У бій відправляли без документів...
Сталін і Ріббентроп.
Початок війни Гітлера з Радянським Союзом має свою брудну історію... Гітлер прислав Сталіну лист і 21 серпня 1939 року отримав відповідь: “Дякую за лист... Радянське керівництво доручило мені повідомити вам, що воно згідне на приїзд у Москву п. Ріббентропа 23 серпня”. Гітлер отримав те, що хотів. Після підписання Пакту про ненапад в міжнародних і радянських ЗМІ красувалося фото: задоволений Сталін перед Ріббентропом піднімає келих за здоров’я Гітлера...
Ще три фото у вересні 1939-го. Парад радянських і німецьких військ з приводу передачі Німеччиною Брест-Литовська Радянському Союзу. Парад приймали генерали: з німецького боку — Гудеріан, з радянського — Кривошеїн. Радянський генерал Чуйков з офіцерами вермахту уточнює лінію розмежування німецьких і радянських військ; член Військової Ради Українського фронту Хрущов біля річки Сян з групою командирів Червоної Армії.
Після ПІДПИСАННЯ ПАКТУ ПРО НЕНАПАД Гітлер сказав, що “договори укладають, щоб їх порушувати”. Недарма Гітлер дозволив Ріббентропу погоджуватися на всі вимоги Сталіна. А 22 червня 1941 року трапилося те, що, за планом Гітлера, повинно було трапитись...
“Не піддаватися на провокацію” — суворо вимагали в Кремлі ті, хто вже їй піддався, підписавши пакт. Червона Армія відступала. Військовослужбовці та мирні жителі стали жертвами важких обставин військового часу. Війна не була однаковою для всіх. У перші дні війни червоноармійців і молодих командирів посилали у бій без документів, які б засвідчували їх особу.
Безіменність ускладнювала організацію бою й сприяла можливості здатися в полон або розбігтися. В перший тиждень війни потрапили під трибунал командувач фронтом Павлов, його начштабу, член Військової Ради та начальник зв’язку. Всіх розстріляли. Від ворога, що наступав, тікали цілими полками, про що в своїх мемуарах розповів генерал армії Горбатов. Восени 1941 року під Москвою запанікували бійці і командири Резервного фронту, не отримавши жодних наказів протистояти ворогові. В паніці відступала значна частина сил Південного фронту, залишивши німцям фактично без бою Ростов і Новочеркаськ, за що постраждав маршал Кулик. Ті, що йшли у бій, — гинули або потрапляли в полон. Німці їх кидали у концтабори, звідти, після звільнення, свої — під суд військового трибуналу. Через трибунали пройшло півмільйона осіб! Дезертири переховувалися до певного часу. Хто повірив у перемогу Гітлера — подалися в поліцаї.
Дитиною 7-8 років в окупованому Лисичанську на Луганщині на власні очі бачив “роботу” поліцаїв — малоосвічених хуліганів-пияків. Вони стріляли навіть у підлітків — за піднятий у полі після жнив колосок, за яблуко біля радгоспного саду чи за зірвану жменьку малини. Це були жорстокі деспоти, яких всі боялися. Інколи їх навіть німці стримували... Наприкінці війни тих нелюдів впіймали й засудили до страти.
Були з німцями й інтелігентні чоловіки років 35-40, гарно одягнені, розмовляли чистою російською мовою. Жартували з офіцерами. У німецького начпрода (розташувався з машиною на подвір’ї у сусідів) отримували делікатеси: твердий сир, консерви у невеликих баночках, “панську” ковбасу, а також варення, повидло, масло, шоколад. Але не весь асортимент одразу. Бувало, ті цивільні інтелектуали з начпродом сперечалися, вимагали, щоб давав більше. Німець був непохитний, знімав білосніжний халат, закривав свою лавочку і йшов геть...
При старших німецьких офіцерах були вродливі жінки з дітьми, гарно одягнуті (але не німкені), розмовляли російською, поводилися спокійно. Чиїми вони були жінками до війни — ніхто не знав. Щоправда, у місцевих жінок свої “прогнози” були... При німцях в окупації ми нічого не мали, крім горілої пшениці (її спалили свої перед відступом) кукурудзи та соняшнику. А ще те, що виростало на грядках біля хати: огірки, горох, квасоля тощо.
Запроваджених німцями окупаційних грошей ми не бачили взагалі. За них нічого не можна було купити — продавці на ринку їх не брали. В магазинах простому люду нічого не продавали. У поліклініці Лисичанська медичну допомогу людям надавали. Найбільше роботи було у хірургів. Бо ж війна... Не вистачало медикаментів, особливо мазі для ран і бинтів. Грошей за меддопомогу не брали. І за окупації, і при своїх у поліклініці допомогу надавали ті самі лікарі.
На ПОЧАТКУ ВЕРЕСНЯ 1943 року війна від Лисичанська відкотилася... По місту в людних місцях адміністрація розклеїла папери з указом Президії Верховної Ради СРСР “Про відповідальність за розповсюдження у військовий час брехливих чуток, що викликають паніку серед населення”. За вироком військового трибуналу винних мали право покарати — присудити від двох до п’яти років в’язниці. За більш тяжких обставин передбачалося суворіше покарання. Люди терпіли, невдоволення не виявляли. Все було “добре”. Навіть те, що в тисняві за хлібом, який видавали за картками, ледь не задавлять. Не витримували двері магазинів, підлітки лізли всередину через розбиті вікна... Жінки і діти витримували всі труднощі, переживали з оптимізмом за “краще майбутнє”...
Коли німці наблизилися до Москви на відстань, як кажуть, витягнутої руки, паніка розпочалася й там: спалювали портрети і праці Леніна та Сталіна, свіжі документи й архіви, викидали парт-квитки. Районні комітети і ради розгубилися. Директори оборонних підприємств Москви зникли. Людей залишили без зарплати. З ЦК партії не було зв’язку. З’явилися мародери...
З мавзолею тіло Леніна таємно вивезли в Тюмень. А вартові при вході в мавзолей службу несли і змінювалися як завжди...
