Передплата 2024 «Добрий господар»

«Голокост – застереження про небезпеку ненависті»

27 січня світ вшановує пам’ять євреїв, знищених нацистами під час Другої світової війни.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, 27 січня — щорічна дата вшанування Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 року визволили в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі. За час існування цього концтабору у ньому загинуло, за різними оцінками, від 1,5 до 2,2 мільйона людей. За загальними оцінками, жертвами масового знищення євреїв під час Другої світової війни, разом з 4,5 мільйонами дорослих, стали 1,5 мільйона дітей.

«Голокост, що призвів до винищення однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість», - йдеться у резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Ініціаторами ухвалення документа виступили Ізраїль, Канада, Австралія, Росія і США, а їх співавторами - ще понад 90 держав.

Уперше Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту відзначили в усьому світі у 2006 році. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 року «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру», на державному рівні Україна вперше відзначила Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту у 2012 році.

«Фанатизм та ірраціональність ненависті нацистів до євреїв були суттєво перебільшені у повоєнний період, — розповів «ВЗ» історик, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ імені Івана Франка Андрій Козицький. — Неприязнь гітлерівців до євреїв мала своє логічне пояснення, вона була не самоціллю, а одним з елементів побудови нового світопорядку. Водночас антисемітизм слугував Гітлеру інструментом консолідації німецького народу. Фюрер вважав, що євреї намагаються встановити економічний конт­роль над Німеччиною; володіючи впливовими засобами масової інформації, вони начебто дезінформують людей та маніпулюють ними, запроваджують модерністські ідеї у мистецтві, псують таким чином німецьку культуру та й, зрештою, самим способом свого життя дають німцям поганий приклад. Щоправда, у міжвоєнний період Гітлер не закликав до фізичного винищення євреїв. Різними способами, у тому числі й загрозою насилля, їх збиралися змусити виїхати за кордон».

Гітлер безжалісно ставився не лише до євреїв, а й до тих німців, котрі, на його думку, могли становити загрозу для генофонду нації. Коли почалася Друга світова війна, фюрер віддав наказ про фізичне винищення розумово відсталих, людей з психічними розладами та «поганою» спадковістю. Нещасних таємно умертвляли у спеціальних медичних центрах. До осені 1941 року було знищено понад 70 тисяч осіб.  

Німецький фюрер був переконаний, що євреї буцімто є провідною верствою у Радянському Союзі. Нацисти вважали, що на євреях тримається комуністичний режим, тому радянських євреїв почали масово винищувати вже влітку — восени 1941 року. Згодом почали масово вбивати й польських євреїв. Щодо євреїв Західної Європи гітлерівці тривалий час поводилися більш стримано. Ставлення до них змінилося у 1942—1943 роках, коли у Гітлера з’явилася нав’язлива думка, що може повторитися ситуація листопада 1918 року: тоді Німеччині довелося просити про перемир’я через революцію, що почалася у тилу. Фюрер свято вірив: провідну роль у тій революції відіграли саме німецькі євреї. Аби убезпечити себе від «єврейської підривної діяльності», євреїв із Західної Європи почали вивозити до концтаборів на території Польщі».

Дотепер точаться дискусії про те, коли і як приймалося рішення про «остаточне вирішення єврейського питання». У перші повоєнні десятиліття панував спрощений погляд на те, що, прийшовши до влади, Гітлер нібито вже мав наперед визначений чіткий план винищення всіх євреїв. Цю гіпотезу не вдалося підтвердити документально. «Нині більш поширена так звана функціоналістська теорія, — каже Андрій Козицький. — Рішення про екстермінацію (докорінне винищення) євреїв не приймалося одномоментно. Воно стало наслідком цілого комплексу розпоряджень нацистських керівників різного рангу та різного обсягу повноважень. Наказ про поголовну ліквідацію радянських євреїв, що були активістами комуністичного режиму, з’явився ще перед нападом на СРСР. З липня 1941 року на окупованих територіях СРСР німці почали вбивати не тільки євреїв-комуністів, а й простих євреїв, котрі не співпрацювали з більшовиками. Наприкінці 1941 року почалося знищення євреїв у Західній Польщі. Значна частина цих страт відбулася з ініціативи нацистських керівників місцевого рівня, які в такий спосіб виявляли своє розуміння загальнодержавної політики. Їх «досвід» згодом переймали на інших окупованих територіях». 

Американський дослідник Крістофер Браунінґ у 2004 році опублікував детальне дослідження про прийняття остаточного рішення про масове винищення євреїв. У своїй праці історик переконливо показав, що це рішення приймалося поетапно. Масове винищення євреїв було санкціоноване на загальнодержавному рівні на початку 1942 року, але у різних регіонах відбувалося з різною інтенсивністю.

«Визнання трагедії євреїв на міжнародному рівні — це заслуга самих євреїв, - переконаний Андрій Козицький. — Це наслідок цілеспрямованої, послідовної та скоординованої діяльності різноманітних громадських об’єднань та інтелектуальних середовищ, а також урядової політики Ізраїлю. Євреям для цього визнання довелося докласти значних зусиль. 

Часто лунають питання, чому українцям не вдається так ефективно доносити до світової спільноти інформацію про нашу трагедію Голодомору, як це роблять євреї, оповідаючи про Голокост. Головних причин дві. По-перше, євреям вдалося потужно представити свою трагедію засобами масової культури. Завдяки цьому про Голокост знають навіть ті люди, котрі взагалі не цікавляться історією. По-друге, Німеччина програла Другу світову війну, тому на державному рівні у жоден спосіб не перешкоджала поширенню правди про геноцид євреїв. Натомість Російська Федерація, яка є спадкоємицею СРСР, істерично протестує проти того, щоб визнавати Голодомор актом геноциду».

А тим часом...

Події 29-30 вересня 1941 року — ще одна трагічна сторінка в історії людства: масове вбивство євреїв, українців та ромів у Бабиному Яру в Києві. Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв та ромів, радянських військовополонених, в’язнів Сирецького концтабору, а також радянських підпільників, членів Організації українських націоналістів, душевнохворих, заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. За два дні, 29 та 30 вересня 1941 року, нацисти розстріляли у Бабиному Яру лише євреїв понад тридцять тисяч.

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч з ним Сирецькому концтаборі проводилися аж до звільнення Києва від окупації. У 1941—1943 роках тут розстріляно 621 члена ОУН, серед них відому поетесу Олену Телігу. Усього протягом двох років у Бабиному Яру було розстріляно від 100 до 150 тисяч осіб, дві третини з яких — євреї. Перед відступом нацисти примусили в’язнів Сирецького табору викопувати та спалювати трупи.

Схожі новини