Віра галичан у доброго цісаря не виправдала себе, але дала плоди там, де їх не чекали

Ще до початку Першої світової війни 1 серпня 1914 р. у Львові була створена Головна українська рада на чолі з Костем Левицьким, яка мала представляти інтереси українців Австро-Угорщини в умовах війни. Військову службу на користь імперії галицька громада вважала найкращим шляхом до визволення Наддніпрянської України, що була у складі Російської імперії. Австрійський уряд підтримав ці настрої і дозволив створення легіону Українських січових стрільців. Разом з тим, австрійський уряд підтримав створення і польських легіонів. Через спротив поляків до УСС було зараховано лише 2,5 тисячі з 28 тисяч добровольців. Решту добровольців скерували у регулярні частини. Головній українській раді і добровольцям не варто докоряти за їхню віру у доброго цісаря, як це роблять деякі історики. Поляки так само воювали по обидва боки фронту.

У перспективі віра в доброго цісаря таки дала добрі плоди: Січові стріль­ці у вирі української революції стали однією з найкращих військових частин ЗУНР і УНР, взірцями патріотизму, на яких виховалось покоління УПА. Це було б не­можливо без військового досвіду, здобу­того у боях з російською армією.

Журналіст Олексій Кузьма, який слу­жив в австрійській армії, а потім в Україн­ській галицькій армії, в книзі «Листопадові дні 1918 р.» писав: «Аж раптом вибухла світова війна, що примусила австрійських українців зайняти ясне становище до воюючих сторін з погляду всеукраїнських ін­тересів. Вибору для них не було. Вони му­сіли станути по боці Австрії та Німеччини, бо тільки перемога центральних держав являлася тоді корисною для українського народу. Ставати по стороні Антанти, на­віть якби це серед воєнних умовин було можливим, було б актом самогубства».

6 серпня 1914 р. Австро-Угорщина, яка вірила у швидку перемогу, оголо­сила війну Російській імперії. Російській армії знадобилось трохи більше місяця, щоб вибити австрійців з Галичини і дійти до Перемишля. Поразки австрійців на російському фронті поляки використали для створення в австрійській уяві образу українця-зрадника, який чекає приходу росіян. При цьому галицькі українці не­абияк потерпали від окупаційної політики російської влади, в той же час у російській армії було сформовано польський «Пу­лавський» (за місцем створення) легіон, в якому служила тисяча поляків. Тож суперництво українців і поляків за Східну Галичину почалось ще в 1914 р. з війни «фейків».

Навесні 1915 р. австрійські війська почали тіснити росіян, і в травні-червні Східна Галичина знову опинилася під ав­стрійською владою. Зміна лінії фронту по­жвавила діяльність Головної української ради. На її базі було сформовано Загаль­ну Українську Раду, до якої також увійшли представники Союзу Визволення України і буковинці. 12 травня засади ради було викладено у маніфесті «До всіх народів цивілізованого світу!». Маніфест обсто­ював необхідність створення самостій­ної України на землях, що перебували у складі Російської імперії і коронного краю (національно-територіальної автономії), до якого мали увійти Галичина і Букови­на. Після звільнення Східної Галичини від російської окупації Загальна Українська Рада продовжувала залишатися у Відні до весни 1916 року, за що була піддана кри­тиці за надмірну лояльність до австрій­ської влади. Події спробував форсувати «Комітет українців міста Львова», який почав видавати газету «Українське сло­во». Однак його прихильникам довелося відкласти свої мрії до кращих часів; війна виснажила економіку Східної Галичини, і край не міг підтримати групу на чолі з Єв­геном Петрушевичем. Внутрішні супер­ечки в Загальній Українській Раді одразу використали вороги української справи проти неї.

У березні 1916 р. за Російську імперію почала воювати Польська стрілецька бригада, яка налічувала 4 тисячі осіб. Нові невдачі австрійських військ на росій­ському фронті у червні-липні 1916 р. під час Брусиловського прориву посилили «полонофільські» настрої в Австро-Угор­щині ще більше, оскільки Російська імпе­рія теж була готова загравати з поляками як «політичною нацією». Затягування війни призвело до того, що Австро-Угорщина вже вела суперництво не на фронтах, а за потенційного союзника. Це підштовхну­ло Загальну Українську Раду випустити у вересні 1916 р. свою найгострішу заяву «До всіх культурних народів світу», в якій обґрунтувалось право на національно- політичний розвиток 35-мільйонної нації. Але прагнення все ще лояльних галичан занадто відрізнялись від австрійського бачення майбутньої геополітичної карти Східної Європи.

5 листопада 1916 р. Німецька і Австро- Угорська імперії створили Королівство Польське. Це королівство не мало кор­донів і було маріонеткою німців, інтереси яких представляла Польська Регенційна Рада. Імітуючи польську державність, німці сподівалися заохотити поляків до війська. Також проголошувався Край Галичина, який отримував автономію під контролем німецьких представників і право в майбут­ньому визначити шляхом референдуму свою майбутню належність. Однак поляки не поспішали радіти, бажаючи створення повноцінної самостійної держави. А от За­гальна Українська Рада, глибоко пережи­ваючи свою дипломатичну поразку, навіть опинилася на межі саморозпуску. І хоча для цього не вистачило голосів, але стало зрозуміло, що ця Рада свій переговорний потенціал вичерпала. Ініціативу обстою­вання українських інтересів перехопили українські представники в австрійському парламенті, серед яких, у першу чергу, слід виділити Євгена Петрушевича.

Тим часом Австро-Угорська імперія почала змінюватись. 21 жовтня 1916 р. соціал-демократ Фрідріх Адлер на знак протесту проти війни застрелив ав­стрійського прем’єр-міністра Карла фон Штюрґка, а 21 листопада помер 86-річ­ний імператор Франц Йосиф І. Трон за­йняв його двоюрідний онук Карл І. Карл І був лише п"ятим у черзі на престол, але пережив всіх прямих родичів Франца Йо­сифа. Карл І виявив свою ліберальність, поновивши у воєнний час роботу парламенту, і навіть помилував Фрідріха Адле­ра, але для галицьких українців змін не настало.

У січні 1917 р. в Росії за наполяганням Брусилова було сформовано Польську стрілецьку дивізію, яка спочатку налічу­вала 6800 вояків, а в квітні — 16 тисяч. Влітку Польська дивізія почала свій бо­йовий шлях у Галичині. В той же час по­ляки намагалися подати діяльність над­дніпрянців із Союзу Визволення України в таборах військовополонених, де пере­бували їхні земляки, як москвофільство. Після революції в Росії Тимчасовий уряд дав полякам зрозуміти, що не претендує на їхні землі і бачить в них потенційного союзника. Це підштовхнуло Пілсудсько­го та інших поляків в німецькому війську відмовитись складати присягу. За це Пілсудський був ув’язнений, а польські легіони розпущені. З поляків, які по­годились присягати, був сформований Польський допоміжний корпус.

У грудні 1917 р., в ході політики пере­формування військ за національно-те­риторіальним принципом, на фронті з військових частин колишньої Російської імперії почалось формування двох поль­ських корпусів. А 8 січня 1918 р. у Поль­щі з’явився новий «покровитель» — пре­зидент США. Вудро Вільсон виступив у Конгресі з промовою, в якій озвучив своє бачення післявоєнного облаштування сві­ту. Один з пунктів його промови перед­бачав створення незалежної Польщі. В цей же час у Бресті йшли переговори, під час яких Центральна Рада все-таки змо­гла переконати Австро-Угорщину піти на поступки у галицькому питанні. 9 лютого 1918 р. було підписано Брестський мир, який доповнено таємним протоколом. Згідно з ним, до 20 липня 1918 р. Австро- Угорщина мала виділити Східну Галичину і Буковину у Коронний край з власним сей­мом і конституцією.

Після проголошення Української держави гетьмана Скоропадського до кабінету міністрів увійшов Дми­тро Дорошенко, який у 1914−1915 рр. очолював комітет допомоги українцям Галичини і Буковини. Він швидко зіткнув­ся з небажанням австрійського уряду йти на поступки. Складнощів додавав угорський чинник в австрійській дипло­матії. Графа Форгача, посла Австро- Угорщини в Києві, Дорошенко називав ворогом українства. Його ж він називає одним із винуватців зриву виконання австрійською владою своїх зобов’язань щодо Східної Галичини і Буковини, згід­но з Брестським договором. Своє пере­бування у Києві граф Форгач присвятив спробам переконати Дорошенка пого­дитись на українсько-польський кордон по лінії річки Буг. Після того, як Німеччи­на підтримала відмову Австро-Угорщини виконувати протокол щодо Східної Гали­чини, Дорошенко і В’ячеслав Липинський (який був послом Української держави у Відні) запропонували графу Форгачу но­вий проект: галицькі землі мали відійти під адміністрацію Угорщини за умови, що українські землі будуть відокремлені від польських. Граф Форгач, звичайно, зра­дів такому проекту і виїхав до Відня, але в Україну вже не повернувся.

Поки в Українській державі чекали продовження діалогу, 1 жовтня 1918 р. прем’єр-міністр Австро-Угорщини Гуса­рек виголосив у парламенті промову, в якій однією з найважливіших справ часу назвав справу Польщі. Промову Гусаре­ка перебивали окриками невдоволення не лише українці, а й чехи. 4 жовтня Єв­ген Петрушевич виступив у парламенті з промовою, якою дав зрозуміти, що якщо Австрія бажає залишитися старою Ав­стрією, то український народ залишає за собою право на об’єднання всіх україн­ських земель в єдину Українську держа­ву. 8 жовтня Польська Регенційна Рада, яка досі представляла німецькі інтереси у Королівстві Польському, проголосила створення незалежної польської держа­ви, посилаючись на декларацію Вудро Вільсона. Українські парламентарії у Відні, своєю чергою, вирішили скликати 19 жовтня Українську Національну Раду у Львові. 16 жовтня оприлюднено мані­фест імператора Карла І, яким монарх ще сподівався зберегти імперію під гаслами перебудови як союз незалежних держав. 19 жовтня Українська Національна Рада обрала президентом Євгена Петруше­вича, який проголосив створення ЗУНР. Тим часом поляки знову почали нову ін­формаційну війну. Розуміючи, що новими володарями післявоєнного світу стали держави Антанти, поляки почали наса­джувати думку, що ЗУНР є «німецьким проектом», хоча самі не цуралися шукати підтримки німців і австрійців. Відчуваю­чи, що настав час сподіватися лише на себе, 1 листопада 1918 р. українські па­тріоти із УСС підняли над Львовом синьо- жовтий стяг! Від самого початку війни галицькі українці демонстрували імперії свою лояльність, але, як засвідчила іс­торія, перемогли поляки, неперебірливі у веденні інформаційної війни.