Для марафонців стадіон затісний

Чи не найбільше овацій діставалося бразильцю Вандерлею де Лімі: за 7 км до фінішу він очолював забіг, обіцяючи принести своїй країні перше в її історії олімпійське “золото” у легкій атлетиці. В один момент натовп схвильовано видихнув: чолов’яга у чорному, як виявилося пізніше, це був колишній ірландський священик Корнеліус Хоран, перестрибнув через загорожу і одним кидком повалив Вандерлея на асфальт.

Бразилець зумів підвестися на ноги і продовжити біг, однак дорогоцінні секунди було втрачено: решту дистанції Вандерлей дивився у спину двом найбільшим своїм суперникам. Один з них, італієць Стефано Бальдіні, святкував перемогу. Інший, Мебрахтом Кефлезігхі, привіз до Сполучених Штатів “срібло”. На диво усім, Вандерлей де Ліма зумів завершити ці виснажливі перегони. Більш того, його “бронза” стала для Бразилії історичною: ніколи ще нога його співвітчизників-бігунів не ступала на олімпійський п’єдестал пошани.

Через десять років після тих подій Вандерлей де Ліма та Стефано Бальдіні продовжують “перетинатися” на змаганнях і якоюсь мірою залишаються конкурентами. Тільки сьогодні де Ліма є керівником легкоатлетичної делегації Бразилії, а Бальдіні, старший тренер молодіжної італійської збірної з легкої атлетики, виводить на старт своїх підопічних. Та завжди, побачивши один одного, зупиняються, аби потиснути давньому супернику руку і обмінятися привітаннями.

Стефано БАЛЬДІНІ: «Марафон став найкращим вибором мого життя»

— Стефано, коли ви хвилювалися більше — коли самі виходили на старт чи коли змагаються ваші підопічні?

— Я тепер відповідаю за цілу команду. Деколи складно встежити за всіма, хто потребує моєї допомоги. У різних куточках стадіону одночасно можуть відбуватися декілька фіналів, де беруть участь наші діти. Це відчутно втомлює. Тож бігати самому, навіть на марафонську дистанцію, куди простіше. В юнацькі роки я спеціалізувався на довгих дистанціях — цьому якнайкраще сприяли особливості мого організму. Але після першої моєї Олімпіади, 1996 року в Атланті, я вирішив випробувати себе у марафоні. Це стало найкращим вибором мого життя. Чому? Тому що стадіон для мене став надто тісним. Інша річ — центр міста, наповнений людьми, енергійний і живий.

— Де вам найбільше подобається бігати?

— Звичайно ж, в Африці! Я там довгий час тренувався: неосяжні рівнини і схили, особлива тиша і кольори... А ось змагатися найкраще у Лондоні. Афіни також не найгірше місце для цього. Я люблю спеку, хоча за таких умов змагання є надто жорстким випробуванням. Тож ліпше бігати марафон восени. Свої найкращі результати я показав в умовах, близьких до африканських, і у жорсткій конкурентній боротьбі.

— Як перед стартом ви налаштовувалися на марафон?

— Я ніколи не намагався усамітнитися. Поряд завжди були мої друзі і суперники, не уникав спілкування і з тренером. А навіщо? Адже попереду у кожного з нас були кілометри бігу у компанії з власною самотністю. Під час змагань часу відволікатися на щось стороннє просто немає. Я концентруюсь на перегонах, слідкую за часом та технікою, за енергетичними напоями. В іншому випадку можна і зі шляху збитися — завернути не за той кут чи пропустити поворот. Тож дві години пролітають напрочуд швидко.

— Що для вас було найбільш неприємним — фінішувати на четвертому місці чи не добігти до фінішу взагалі?

— Не дістатися фінішу — це нікуди не годиться. Але таке трапляється навіть серед елітних спортсменів. Усі ми намагаємося пробігти якнайкраще і перетнути фінішну лінію першим. Та деколи обставини є сильнішими за наше бажання. На Олімпіаді в Сіднеї через травму я змушений був зійти з дистанції уже після 17-го км. Загалом у своїй кар’єрі я достроково припиняв змагання чотири рази. На Лондонському марафоні зупинився на 34-му км. Тож четверте місце — це все ж трішечки краще. Це означає, що ти був добре підготовленим, але хтось зумів свою роботу виконати краще.

— Який відрізок марафонської дистанції найважчий?

— Друга її половина. Перші 25 км — це доволі просто, усі учасники без проблем досягають цієї позначки. Боротьба починається через півтори години після старту, коли одні можуть зробити те, на що суперники не спроможні.

Коли сил зовсім не залишається, кажу собі: “Зроби це для себе, для свого тренера. Біжи для своєї нації і заради кольорів твого прапора!” Деколи це діє, але бувають моменти, коли уже ніщо не зможе зрушити тебе з місця. Ніхто не зможе налаштувати тебе на боротьбу краще, ніж ти сам. Хоча рідні і друзі, які бажають удачі до старту, чи помічники на дистанції також є хорошим стимулом. Молодим же атлетам у нашій команді я не втомлююся повторювати: “Спорт — це доволі короткий період вашого життя, і безсумнівно — найкращий у ньому”. Тому і йти зі спорту потрібно з радістю і сповненим енергії.

— Чи дивитеся ви марафон по телевізору?

— Так, я отримую від цього величезне задоволення. Я знаю практично усіх топових атлетів, розумію, що відбувається на кожному відрізку дистанції, що намагаються зробити хлопці чи дівчата. Я бачу усі їхні помилки і помічаю ту роботу, яку вони виконали блискуче. Марафон лондонської Олімпіади, який транслювало італійське SkyTV, я дивився з першої секунди і до останньої. Це було так прикольно. Хоча не так, звичайно, як бігти самому... Чи не хотілося мені долучитися до тих хлопців, хто у Лондоні змагався за нагороди? Мій час уже вийшов. Та шкодувати про те, чого не встиг, не доводиться. У мене була надзвичайно довга кар’єра — понад 20 років на найвищому рівні. День, коли я вирішив завершити кар’єру, став для мене щасливим, адже я досягнув у спорті навіть більшого, ніж мріяв. Цього було достатньо.

Я отримував величезну насолоду від тренувань. Коли тренуєшся у групі, ти, коли у тебе є натхнення, мотивуєш до роботи своїх товаришів. А коли натхнення вичерпується, уже твої друзі підтримують та мотивують тебе. Так, ми одночасно були суперниками і на змаганнях виступали кожен за себе. Та ось цей командний дух у кожного з нас і є причиною радості. Я ніколи не думав про те, що тренуюся для того, аби стати олімпійським чемпіоном. Просто бажав випробувати себе. А згодом, коли увійшов до еліти світового марафону, бажав вийти на найкращий свій рівень до відповідального старту.

— Коли на Олімпіаді в Афінах ви побачили, що трапилося з Вандерлеєм де Лімою?

— Де Ліма біг попереду. Однак насправді боротьба уже на той момент точилася між мною і американцем Мебрахтомом Кефлезігхі. Я кожен кілометр пробігав на 15 сек. швидше за Вандерлея, тож на той час практично наблизився до нього. А про той випадок дізнався десь через 15 хв. після фінішу. Та це навіть добре, адже до самого фінішу ніщо не вибило мене з колії. Тим паче, що останні п’ять кілометрів долав зі спринтерською швидкістю. Я виграв “золото”, по суті, за 4 км до фінішу. Біг на самоті: суперники залишилися далеко позаду. Та все ж я висловлюю щире захоплення реакцією Вандерлея де Ліми: він пройшов через непросте випробування, але зумів продовжити боротьбу. Радий, що він став призером тієї Олімпіади. Насправді не так уже й важливо, на якій сходинці ти стоїш, — п’єдестал для нас був одним.

Вандерлей де ЛІМА: «Ніколи не пізно почати здійснювати мрії»

— Сам я уже залишився поза грою, на трасу тепер виходять мої послідовники, — приязно усміхнувся Вандерлей де Ліма. — Мені залишається лише дивитися і давати вказівки. Хоча у такі моменти так хочеться самому включитися у боротьбу і знову пережити ті незабутні з роками відчуття.

— Чому з усіх дисциплін легкої атлетики ваш вибір зупинився саме на марафоні?

— Я мріяв про марафон ще з юнацьких років. Тож кожен крок у спорті у мене був запланований — у передбачений час “подовжував” дистанцію, на якій спеціалізувався, аж поки не дійшов до бажаних 42 км 195 м. Мені подобалося щоразу переступати через себе, досягати того, що ще зовсім недавно було для мене недоступним. Щоразу запитував себе: “Чи це вже межа моїх можливостей?”

Мені здавалося, що для людини, яка пройде через марафон, межі “можливе/неможливе” уже не існує. Чим важчою була робота, чим більше втомлювався я на тренуваннях, чим більше зусиль мені знадобилося, щоб підтримувати сувору дисципліну, тим щасливішим я почувався. Я уже давно завершив кар’єру, але від долання труднощів так і не відмовився. Життєві проблеми тільки додають мені адреналіну.

— Що надихало вас перед стартом?

— Зазвичай я розмовляв із тренером. Прокручував у голові усе, що потрібно було зробити на кожному конкретному відрізку дистанції. І ніколи не дивився у бік суперників, не налаштовувався на боротьбу з ними, тільки на свою роботу. Мене ніщо не може мотивувати краще, ніж об’єктивні показники, ніж план бігу, розписаний для кожного конкретного старту. Для слабкостей у моєму житті місця немає. З дистанції я сходив вкрай рідко і лише в тій ситуації, коли мій організм відмовлявся виконувати вказівки мозку, коли я фізично просто не міг продовжувати біг. У такі моменти краще відступити, щоб з часом знову повернутися до бігу.

— Можливість поборотися за олімпійське “золото” Афін у вас практично украв ірландський священик. Ви зуміли пробачити йому?

— Так. Коли фінішував, я уже нічогісінько не пам’ятав про цей інцидент. У тій ситуації третє місце — це просто чудовий результат. Я з дитинства мріяв про олімпійську медаль. Але в своїх мріях ніколи не наголошував, що хочу саме золоту нагороду. Тож моя мрія здійснилася сповна.

Ця “бронза” стала величезним сюрпризом і радістю для моїх співвітчизників. І така реакція людей на батьківщині була для мене більшим визнанням і приємністю, ніж сама медаль. З того часу минуло ось уже десять років. Але у рідному місті люди і досі пам’ятають про моє досягнення і впізнають мене. А я кажу їм: “Якщо у вас є мрія, ніколи не пізно почати втілювати її” або “Якщо у вас уже немає мрій, необхідно терміново їх вигадати. Без мрії життя неможливе”. Моя теперішня мрія — допомогти бразильському спорту, зробити життя наших спортсменів хоч трішечки кращим.

— Чи продовжуєте бігати й дотепер?

— Останнім моїм стартом був марафон у Парижі 2009 року. Але на цьому з бігом я не попрощався. Я вийшов з марафону. Але марафон так і не вийшов із мене. Майже кожного дня я пробігаю 8-10 км.