«Частину хліба їла, решту ховала під подушку…»

Розстріли, ув’язнення за «інакомисліє», знищення цілих сімей — ці злочини радянської влади ніколи не зітруться з народної пам’яті. Одним із найбільших жахів для національно свідомих українців було примусове виселення до Сибіру.

Це забрало тисячі життів, зруйнувало безліч доль. Вижили лише найсильніші… Одна з таких сильних жінок — Софія Мних зі села Пісочної Миколаївського району Львівської області.

Софія Андріївна (на фото) поділилася з журналістом «ВЗ» своєю життєвою історією, розповіла про те, як не тільки виживали у пеклі, а й повернулися з нього. Коли розповідала, на її очі часто наверталися сльози…

Народилася пані Софія 12 березня1935 року. Її сім’я — з тих, яким пощастило повернутися з Сибіру, хоча і в неповному складі…

«Ми жили на хуторі за три кілометри від Пісочної, — розповідає Софія Андріївна. — Я там народилася, але не провела дитячих літ. Нас вивезли на Сибір. Батьки були землеробами, мали велике господарство, землю. З того й жили — з праці рук. Тож за те, що працювали, їх ще й до Сибіру вивезли. Цей випадок розкуркулення — це було вперше, до того в наших селах про таке й не чули. Пам’ятаю як сьогодні — це було 10 лютого 1940 року. Приїхали вночі, на санях, з автоматами, сказали: «Збирайтеся!». Тато не рухався, мати збирала дітей. Нічого не дали взяти з собою, окрім постелі й відра. Повезли…

Через усе село! Родичі вибігали, благали хоч мене, найменшеньку, залишити. Але ні, не віддали…

Їхало нас п’ятеро: батько, мати, двоє братів і я. Прибули ми до Жидачева. Повантажили нас у потяг, у вагони, в яких худобу возять. Тепер у кіно таке показують, а ми то пережили! Їхали, не знаючи куди. Діти, старенькі — усі без розбору. Люди хворіли й помирали, але хто на те зважав?

Коли приїхали до Москви, помер мій рідний брат. Ми прокинулися вранці, дивимося, а він залишився лежати, як заснув. Славкові було лише десять. Мертвее тіло забрали, але куди? Досі не знаю, де він похований. А нас повезли далі, не слухаючи ані криків, ні плачу…

Мама моя дуже захворіла з туги. Але плач, не плач — нічого не повернеш… Уже в Сибіру нас зняли з потяга, посадили знову на сани й везли до якогось поселення — страшними лісами з височезними ялинами, у люту зиму. Дорогою помирали і старі, й діти, не витримували того всього. Тих, хто вижив, помістили в бараки. Повно люду грілося там «буржуйками», дим з них виїдав очі, діти кричали. Було дуже страшно, ніби в Чистилищі. Родичів почали забирати на роботи: розчищати шляхи, рубати ліс. Ніхто не відмовлявся, треба було за щось жити…

То було страшне життя! Батьків забирали на цілий день, згодом — на тиждень. А діти блукали, мов сироти, куди очі бачили.

Пам’ятаю, як я знайшла ягідки журавлини. Назбирала собі їх у кулачок, потримала, щоб розтанули, і отаке їла, бо більше не мала що…

Уже потім віддали мене до садка. А там що? Те саме — біда страшна. Коли мама серйозно захворіла, нам виділили кімнату в поселенні, і ми виселились з барака. Мама працювала в пекарні — чистила від борошна мішки. Уся біла, груди виїдав порох. Та що робити? Керівниця пекарні деколи крадькома давала мамі шматок хліба — для мене. Я так раділа тому гостинцю! Частину хліба їла, решту ховала під подушку…

А тоді прийшли й забрали тата. Казали, на сінокоси. Тридцятеро людей разом з ним. Ніхто з них не повернувся, зникли. Потім виявилося, що їх заарештували «за політику». Згодом нас перевезли до Воронежа, стало легше. Мама чергувала в теплицях. Робота неважка, але ненька важко хворіла. Потім настала посуха — дуже затяжна й важка.

Довго не бачили дощів… З Воронежа ми, може, ще б не поверталися, але через посуху вирішили повернутися. Не знали, що робиться в Україні. Це вже був кінець сорок шостого року.

Їхало нас до Сибіру п’ятеро, а поверталися через сім років тільки ми удвох із мамою (брат в армії тоді служив, але згодом і він повернувся). Як ми приїхали в Україну, побачили, що хата наша зруйнована. Не було де жити, то ми в родичів були. Родина нас порятувала. А ще жила моя бабця — татова мама.

Жили бідно, бо усе «свої люди» забрали. Ніхто нічого не віддав, лише доносили один на одного, хто і що забрав. То якесь темне було життя, навіть не можу нічого доброго згадати. Мама пішла до колгоспу, працювала за трудодень. Далі вже почали трохи своє розводити. Від бабці корова лишилася, та й отак виживали. Тут я пішла до четвертого класу Черницької школи. Мама відправила мене туди зі словами: «Хай іде до школи — що буде, те буде. Хай дитина має якусь освіту».

Коли ми з чоловіком поженилися, стали будувати хату. Дітей я трьох народила і виховала. Залишилася вдовою в п’ятдесят чотири. Уяви, скільки мені треба було всього пережити! Це все ніколи не забудеться. Але дуже мрію, щоб Україна зберегла свою незалежність, і діти мої цього бажають. Тішуся, що мати повернулася зі мною на рідну землю, що я можу тут жити, тут і помру. Батьківщину й родину треба берегти. Нічого ціннішого нема!"

Коментар для «ВЗ»

Роман Лехнюк, асистент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського ЛНУ ім. Івана Франка

Період радянської окупації Галичини з вересня 1939 по червень 1941 р., попри недовгу тривалість, чітко продемонстрував, що очікує місцеве населення: приведення до радянських зразків організації суспільно-політичного і соціально-економічного життя шляхом примусу й репресій. Одним із елементів цих перетворень стала колективізація, що проявлялася у боротьбі з «куркулями» — усіма, хто власною працею зумів створити і розвинути власне господарство. «Розкуркулення» мало ще одну мету — контроль над селянством з огляду на виразно антикомуністичні й антирадянські настрої переважної більшості галичан.

Для тодішнього режиму людина була «гвинтиком» у механізмі. Цей «гвинтик» використовували для цілей державної політики і викидали, коли він ставав недієздатним або починав заважати новим планам. Складно говорити про точну кількість жертв кампанії «розкуркулення», як й інших сталінських репресивних кампаній. Адже йдеться про сотні тисяч осіб — і українців, і поляків.

Крім того, більшість документів, що могли б пролити світло на це питання, досі засекречені у російських архівах. Катастрофічною тут була навіть не кількість жертв, де особиста історія кожного «розкуркуленого» — це окрема трагедія, а те, що події колективізації в Галичині у 1939−1941 рр. стали лише прелюдією до майбутніх бід і до ще більшої кількості зламаних доль.

Ольга Мацьків

Фото з особистого архіву Софії Мних