Як Володимир Івасюк з друзями пам’ятник Леніну скинули

Народився композитор у Кіцмані на Буковині, де навчався у середній школі та у класі скрипки у музичній, відкритій багато в чому завдяки старанням його батька Михайла Григоровича, шкільного вчителя французької мови. Атестат зрілості отримав 1966 року у Чернівцях, куди переїхала родина Івасюків, коли її глава став доцентом української філології Чернівецького університету.

Володимир Івасюк вступив у Чернівецький медінститут.

Улітку приїхав у Кіцмань, щоб разом із друзями відзначити закінчення школи і початок нового життя. Святкували щиро, подавшись увечері у міський парк. Там на невисокому постаменті самотньо стовбичив Ленін — стандартний гіпсовий бюст-штамповка з лисою голівкою. Друзів здивувало, що вождь — з непокритою головою, причому навіть під час дощів і снігопадів. До того ж на багатьох пам’ятниках і картинах Ілліч зображений у кашкеті. Хтось із друзів заявив, що це непорядок, і поліз натягати на гіпсову голову свого картуза. Картуз упав на землю разом з  Леніним, який до п’єдесталу був прикріплений абияк. Картузу хоч би що, а Ілліч — на друзки.

Звісно, хтось винюхав, доніс. Компанію «пов’язали». Запахло статтею, і не просто адміністративною за хуліганство, а кримінальною, з політичним підтекстом за наругу над святинею.

Але обійшлося лише адмін­арештом на 15 діб, протягом яких майбутній геній підмітав кіцманські вулиці. У тому, що справу, по суті, спустили на гальмах, вирішальними стали два фактори. По-перше, беззаперечний авторитет Михайла Григоровича, якого у Кіцмані  глибоко шанували. А ще за «хулігана» Володю перед місцевою владою замовив уклінне слівце Іван Миколайчук — також буковинець. На той час він уже був знаменитим кіноактором, зігравши Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та головну роль у легендарних «Тінях забутих предків». Він високо цінував перші композиторські кроки юного Івасюка.

1 вересня 1966 року Володимир Івасюк отримав студентський квиток медінституту, а наступного дня був відрахований за вчинок, який ганьбить високе звання радянського студента, - знову хтось «настукав», підсунув у ректорат копію міліцейського протоколу.

Студентом медінституту Володимир Івасюк став наступного року, але для цього цілий рік був на «виправних роботах» - працював слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш» (ідеальні вправи для пальців скрипаля!). Та нема лиха без добра. Довідавшись, що новий робітник — музикант, йому доручили створити і очолити заводський хор, який невдовзі почав перемагати на оглядах художньої самодія­льності.

Саме там Володя познайомився і подружився з композитором і музикантом Валерієм Громцевим, який очолював заводський самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» (з ним виступала і студентка Чернівецького музучилища Софія Ротару). Друзі разом написали пісню «Залишені квіти», яка у виконанні Софії Ротару стала знаменитою під назвою «Жовтий лист»: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе ті квіти, що знайшла в саду для тебе...». Це єдиний прижиттєвий твір Володимира Івасюка, де виступає тільки як автор віршів. Музику (до слова, вона була створена першою, вже на мелодію Володя писав слова) написав Валерій Громцев.

Сьогодні у Кіцмані, звісно, немає ніякого Леніна. Зате є пам’ятник Володимирові Івасюку на повний зріст — перший в Україні і, далебі, найкращий з тих, які вже встановлені. Його автори — львів’яни: скульптори - заслужений діяч мистецтв Украї­ни Микола Посікіра і заслужений художник України Любомир Яремчук та архітектор Михайло Федик.

В день народження композитора у Києві — урочисте відкриття меморіальної таблиці Володимирові Івасюку на Будинку звукозапису Національної радіо­компанії України, що на вулиці Леоніда Первомайського, 5-а, на Печерську. Тут композитор бував безліч разів, записував зі знаменитими виконавцями свої твори, без яких ті не стали б тими, ким є сьогодні.