В’язниці Стамбула були забиті повіями...

Українська дослідниця історії Османської імперії, авторка книжок «Роксолана: міфи та реалії», «Листи Роксолани: любов та дипломатія» та роману «Хатідже Турхан» Олександра Шутко оприлюднила вражаючі факти боротьби влади з вуличною проституцією в Османській імперії. Кілька років дослідниця вивчала архівні матеріали. Каже, попри заборони ісламу, з XVI століття проституція набула у Стамбулі розквіту. І хоча султани самі часто грішили, оголосили війну з проституцією в масах. Султани особисто вирішували долю повій, яких зловили на гарячому, — кинути у в’язницю, катувати чи покарати смертю...  Попри це, проституція знаходила “лазівки” для функціонування в тіні.

«Першим офіційним борцем з проституцією в Османській імперії був султан Сулейман Пишний, - каже Олександра Шутко для “ВЗ”. - Повій ловили на вулиці і приводили на допит особисто до султана. Одна з жінок тоді благала помилувати її. Мовляв, пішла на розпусний шлях з відчаю. Сказала, її чоловік був яничаром, постійно перебував у військових походах і не підтримував родину. Кохання за гроші стало єдиною можливістю заробити на життя. Це виправдання не переконало Сулеймана Пишного. Затриманих жриць кохання висилали у найвіддаленіші провінції Османської імперії».

Ще один борець зі жрицями кохання -  візир Сулеймана Лютфі-паша.  Лютфі не церемонився з повіями, не викликав їх на допит. Карав жінок по-звірячому. Розпусницям випалювали статеві органи. Такі жорсткі методи розлютили його дружину та сестру. Дружина вирішила  розлучитися з ним. Коли сказала про це Лютфі-паші, той підняв на неї руку... Але шлюб вдалося анулювати.

Коли на престол влади прийшла Роксолана (за часів правління Сулеймана Великого), каже дослідниця, з проституцією ніхто серйозно не боровся. “Чиновники імперії, які мали наглядати за дотриманням порядку, отримували від повій хабарі та самі часто користувалися секс-послугами, - розповідає пані Олександра. - Після смерті Сулеймана скарги містян на розпусту довелося розглядати його синові, султану Селіму ІІ. Він наказав зібрати відомості про всіх блудниць Стамбула, затримати і вивезти на задвірки Османської імперії. Також Селім видав наказ про закриття усіх шинків, де жінки продавали своє тіло. Але ці заходи, звісно, проституцію не побороли. Вона існувала підпільно”.

Після цього за справу взявся Ібрагім-паша - великий візир султана  Мехмеда III. Щоправда, він теж нічого нового не придумав. Повій на човнах вивозили за межі Стамбула. Та одного разу спецоперація провалилася. Мати султана Мехмеда ІІІ, валіде Сафіє, побачила у протоці Босфору кілька човнів, з яких  було чути плач жінок. Запитала, хто там. Коли дізналася, наказала помилувати повій.  

У XVII столітті проституція у Стамбулі розширила горизонти. Якщо раніше жінок за гроші можна було купити лише у двох районах (Еюп та Галаті), то тоді тілом торгували чи не у кожному кварталі. Інтимні послуги за гроші можна було замовити не лише в традиційних шинках, а й у... пральнях. Пійманих повій вивозили на грецькі острови. Їх не катували, а садили у в’язниці. “Біла лілія, Кривава троянда, П’янка ріка, Гірська квітка, Довговолоса, Грайливий годинник, Жайворонок — імена жриць кохання, яких депортували, -  каже Олександра Шутко. - Винятком стала Айше та її дочка Фатьма, які дивом були звільнені від рабства. Обох кілька разів виганяли зі Стамбула, але вони  поверталися.  В’язниці Стамбула тріщали по швах від повій.  Витрати на їх утримання були чималими. Султану Абдулу-Гаміду I довелося шукати виходу із ситуації. Врешті-решт наказав випустити повій на волю, але найвідоміших вбити на очах багатолюдного натовпу. Деякі жриці кохання публічно покаялися”.

Султан Абдул-Гамід І боровся з розпустою три роки. Деяких жриць кохання утримували у лікарні, яку звели у благодійному комплексі Хасекі з ініціативи Роксолани. “Лікарня Хасекі перетворилася на в’язницю для жінок легкої поведінки, - продовжує Олександра Шутко. - Там їм надавали одяг та їжу,  у разі необхідності й лікували. У середині XIX століття Османська імперія поступово виходила на європеїзовану площину. Іноземці відкривали тут бізнес, на це не потрібно було дозволів султана. Будинки розпусти шифрували під... таверни.  У Стамбулі налагодилася система постачання туди жриць кохання з різних континентів. Власниками таверн, де жінки продавали тіло за гроші, були одеські євреї, які втекли до Стамбула під час революції. Згодом цими закладами володіла найзаможніша жителька Стамбула — вірменка Матильда Манукян”. 

Фото з приватного архіву дослідниці