Незбагненні шляхи «Незачесаних думок»

Наприкінці квітня у Львові презентують видання афоризмів Станіслава Єжи Леца українською мовою

Він входить до першої десятки літераторів XX століття, які не тільки вплинули на смаки читацької публіки, а й виразно позначилися на формуванні сучасної свідомості людства. Про його «Незачесані думки».

Умберто Еко написав, що це «книжка, з якої кожна цивілізована мисляча людина мусить щовечора прочитати два чи три абзаци, перш ніж засне (якщо взагалі зможе заснути)». Таким увійшов у світову історію геніальний львів’янин Станіслав Єжи Лец — польський поет, філософ і афорист, майстер фрашки (короткого гумористичного вірша) і влучної парадоксальної фрази. Лец народився 6 березня 1909 року у Львові й прожив тут першу половину життя, проте й досі належним чином не пошанований у місті Лева.

Виправити цю історичну несправедливість заповзялися українські, польські та незалежні російські інтелектуали. Схоже, напередодні 110-річчя видатного львів’янина їм це починає вдаватися. Відомий громадський діяч, історик, журналіст, перекладач Андрій Павлишин розповів «ВЗ», що ще на початку 2010-х років російський публіцист-сатирик, викривач злочинів путінського режиму, правозахисник Віктор Шендерович, котрий гостював на Форумі видавців, поділився з ним мрією: видати альбом найкращих історичних фото ХХ століття, підписаних блискучими афоризмами Станіслава Єжи Леца. Справа тяглася довго, важко було знайти спонсорів, видавництво, придбати усі права на використання зображень тощо. Планувалося, що альбом вийде трьома мовами — польською, українською і російською водночас. І от крига скресла: Віктор Шендерович повідомив у своєму блозі, що світ побачила російськомовна версія альбому «Лец. ХХ век» (з практичних міркувань було вирішено видати кілька одномовних версій альбому).

Видання містить 180 афоризмів Леца, 180 фотографій. А ще «бонус»: 60 досі не відомих широкій публіці «незачесаних думок» С. Є. Леца, які публікувалися тільки в газетах і журналах піввікової давнини й не увійшли до «канонічних» збірок, які щокілька років перевидають у Польщі чималими накладами.

Кошти на видання альбому збирали серед шанувальників творчості С. Є. Леца. Зважаючи на опозиційну репутацію В. Шендеровича, підтримали його ідею або такі ж опозиціонери, як він, або зараховані режимом до «іноземних агентів» діячі освіти, культури, підприємці, котрі живуть в еміграції. Відтак придбати цей том можна лише через Інтернет або на презентаціях. Зокрема, представлення книги польською мовою відбудеться у Варшаві 23 квітня.

Але за кілька днів до того, 21 квітня, ми побачимо втілений проект Віктора Шендеровича українською мовою у Львові. Київське видавництво «Лаурус» умістило в том переклади афоризмів С. Є. Леца, підготовлені Андрієм Павлишиним, знаним, зокрема, як дослідник польсько-українських стосунків, творчості Бруно Шульца й перекладів інтелектуальної літератури з польської українською мовою. У його доробку — переклади есеїстики Збігнева Герберта, Адама Міхніка та Чеслава Мілоша, прози Олександра Фредра, Януша Корчака, Зиґмунта Гаупта, численних праць із історії та біографістики. На презентацію до Львова приїдуть польський громадсько-політичний діяч, правозахисник, журналіст, видавець «Газети Виборчої» Адам Міхнік, молодший син Леца Томаш де Туш-Лец, невтомна збирачка забутих літературних скарбів й дослідниця творчості Леца Лідія Кошка, а також ініціатор видання Віктор Шендерович.

Андрій Павлишин також розповів, що український ПЕН-центр клопоче про вшанування пам’яті Станіслава Єжи Леца у Львові і задля цього пропонує встановити меморіальну дошку на будинку на вулиці Словацького, 6, де той мешкав із матір’ю замолоду, навчаючись у гімназії та Львівському університеті. На підставі узгодженої в останні кілька років процедури Львівська міська рада ухвалила встановлювати на честь відомих людей скляні таблички однакового дизайну й формату. Тепер ініціатори мають «допрацювати» стандартні формулювання. Клопіт у тому, що матеріалів про довоєнне життя Леців у Львові дуже мало, з огляду на жахливі знищення документів і людей у часи Другої світової війни.

Наступного року виповниться 110 років від дня народження Станіслава Єжи Леца. Із цієї нагоди київське видавництво «Дух і Літера» готує розширене перевидання перекладів українською легендарних «Незачесаних думок». Першу едицію, куди увійшло близько третини «канонічних» афоризмів, підготував у 2006 році Андрій Павлишин.

Із досьє «ВЗ»

Незважаючи на те, що в Інтернеті багато інформації про Станіслава Єжи Леца, не уся вона документально бездоганна. Андрій Павлишин спеціально для «ВЗ» подає його біографію, засновану на історичних джерелах.
17-річний Станіслав Лец – студент Університету Яна Казимира у Львові (1927 рік).
Станіслав Єжи Лец народився 6 березня 1909 р. у Львові на вул. Францисканській, 8 (наріжний будинок сучасних вулиць Просвіти й Короленка). Тоді наше місто офіційно називалося Лемберґом і входило до складу Австро-Угорської імперії. Хлопчик був єдиною й пізньою дитиною в сім’ї. Його батько, австрійський шляхтич-єврей, барон Бенон де Туш-Лец, утримував у Львові бюро, яке надавало бухгалтерські послуги, у т.ч. династії Габсбурґів. Мати Адель Сафрін походила із Поділля, де володіла на галицько-буковинському пограниччі маєтком. Там, на березі Серету, проминуло щасливе дитинство майбутнього поета. Коли почалася Перша світова війна, Леци, як і тисячі інших родин, утекли від наступу варварської та погромницької російської армії до Відня. Там у 1915 році помер від серцевого нападу ще зовсім не старий 45-річний барон де Туш-Лец, а овдовіла Адель мусила повернутися до вже визволеного Львова й жити тут до смерті, продаючи по клаптику родовий маєток.

На початку 1920-х років Адель із сином оселяється у винайнятому помешканні в кам’яниці на вул. Словацького, 6 (навпроти Головної пошти), хоча володіє прибутковим будинком на вулиці Вітовського, 15. Станіслав вчиться спершу в Євангелістичній школі (у комплексі євангелістської церкви на початку вул. Зеленої), а потім — у гімназії пані Камерлінґ. У 1927 році вступає до Львівського університету, де спершу вивчає полоністику, а згодом, як цього вимагала родинна традиція, — право. Але серце Леца завжди належало поезії. Наприкінці 1929 року 20-річний автор дебютував у літературному додатку до газети «Ілюстрований щоденний кур’єр». 1933 року у Львові виходить перша його поетична збірка — «Барви», де вперше з’являються гумористичні та сатиричні вірші у стилі фрашки. Тоді ж молодий автор міняє написання свого прізвища із «германізованого» Letz на ідентичне за звучанням «полонізоване» Lec. Додаткова гра сенсів тут у тому, що ідишем це слово означає «блазень», «насмішник».

Будинок на вул. Словацького у Львові, де на початку 20-х років ХХ століття жив Єжи Лец

Співпраця з журналами та газетами лівої демократичної опозиції авторитарному режимові Пілсудського завершується конфіскаціями, обшуками, врешті поет змушений перебратися на певний час до Румунії.

Врешті він оселився у Варшаві. У столиці Лец стає популярним автором, завсідником кав’ярняного столика Юліана Тувіма й інших «скамандритів». Там він починає регулярно публікуватися у сатиричних журналах, зокрема у «Шпильках».

На початку Другої світової війни Лец змушений тікати до рідного Львова, який у вересні 1939 року захопили радянські війська. Нова влада начебто відповідає його лівим і демократичним переконанням, проте щодня його з матір’ю можуть вивезти до Сибіру з огляду на шляхетське походження та «поміщицьке» минуле. Разом зі своїм другом-поетом Леоном Пастернаком він закінчує курси для журналістів-втікачів, а 1940 року вступає до Спілки радянських письменників України, не в останню чергу тому, що це була єдина змога легально заробляти на життя. У Львові Лец працював у пропагандистській газеті польською мовою «Червоний прапор».

Коли німецькі нацисти захопили наприкінці червня 1941 року Львів, Лец опинився у концтаборі під Тернополем, а його мати Адель — у львівському ґетто, де згоріла живцем під час його ліквідації гітлерівцями. Поет двічі намагався втекти. Першого разу його врятувало досконале знання віденського діалекту німецької. Після другої невдалої втечі Леца повели на розстріл, але завдяки щасливому збігові обставин йому вдалося убити конвоїра лопатою і втекти, переодягнувшись у його мундир. Свої враження від цього він пізніше описав у вірші «Хто копав собі могилу».

Діставшись Варшави, переживши глибокий психологічний крах і спробу самогубства у світі, де від нього відвернулися перелякані расистським терором колишні приятелі й знайомі, Лец скористався єдиним шансом — приєднатися до комуністичних підпільників і партизанів із т.зв. Народної Армії. Він воював у боях з гітлерівцями, службу закінчив у званні майора. У розореній війною, обкраяній і стероризованій Польщі поет оселився у Лодзі (це місто виконувало тоді роль столиці, бо Варшава лежала в жахливих руїнах), разом із друзями, поетом Леоном Пастернаком і художником-карикатуристом Єжи Зарубою відродив улюблений у Польщі гумористичний журнал «Шпильки». У 1946 році Леца скерували на його духовну батьківщину — до Відня, на посаду аташе з питань культури у дипломатичній місії комуністичної Польщі. У Відні в родині Леців народилися старший син Ян і дочка Малґожата.

У 1950 році разом з родиною поет несподівано утік до Ізраїлю, де прожив два роки. Але він ностальгував за Польщею і Варшавою, не знайшов собі місця в культурному житті молодої єврейської держави, яке, звісно, творилося передусім мовою іврит, і у 1952 році разом з сином повернувся до Польщі, залишивши в Ізраїлі дружину з дочкою. Там він одружився вдруге, у нього народився молодший син Томаш. У 1952−56 роках Лец не видає нових творів — просто диво, що його не розстріляли й не ув’язнили за «зраду». Виживати абсолютно забороненому літераторові допомагали колеги, які публікували під своїми прізвищами його переклади з німецької та французької, а гонорар віддавали сіромасі.

Під час «польської відлиги», вершиною якої став жовтень 1956 р., Леца знову починають видавати, зокрема друкують його «Єрусалимський рукопис». У 1957 році виходять друком «Незачесані думки» — збірка філософських афоризмів, які обезсмертили ім’я автора. До 1964 року виходять ще чотири його поетичні збірки. Станіслав Єжи Лец помер 7 травня 1966 року у Варшаві після тривалої важкої хвороби. Поховали його на військовому цвинтарі Повонзки. Уже через два роки старший його син не витримав атмосфери цькування євреїв та інтелектуалів, яка тривала в Польщі навесні 1968 року, й виїхав разом з десятками тисяч інших євреїв у еміграцію. Уже півстоліття він мешкає у Швеції. Натомість молодший, Томаш, залишився з матір’ю у Варшаві, став високо цінованим оформлювачем книжок і архітектором меморіалів, палким борцем за збереження уцілілих решток культурних пам’яток рідної Варшави.

Із «незачесаних думок»

Ці твори повернулися в культурний обіг щойно тепер і увійдуть до нової книги «Лец. ХХ століття» (переклад Андрія Павлишина)

 Послідовність часів ілюзорна. Люди іноді бояться минулого, яке може настати.

 Коли в деспота заплющуються очі, то в людей вони розплющуються.

 Ключ винайшла геніальна людина, отвір для ключа — допитлива.

 Категоричний моральний імператив вимагає поступатися місцем калікам у транспорті й громадських місцях. Але чому ми мусимо людям, позбавленим почуття гумору, поступатися місцем усюди?

 Так і плетуть свій віночок слави із семи мішків гречаної вовни.

 Не варто завжди поєднувати судження із вироком.

 Коли пустобрех зустрічає пустоголового, то порожнеча щільно заповнюється.

 Ілюзіоністів слід вважати політичною партією.

 Найпростіше втекти крізь провал у пам’яті.

 Усе має кінець, який, утім, може тривати вічно.

 Чи існує статистика, скільки людей розбилися об застережні стовпи і дороговкази?

 Я придивився до крапки над «і»: слід від кулі.

 Навіть вовкам у овечій шкурі час від часу загрожує доїння.

 Багато носили хреста. Ще більше — себе на ньому.

 Блохи сидять з левом у клітці, мабуть, добровільно?

 Не довіряй усім синам свободи — скільки ж то разів її ґвалтували.

 Ненавиджу боягузів: вони прагнуть влади. Їм здається, що здобувши її, вони позбудуться страху.