Юрій Мушкетик: «Із гіркотою дивлюся на те, що нині відбувається»

Теплі місяці року класик української літератури Юрій Мушкетик проводить на дачі у Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» — запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам вказали правильний: Жулинські із Мушкетиками — сусіди. За останні роки в селищі, де за радянських часів виділяли ділянки письменникам, з’явилося чимало не-письменницьких будинків. Дача Юрія Михайловича — досить скромна: перед будинком — квіти, які висаджує донька письменника, далі — сад із похилою альтанкою і веранда, на якій працює класик. На робочому столі із книжками і течками зі списаним папером протягом інтерв’ю з’являться також старі фотографії, тарілка зі скибками кавуна і пляшка з густим вином з ічнянських вишень. В розповіді Юрія Михайловича про пережиті роки впізнавалися долі його героїв: коли письменник згадує матір, стає очевидно, що це вона — героїня його найновішої повісті «Така її доля», яка ввійшла до презентованої навесні книжки «Час звіра». І це вже закономірно, що 85-річний автор романів-бестселерів, «завгосп» Руху, як сам себе жартома називає, Герой України захопленіше розповідає про минуле, ніж про сучасне.

Прожити життя, не зробивши нікому зла

Звичайний день мого життя — це день пенсіонера. Я довгенько в ліжку лежу, а потім працюю. Останній роман написав, а оце ще повість завершив про давно минулі часи — про Аскольда. Вважайте, фантазія на 99%. По господарству роблю мало. Наскільки ще зір дозволяє (бо дуже сів), багато читаю. Ввечері по телевізору дивлюся новини.

Багато взяв від матері. Вона мала колосальну пам’ять! У селі було десять тисяч населення, могла родовід кожної родини розповісти. У мене пам’ять хороша, але не на все. Я дуже добре знав математику і думав, що вступатиму в якийсь математичний вуз. А ще мати була дуже чесною, і я теж, як мені не було важко, ніколи не міг збрехати. І коли вже у мене були дорослі діти, подзвонив один чоловік, з яким я дуже не хотів говорити і попросив доньку, аби сказала, що мене немає вдома, то вона обурилася: «Ти нас учиш тільки правду говорити, а тепер просиш нас збрехати!» Батько був іншим — флегматичним: йому хай і колоддя з неба падає, він, доки не доїв, не встане. Але теж був порядним. Зовнішньо я більше на батька схожий.

З дружиною прожив 53 роки. На любові сім’я не тримається, бо ж любов — це коли ми молоді, гарні, дотепні, добре одягнуті. А в шлюбі ми буваємо і такі, і сякі, і в кальсонах пом’ятих... І таке буває: «Куди ти, дурню, сковороду поставив?» — «Одчепись, заразо!» (сміється). Але якщо обоє розумні, знають, що це судьба, від якої відійти не можна, що треба одне одного поважати, прощати, принаймні дрібні промахи. Я не скажу, що ми із дружиною як голубки проворкували все життя — були і суперечки, і сварки. У мою сферу дружина не втручалася, і добре, бо я знаю дружин письменників, які лізуть не в своє, то ще й гірше роблять. І я не втручався в її сферу — вона працювала в Інституті органічної хімії. Тепер, коли її не стало, тужу душею за нею. Написав про неї невеличкий шкіц, після якого багато дружин письменників мені дзвонили і говорили: «Хотіла б я, щоб мій чоловік так про мене написав».

Дорікаю собі, що не все віддав сім’ї. Оця ж проклята література! Я ж вважав, що література — моє покликання. Сім’ю не кривдив, усе, що міг, віддавав їм. До виховання дітей намагався підходити з розумом — не балував. Діти мої хороші — шанують мене і не забувають. Старша донька — доктор філологічних наук. Вони з чоловіком знають стільки мов, що, мабуть, не всякий інститут стільки знає. Мені ж мови погано давалися, хоча пробував учити і французьку, і німецьку, і польську, і латину. Донька — член Спілки письменників Угорщини, кілька монографій написала угорською. Менша закінчила відділення графіки Львівського поліграфічного інституту, оформлює дитячі книжки.

У школі писав вірші і думав, що я майже як Шевченко. Вступивши до університету, пішов у літстудію, а там ще сто таких шевченків і пушкіних. Побачив, що у хлопців є вірші кращі. Після першого курсу нам дали завдання зробити у своєму селі якусь доповідь, а я тоді прочитав, що запорозький полковник Семен Палій був із наших країв. Про нього доповідь прочитав, а згодом почав думати, що як же досі про такого чоловіка та й нічого не написано. Писав я в основному в гуртожитку ночами на підвіконні на студентській кухні. Тоді насмішок на весь вік натерпівся. Коли вже діло йшло до кінця, я злякався: а може, це графоманія? Я відклав роман і написав два оповідання: дитяче віддав у журнал «Барвінок», доросле — у журнал «Дніпро». Місяців чотири переждав, а тоді пішов у редакцію «Барвінка». Там сиділи такі консультанти, які таким, як я, мали відповідати. Шукали, шукали вони моє оповідання в усіх столах, а тут заходить відповідальний секретар і запитує, що шукають. Почувши назву твору, він вигукнув: «Так оповідання ж уже в номері!» Це, мабуть, був найбільший тріумф за все моє життя. Лише уявіть, з яким відчуттям людина відкриває журнал зі своїм надрукованим твором! У «Дніпрі» теж оповідання надрукували, за нього я отримав великий гонорар. Класикам тоді платили десятками і тридцятками, а мені карбованцями. Я ними обклався і боявся на вулицю вийти, бо ще пограбують (сміється).

А з романом не відразу було добре. На рецензію текст віддали Івану Ле, який за весь свій вік ні на кого з молодих не написав жодного позитивного відгуку. Молодші розповіли, що Ле обов’язково запросить мене на розмову, що він лінивий і малограмотний і, щоб йому дуже не перетрудитися, він пише: «Роман не годиться. Про все домовлено з автором». Мені порадили з усім, що він говоритиме, не погоджуватися і вимагати, щоб написав розгорнуту рецензію, бо ж її опротестувати можна. Я так і зробив, довго це все ще тягнулося, а тоді зняли директора видавництва, і на його місце прийшов Юрій Дольд-Михайлик, який віддав мій роман на закриту рецензію. Виявилося, що писав її Михайло Стельмах. Початківця можна розгромити в пух і прах, але Стельмах відгукнувся позитивно, хоча й розумів, що писав молодий. Потім була ще позитивна рецензія з Інституту історії. Роман назвали повістю, видали в Україні, а згодом у Москві двома виданнями. Мені було 24 роки. За гонорар купив батькам хату біля Києва.

Пишу від руки. Все написане складаю в одну папку, робочі матеріали — в іншу. Картотеки не маю, користуюся товстими зошитами, в яких виділяю різні секції: в одну записую все про героя — де він був, що зробив, у другій — описую тодішній одяг, у третій — гроші, маю секцію, куди занотовую щось відсторонене — побачені картини природи, наприклад. Як із цього народжується сюжет, пояснити складно. Головне — спочатку повірити, що все це насправді було, а також мати від чого відштовхнутися і чим закінчити. Сюжетні ж колізії зазвичай народжувалися в голові під час прогулянок, потім я їх записував на папір. Коли ми говоримо про роботу в архівах, забуваємо, що більшість архівів видані. Скажімо, «Архив Юго-Западной России» — це томів дванадцять по більше ніж тисяча сторінок кожен із дрібним текстом у два стовпчики. Ось там і треба було ритися.

Пишучи історичні твори, я намагався знайти якомога більше матеріалу, бо він дає більше правди. Найпатріотичніший твір українця — «Історія русів», Григорій Полетика написав російською мовою. У мене була одна збірка поезій і кілька п’єс, але вони не принесли мені нічого — в одному-двох театрах їх показали. Це не мої жанри, хоча вірші часом приходили, найчастіше — з якогось важливого приводу. Проза стала ж моїм покликанням і хлібом, хоча за гонораром я ніколи не гнався. Останні книжки видав без гонорарів і за свою пенсію.

Про УПА не брався писати, бо це складно — перекидатися на іншу тему. Для цього потрібно багато вивчати, а в мене вже і вік не той. Я ось написав невелику повість про часи найдавнішої Київської Русі — і то довелося трохи посидіти: і як одяг називався, і що їли, і що в хаті було… Про УПА вийшло багато посутніх спогадів. «Музей покинутих секретів» Забужко прочитав. Хороший роман — психологічний, логічний, сув’язний. Зараз узагалі багато прозових творів вийшло, написаних жінками: Софія Майданська, Марія Матіос, Любов Голота, Галина Тарасюк. Шкляр — непоганий письменник. Оригінальний, тут нічого не скажеш, Щербак. Історичні розвідки гарні у Романа Коваля.

Завжди хотілося писати на добро. Тепер же зовсім інший підхід до літератури — вона стає розвагою. Але ж завжди література була моральним стрижнем, вона вчила, як жити і не робити підлоти. Я виходив саме із цього. Найкращими своїми книжками вважаю з історичних романів — «На брата брат» і «Яса», з повістей — «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою», «Біль», з неісторичних — повість «Обвал», яку знаменитий зарубіжний критик Кошелівець розхвалив, і роман «Біла тінь», антураж для якого знаходив у роботі моєї дружини. До книжки «Суд» увійшли найкращі мої оповідання. Життя не спиняється, тому літературі ніколи не бракуватиме сюжетів. І це неправда, що письменники вже все сказали.

До старших класиків ніколи не рвався, як дехто. Я поважав Максима Рильського, він інтелігентний був, розумний. Тоді не кожен міг із трибуни плескати, що захоче, бо ж поруч сиділи Тичина і Рильський. Тичина був особливим чоловіком, але заляканим. Він же про тих писав, що під Крутами загинули, або згадайте вірш «Чистила мати картоплю», в якому недобрими словами про Леніна говорить. А колись прийшов Тичина у Верховну Раду, щоб йому якусь грамоту вручили. Й ось клерк риється в паперах, щоб знайти грамоту, а тоді раптом дістає фото і питає: «Це ви, Павло Григорович?» — а той витягує шию і каже: «Ні, не я» — «Та як же не ви? Ви, а оце Петлюра вам руку на плече поклав». Цього було достатньо, щоб не заснути. Пам’ятаю, прийшов до нього, коли відпочивав у санаторії в Кончі-Заспі, почав щось йому говорити, а він руками по стінах і по вухах стукає — хотів сказати, що стіни мають вуха... Хоч це вже було після ХХ з’їзду, і я всього лише розпитував про тих його колег, які загинули.

Олесь Гончар був талановитим прозаїком. З одного боку, він був людиною посутньою, чесною. Хоча в кожного з нас є амбіції, і Гончару теж хотілося, щоб його коники бігли попереду. Гончар був вельможею. Що ви хочете — у 30 років він став лауреатом Сталінської премії. Олесь Терентійович жив недалеко від моєї дачі, і ми щодня з ним ходили до Дніпра гуляти — після інфаркту й інсульту він боявся сам ходити на прогулянки. Гончар не дуже розкривався, говорили з ним переважно про політику, знайомих. У його «Прапороносцях» гарні характери, там війна правдиво змальована, але роман наскрізь радянський. Він і сам був радянською людиною дуже довго, але, коли йшла боротьба за незалежність, Гончар став, хоч це і велемовно звучить, національним прапором. Це він виступав і в парламенті, і на мітингах. Ставитися критично до радянського устрою він почав ще тоді, коли його били за «Собор». Він тоді на вечорі одному сказав: «Хай своїми копитами брудними не лізуть, я їх не боюся!», — і це тоді, коли його вже збиралися арештовувати. Навряд чи його за щось мучила совість, тоді всі такі були — вірили в радянську владу.

Більшої письменницької слави не зустрічав, ніж у Андрія Малишка. Після війни Тичина і Рильський уже були хрестоматійними, а у нього віршів повно, він скрізь виступає. Пригадую, як на майдані Богдана Хмельницького йде зустріч із народом, Хрущов руки на бильця поклав, виступає Малишко і показує на руки Хрущова: «Оці руки принесли Україні щастя, оці руки принесли свободу!» Ще я був на похороні Сосюри: велика трибуна покрита червоним сукном, стоїть усе Політбюро (тоді літературу шанували і боялися письменників, бо, може, на якійсь конференції виступлять так, що й до Москви долетить), а із другої трибуни, теж покритої червоним, виступають, поруч із нею домовина. Малишко під час виступу звертається до Сосюри і показує на Політбюро: «Це вони тобі вкоротили віку! Це вони тебе загнали на той світ!» — у мене мурашки по спині побігли! Рвійний був Малишко, непостійний, талановитий безмірно, хоч, на жаль, тепер не про багато його віршів можна сказати, що їх написав геніальний поет. Бо ж геніальний — це той, хто відобразив свою епоху. Тичина теж був із печаттю геніальності, але ж він і в стіл не міг написати, бо ж була загроза обшуку. Але історії це байдуже. Ось коли б я вам прочитав кілька віршів Миколи Холодного або Тараса Мельничука, тоді можна було б порівнювати.

Мене від тюрми врятувала не так мудрість, як хитрість. Перестали мене друкувати, а мені ж треба було сім’ю годувати. Тоді я написав книжку про найбільшого кібернетика Союзу, члена КПРС, депутата, близького до Брежнєва, — Віктора Глушкова. Подумав: цього не зможуть не надрукувати. А коли цю книжку пропустили, видавці подумали: о, Мушкетика друкують. Потім написав статтю у «Правду». Розрахунок був правильний — звідки їм знати, що я крамольний? Написав я про один колгосп на Чернігівщині, в якому був двадцять один Герой праці, тоді як голова колгоспу — не Герой. Коли я приїхав туди, голова саме грав у шахи — у нього була обідня перерва. Коли я його потім запитав, як йому вдається виконувати в одному колгоспі половину районного плану, він мені показав на секретаря райкому і сказав, що той дає йому вказівки, а він усе робить навпаки. «Правда» такий нарис узяла, відразу ж звідти почали приходити замовлення: пишіть нам ще! У ЦК задумалися: може, в Мушкетика там знайомства?

Заклятим комуністом ніколи не був. Боявся як партії, так і комсомолу весь вік. Я спочатку теж думав, що ми найкращі у світі і що Росія — наш найближчий друг, а не лютий ворог. Але я такого вичитав з історичних текстів, чого, може, й ніхто не читав. Я добре знаю, як старший брат меншого вбивав… Якби ви знали, як я продирався до істини і прозрівав! Згадаю ось, як Сосюру били за вірш «Любіть Україну» в університеті на відкритих партійних зборах. Били за те, що показав у тому вірші не радянську Україну. А я ж вірш прочитав кілька разів: там і червоні прапори, і комбайни гудуть… За що ж б’ють? Тоді вперше закралася думка, що б’ють, щоб не любили Україну. Ну а потім у бібліотеці натрапляв на статейки Грушевського, Єфремова… Я з часом каявся і зараз каюся в тому, що на той час майже все розумів про радянську владу, але ж того останнього кроку не ступив, який ступили знайомий мені добре Світличний і Стус… Я їх друкував під псевдонімами у «Дніпрі», коли їх уже ніде не друкували. Знайомі говорили, що мені за це тюрма буде. Про роботу в журналі я написав спогади. Коли помру, їх надрукують. Там знайдете і мої думки про те, хто був стукачем, сексотом, а дехто ж ще живий…

Багато людей називають історію «проституткою»: її повертають і так, і сяк. Он Москва як її повернула! За часів Катерини ІІ було зібрано комісію, яка фальсифікувала історичні факти. На чолі комісії стояли сама Катерина ІІ і граф Мусін-Пушкін. З усієї імперії звезли більше ста літописів — і всі спалили. Залишили тільки Лаврентіївський та Іпатіївський, але над ними теж комісія попрацювала — підтирала, виривала сторінки, переписувала. А тепер вони нам кажуть, що Київська Русь — це початок Росії, тоді як у візантійських хроніках Київська Русь згадана ще в 640-ві, і охрещена Київська Русь була в 988 році. А Москва коли згадується у хроніках? У 1147 році — як село Кучки. І назви «Москва», «Ока», «Волга» — це мордовські назви. Батько світової історії Геродот, вказуючи на місце, де Москва була розташована, пише, що там жили андрофаги, тобто людоїди. В усіх підручниках російських, і, певно, в українських теж, розповідається про Куликовську битву, в якій військо російське розбило хана Золотої Орди Мамая. Він, по-перше, не хан, а по-друге, такої битви не було! В 1380 році була битва між ханом Тохтамишем і ще одним деспотом Тамерланом, і у війську Тохтамиша були дружини і московська, і суздальська, і ростовська. Всі ці дружини були розбиті — тікав Тохтамиш, а з ним і російські дружини. Ось така історія, а про Куликовську битву стільки фоліантів написано і знято фільмів…

Про Другу світову війну скажу так: ми втопили німців у власній крові. Що ж похвалятися такими жертвами страшними, такими мільйонами вбитих? Не День перемоги, а День смутку маємо відзначати. Весь час надували ту війну, «мы победили» — це було потрібно для радянської агітації, щоби підняти дух ветеранів, але ж усяка війна страшна… З гіркотою дивлюся на те, що нині відбувається, на цих бандюків, на те, що давали ми можливість весь час на сході вестися антиукраїнській агітації. «Запрещают говорить на русском языке» — це велика дурниця: якраз українську мову забороняли і зараз забороняють, бо весь час тягнули і пнули оту формулу «русский язык — великий, могучий и свободный», але забували другу половину формули, яку б я долучив, — це мова більшовизації світу, мова агресії, мова брехні. В усі часи і російські демократи, і марксисти говорили, що Росія — жорстока, зла, «немытая».

Історичні події повторюються. Росія як тиснула раніше, так і тисне, як намагалася не допустити нас до незалежності, знищити, асимілювати, так і продовжує. Триває від часів царя Олексія Михайловича. Але хочу думати, що тепер це востаннє, що ми якось виберемося — і збудуємо власну державу. Так, повторюється і гетьманство наше: згадайте, скільки після смерті Богдана Хмельницького претендентів на булаву було — і в жодного не вистачило в голові олії відмовитися на користь другого. Але ж так само повторюється вміння українців боротися до кінця, бо ж скільки віків нам вдавалося вистояти і не розсипатися.

Довідка «ВЗ»

Юрій Мушкетик народився 21 березня 1929 р. у селі Вертіївці на Чернігівщині. 1953 року закінчив філологічний факультет Київського університету. 1958 року очолив журнал «Дніпро», був звільнений із посади головного редактора у 1972 році за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. З 1981 до 2001 рік очолював Національну спілку письменників України. В літературному доробку — романи та повісті «Гайдамаки», «Серце і камінь», «Крапля крові», «Останній острів», «Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою», «Гетьманський скарб», «Рубіж», «Яса», «На брата брат», «Час звіра» та ін. Удостоєний Шевченківської премії за роман «Позиція». До 80-річного ювілею отримав звання Героя України.

Фоторепортаж із зустрічі з письменником можна переглянутитут