Жорстокість і милосердя окупантів

Що зберегла дитяча пам’ять про ставлення німців до місцевого населення.

Незаперечний факт: німецькі вояки в перші два роки свого “господарювання” в Україні поводились жорстоко. Достатньо згадати, як в окупованому Артемівську (тоді в Сталінській області) нацисти загнали в алебастрові шахти дві з половиною тисячі мирних жителів - людей похилого віку, жінок і дітей - переважно єврейської національності і там замурували. На моє прохання кількість загиблих у шахтах кілька років тому назвав голова Єврейської ради України. В Архівному відділі Артемівської міської ради є фонд №327 “Справи періоду тимчасової німецької окупації міста Артемівська та району” з неповним списком загиблих. Про цей злочин нацистів в Україні мало хто знає навіть серед євреїв...

Але серед німців були й порядні люди. Бачив їх своїми очима в семи-восьмирічному віці і відчував їхню допомогу та добре ставлення. Жив тоді з матір’ю й сестрою у Лисичанську (тоді Ворошиловградська область). Лисичанськ німці зайняли на початку липня 1942-го. Перед окупацією лисичанці піддалися провокаційним чуткам, мовляв, гітлерівці  забирають у людей майно... Закопували всі цінні речі в землю, та час показав, що грабіжників не було. Інша річ - постраждали мирні громадяни, й серед них діти, у бойових діях німців під час наступу на місто. Осколок снаряда чи міни “не розминувся” і з автором цих рядків і влучив у ногу. Поранення було неважким, але незручним — на перших порах неможливо було ходити. 

Мій друг на велосипеді відвіз мене у поліклініку, де надали медичну допомогу ще свої медпрацівники. Далі хірургічний кабінет доводилося відвіду­вати частенько — ходити на перев’язки...

Одного дня був свідком, як німці надавали допомогу молоденькому радянському лейтенантові. У нього майже на всю руку була велика рана — у неї пінцетами вводили тампони з ліками. Цього радянського лейтенанта в лікарню привів німецький лейтенант з великою вівчаркою, яка, сидячи, вперлася у мій бік (у кабінеті було мало місця), і я боявся поворухнутись. У ті хвилини перев’язку мені робила німкеня. Тоді  місцевому населенню було заборонено давати ліки (прикладали сухі стерильні тампони до ран і перев’язували бинтом). Мені пощастило: німкеня завжди на тампони накладала мазь. Німецький хірург, що сидів у кабінеті поруч, відводив очі, наче не бачив... 

Допомогли німці і з водопостачанням у місті (водогін знищили свої під час відступу). Спочатку люди ходили з відрами за місто в ярок до криниці. Потім німці поставили два невеликі потужні насоси, які качали воду зі свердловини. Один насос працював для їхніх потреб, інший був призначений для населення...

У березні 1943-го частину населення Лисичанська німці евакуювали в сусідню Сталінську область (тепер Донецька), де ми були півроку. Щоправда, кожного місяця окупанти давали  нам пайок: борошна 2 кг, крупи (перловки чи пшона) 1 кг, двокілограмовий буханець сірого хліба, півлітрову пляшку олії та досить великий “круг” макухи. Отримували всі ці продукти в ларку біля контрольно-пропускного пункту, через який був вихід до поліції, суду, гестапо, старости... По п’ятницях евакуйований люд збирався біля будівлі, в якій розташовувалась німецька комендатура, сідали на траву й чекали допомоги. Через певний час солдат з комендатури приносив папірці, підписані комендантом, та роздавав їх кожному. В папірцях було написано: борошно 2 кг (за ним йшли до вітряного млина), макуха та півлітра олії (йшли до олійниці), буханець хліба отримували в пекарні.

Іноді у солдата після роздачі папірців  на руках залишалося кілька зайвих — комендантові він їх не повертав, а віддавав дітям, які стояли біля нього...

Комендант став ще більш щедрим, коли на підході була Червона армія... Та й поліцаї “підібгали хвости”: з підлітками бавилися в жмурки, намагалися показати себе добрими і ввічливими. А зовсім недавно ті ж “добрі” дядьки відганяли підлітків від яблуневого саду та від плантації малини, наставляючи на дітей свої карабіни... Від “послуг”  поліцаїв під час  відступу німці відмовилися. Незабаром ними зайнялися радянські правоохоронні органи. Судили поліцаїв у 1945-1946 роках. Кари ніхто не уник...