би можна було нам роз­писатися, але за умови, що я туди не при­їду. І вже наступного дня ця знайома нам все організувала. Коли Анжела до мене примчала, не довго думаючи запитав: «Ви­йдеш за мене?». Вона від несподіванки за­кліпала очима і відповіла «Так».

Їх розписали у госпіталі. Наречений у білій майці, прикритий пледом, під яким була лише права нога, бо ліву хлопець втратив. Наречена також не мала вельона і білої сукні - її весільним строєм був вій­ськовий камуфляж. А ще у молодят не було весільних перснів — лише був підпис на до­кументах, де присягнули одне одному про вічне кохання і вірність на все життя.

— Виходить, одружилися на День святого Миколая?

— Це було три свята в один день. І День святого Миколая, і День Збройних сил, і наше весілля. Та найбільшим щастям було те, що кохана цілий місяць була поруч.

Якщо до Богдана додзвонитися було легко, бо ж хлопець проходить реабілі­тацію в одному з реабілітаційних центрів Львівщини, то «достукатися» до Анжели Дячук стало проблемою. Адже жінка на війні… Лише наступного дня ввечері Бог­дан написав, що дружина чекатиме мого дзвінка — від такої до такої години.

До повномасштабного вторгнення рф Анжела працювала кухарем. І не десь у їдальні, а, як сама зізнається, на «кру­тих кухнях і з крутими шефами». Але після 24 лютого 2022 року тилове життя для 21-річної дівчини стало «не в кайф». Сама собі сказала: там, де вбивають, не зможе жити й народжувати дітей. Тож пішла до­бровольцем у ТЦК.

— Анжело, а як батьки відреагували на це?

— О, перші два тижні вони мене стри­мували просто силоміць, — каже дівчина. — Але хто мене може стримати, якщо я вже вирішила, що маю захищати рідну землю? На рівненському напрямку була кухарем, а вже коли поїхали далі - долучилася до ко­манди медиків. Надаємо першу медичну допомогу і доправляємо 300-х до лікарень.

— А з Богданом коли познайомили­ся?

— Коли йшла на війну, навіть думати не могла про якусь закоханість чи стосунки… Вперше побачила Богдана, коли керівни­цтво попросило Богдана провести жінок туди, де будемо спати. Це вже потім він мені розповідав, що до дрібниць пам’ятає той момент, бо я йому ще тоді сподобала­ся.

Богдан знаходив найменшу можли­вість, щоб поспілкуватися з Анжелою. То прийде кави попити, то просто ніби щось запитати хоче… Дівчина не дозволяла собі навіть думати про стосунки, думала, що якщо служать в одній бригаді, то всі - про­сто друзі. А вже згодом і Анжела, коли Бог­дана тривалий час не було поруч, очима шукала хлопця…

А потім вона потрапила на донецький напрямок, коханий — на сіверський. Було дуже важко, бо прикипіли душею одне до одного…

— Богдана вдруге поранили 3 грудня торік. Чи підказувало вам серце щось недобре?

— Я тоді була на евакуаційних виїздах. Настав такий дивний момент, коли я впала у ступор і не знала, що зараз маю робити… А перед цим цілу добу не спала — сон не приходив, відчувала тривогу. Богдан мав давно вийти на зв’язок, але чомусь не ви­ходив. Я молилася і переживала. Написала ротному медику, запитала, чи все гаразд. Він заспокоїв, мовляв, усе добре. Відчу­ла — не все добре. І у мене хлинули сльози, хоча сама не розуміла, чого це я плачу… А вранці від Богдана прийшло повідомлен­ня, щоб я його набрала, щойно матиму можливість. Спочатку зателефонувала ме­дику. «Твій Бодька — 300. Щось там з нога­ми». Я розуміла, що док мене просто за­спокоює, бо у нього вже була форма-100, у якій про стан хворого все написано.

Богдан зателефонував коханій сам: «Сонце, як ти?» таким голосом, ніби й нічо­го не трапилося. Не хотів, щоб Анжела пе­реживала.

— Знаєте, я ж навіть перед ним не мо­гла заплакати, щоб не понизити його мо­ральний дух, — Анжела і досі не може стри­мати сліз. — Запитала, які травми, а Богдан лише відповів: «Нема частини ноги». Довго не розпитувала, побігла до ротного проси­тися у відпустку. І вже до обіду мене виве­ли з території - я їхала у шпиталь.

Із Дніпропетровщини до Харкова, де у лікарні лежала кохана людина, доїхала швидко. Попри те, що щодня сама виво­зила поранених, не думала, що так тяжко буде у шпиталі. Коли увійшла до палати, думала, серце не витримає… А медсестра приклала палець до уст і показує «Тихо будь!». Очима вказала на стілець. Мабуть, боялася, щоб Анжела не знепритомніла. Сиділа біля ліжка хвилин зо двадцять, і ди­вилася, як спить найдорожча для неї у сві­ті людина.

Обійми, сльози щастя і запитання: «Ти вийдеш за мене?». Анжела ні на секунду не сумнівалася, яку відповідь дати.

— Вас не зупинило те, що виходите заміж за чоловіка з інвалідністю?

— Навіть думки такої не було, жодного сумніву. Він, до речі, пізніше мене запи­тував те ж саме. Я ж розумію, що він все одно стане на ноги. Якби ми не одружили­ся у грудні, то одружилися б трохи згодом. Але маємо бути разом.

— Як на це відреагували ваші батьки?

— Мама знала про наші стосунки, як ми кохаємо одне одного. Плакала і була рада, що ми — разом.

Обручки молодята придбали і одягнули одне одному пізніше — у Львові, коли Бог­дана привезли на реабілітацію.

— Що для вас було найважче?

— Коли Богданові робили перев’язки. Мене виганяли з палати. Він від болю не кричав, бо знав, що я поруч. Але я чула, як він голосно стогнав. Я думала, моє серце розірветься…