Лікар, який врятував зір Івасюку

Невідома історія про автора «Червоної рути», яка вперше прозвучала 45 років тому – 13 вересня 1970-го .


Професор Радзіховський з Чернівців на війні рятував очі бійців і створив перший вітчизняний офтальмоскопічний атлас, яким і донині користуються медики. Визнаний окуліст на теренах колишнього Союзу. У Чернівцях на вулиці Горького, 7, що у центрі міста, є меморіальна дошка, яка нагадує про те, що тут жив лікар від Бога — відомий окуліст Борис Радзіховський (багато городян його ще пам’ятають). Про Радзіховського не так вже й багато написано, але його прізвище — на перших сторінках книги Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Ця історія про людину, яка зіграла важливу роль в житті Володимира Івасюка — тоді немовляти… 

«Усі рисунки у своєму атласі зробив сам» 

Ім’я лікаря Бориса Радзіховського живе нині у щорічній премії Чернівецької міської ради ім. Радзіховського, заснованій 1994 року, та в іменній студентській стипендії. Як науковець він був відомим на весь колишній Союз, його праці стали настільними книгами офтальмологів. 

Після закінчення Дніпропетровського медінституту в роки Другої світової війни був начальником очного відділення тилового шпиталю у Горькому. Його лікарська робота на вій­ні згодом вилилася у докторську дисертацію, яка стосувалася інородних тіл в оці: він описав те, з чим стикався щодня, коли витягував із очей бійців осколки. А після війни у Чернівцях читав студентам лекції, завідував кафедрою очних хвороб, проводив операції, консультував хворих…

В Історико-медичному музеї БДМУ зберігається наукова спадщина професора Радзіховського: книги, прилади, нагороди, фото… Директор музею Володимир Білоус показує працю Бориса Леонідовича «Офтальмоскопічна діагностика» (з офтальмоскопічним атласом) і розповідає:

- У Союзі такого атласу не було, медики користувалися французьким, - каже Володимир Білоус. - А Радзіховський сам намалював такий атлас. Він дуже гарно малював. Усі рисунки у своїх працях робив власноруч. У своїй домашній майстерні конструював різні інструменти та прилади. У нього вдома була невеличка кімната-майстерня. Борис Лео­нідович любив читати книги, ходити в театр, слухати музику. Щодня виконував фізичні вправи на свіжому повітрі. Серед професорів інституту вирізнявся статною зовнішністю. Не допускав панібратства і за потреби відверто виявляв своє невдоволення. А як лікар — то від Бога. Якщо пацієнта оглядав Рад­зіховський, він ставив точний діагноз, і краще оглянути вже не міг ніхто… 

«Син при народженні заплакав чорними сльозами…»

Саме тому в далекому березні 1949 року медики із Кіцманя, які через свою халатність ледь не випекли очі щойно народженому Володимиру Івасюку, послали батька хлопчика у Чернівці - за Радзіховським. Цей епізод Михайло Івасюк детально описав у книзі «Монолог перед обличчям сина». Батько композитора пригадує, як страшну звістку до їхнього дому принесла медсестра:

«Вашому синові випекли очі. Після народження очі йому закапали ляпісом (аргентум нітрікум), але не двопроцентним, а двадцятипроцентним. То дуже сильний розчин. Мусите негайно їхати до Чернівців і привезти професора Радзіховського. Це чудовий фахівець-окуліст. Ми з чоловіком вчилися у нього. Тільки він може врятувати зір вашого сина. Тільки він… Професор Радзіховський, добре запам’ятайте! Борис Леонідович».

 Через сильну березневу заметіль машиною не виїхати. Добрі знайомі у райвиконкомі допомагають Івасюку і дають пару прекрасних коней та сани. Михайло Івасюк пише: 

«Пробігаємо тих двадцять кілометрів до Чернівців. …У деканаті запитую про професора Радзіховського. Мені відповідають, що він на засіданні Вченої ради, сьогодні доповідає. «Але ви постукайте у двері і скажіть це котромусь із викладачів - професорові передадуть. Як почує про дитину, тієї ж миті вийде». Через якусь хвилину переді мною стоїть Борис Леонідович, чоловік років під сорок: «Я вас слухаю»… Розповідаю йому все докладно і прошу, щоб не залишив нас у біді.  «Чим доберемося?» - «На вулиці чекають сани». Через декілька хвилин він виходить з інституту в теплому кожусі, шапці-вушанці та з портфелем у руці. Я його загортаю у коц, потім сам загортаюся і сідаю поруч з ним. Сани пливуть білими чернівецькими вулицями. На душі трохи відлягло. До моєї дитини їде рятівник… У Кіцмані до професора виходять лікарі й медсестри, допомагають йому злізти з саней. Обхопивши голову руками, на кушетці лежить і стогне сестра-акушерка. Недовго стою у коридорі. Мене ­кличуть, дають халат і ведуть до сина. Стаю біля його ліжечка. Професор Радзіховський не приховує своєї теплої усмішки: «Ви, молодий батьку, ходите в окулярах, а ваш син буде без окулярів… У нього чудові оченята. Розчин ляпісу не пошкодив очні яблука, обпік лише повіки, але через тиждень і сліду не побачите. Тут велику роль зіграв, здається, захисний рефлекс, який нам подарувала матінка-природа».

Мине два десятиліття, і професор Радзіховський викладатиме у студента медінституту Володимира Івасюка. Але цей епізод не даватиме спокою батькові: 

«Розглядаю сина довго… Моя радість тьмяніє трохи від того, що по личку пропалено дві чорні доріжки. Це краплі ляпісу котилися з очей, залишаючи після себе чорний слід. У голові ворушиться думка, що син при своєму народженні заплакав чорними сльозами…»