Данило Галицький ще не встиг заснувати Львів, а у Дрогобичі вже добували сіль

Попри те, що Дрогобич не так далеко від Львова, я була у цьому містечку разів зо два. І щоразу мені показували красиву картинку — ось тут відреставрували церкву, на цій вулиці поклали новий асфальт, а зовсім поруч йде реконструкція синагоги, у якій за радянських часів було складське приміщення, а на даху святині росли дерева. Мені ж хотілося побачити, чим живе Дрогобич сьогодні, — без прикрас. Тож коли начальник відділу маркетингу та промоції управління туризмута курортів Львівської облдержадміністрації Марина Якушева запросила у прес-тур у Дрогобич, з радістю погодилась. Одним із пунктів нашої програми було урочисте запалювання гасового ліхтаря у центрі міста.

Нас зустрів біля відновленої синагоги директор кому­нального підприємства «Туристично-інформаційний центр Дрогобича» Ігор Чава — місцевий ентузіаст, який мріє перетворити місто на туристич­ну мекку. За його словами, то­рік у Дрогобичі, на площі Ринок, відкопали фундаменти гасового ліхтаря початку ХХ століття.

Дрогобич — одне з перших у Європі міст, яке для освітлен­ня вулиць використовувало гас. Здавна на околицях міста вияв­ляли поклади нафтопродуктів та озокериту. 1788 року тут впер­ше запалили ліхтарі, що живи­лися цією горючою рідиною. Місцеві солеварні, а також вій­ськові казарми почали освітлю­вати гасом.

Наприкінці грудня 2018 року гасовий ліхтар з’явився у міс­ті знову. А щоб перетворити цю подію на свято, ентузіасти з «Ту­ристично-інформаційного цен­тру Дрогобича» влаштували те­атралізоване дійство — з мером, ключником, катом і відьмою, ув’язненою у підземеллі, яку нам усією громадою довелося визволяти…

Нам розповідали про геніїв, яких Дрогобиччина дала Украї­ні. Серед них Іван Франко — ви­датний український письменник та суспільний діяч, полковник Андрій Мельник — один із чіль­них діячів визвольних змагань. Та найбільше Дрогобич пиша­ється своїм солеварним заво­дом. Це — найстаріше підприєм­ство України, яке й досі працює. Король Данило Галицький ще не встиг заснувати місто Львів, як за 80 кілометрів від нього вже добували сіль у промислових масштабах.

У це складно повірити, але це підприємство працює з 1250 року, тобто вже майже 770 ро­ків! Це офіційно — згідно із за­писом у паспорті заводу. Проте перші згадки знаходять ще у па­териках Києво-Печерської лав­ри, а це й взагалі 1097 рік. Со­леварню навіть зображали на іконах.

У Дрогобичі своя техноло­гія добування солі. Тут сіль ви­парюють із солоних підземних вод. Під містом протікає під­земна річка, яка розмиває по­роди кам’яної солі, що там за­лягають, — так утворюється солона вода, тобто ропа. Ви­копують шахту розміром 2 на 3 метри та завглибшки 50 метрів, ставлять насоси і викачують цю воду. На смак вона солоні­ша, ніж в океані, що й не дивно. Адже в одному літрі аж 300 гра­мів солі!

Технологія добування солі тут не змінювалася з XIII століт­тя. Природний розсіл перелива­ють у чани, де його нагрівають до температури 106 градусів, від чого сіль осідає на дно. Звід­ти її згрібають вручну спеціаль­ним шкребком, далі висушують останні краплі вологи. Уже зго­дом суху дрібну сіль вантажать на фасувальний контейнер.

Попри свою унікальність не те що на рівні України, а й усієї Європи, солевар­ня у критичному стані. Я собі уявляла, що на заводі має бути прохідна з охороною, асфаль­товані доріжки, а з коминів мав би валити густий дим. За сто метрів перед входом на тери­торію ми зупинилися. Склада­лося враження, що нас не туди привели. Розбиті шибки на ві­кнах якоїсь цегляної хати, ста­рі дерев’яні двері… Під ногами таке болото, що годі перейти. Ця картинка мені нагадала зні­мальний майданчик фільму про Соловки або ще якогось іншо­го табору для військовополо­нених у далекім Сибіру. Навіть у страшному сні не може насни­тися, що люди можуть працю­вати за таких умов!

У самому «цеху», якщо це міс­це можна назвати цехом, пра­цювало двоє чоловіків. Пан Ро­ман підкладав полінця у топку, а за хвильку ставав на спеціаль­ний місток, щоб лопатою у чані розсувати вже утворену з ропи сіль, з якої випаровувалася вода. Працюють тут у три зміни, бо виробництво безперервне. Лише через 21 день його зупи­няють, роблять «збивку», — зби­вають камінь, що пригорів. Його використовують для годівлі ху­доби. Пан Роман розповідав, як то все працює, а потім пе­репросив, бо треба було вийти на вулицю і нарубати дров. Ко­лись тут палили газом, але від­коли газ подорожчав, знову пе­рейшли на «дідівський» метод. «Ви що, ще й дрова самі рубає­те?» — дивуюся. «Аякже! — каже чоловік. — За зміну треба добре наробитися. І це за якихось три з половиною тисячі. Для мене то сезонна робота. Я тут до вес­ни. А далі знову поїду до Поль­щі. А чим маю годувати дітей? За 100 євро прогодувати сім’ю неможливо. Працюю у Польщі кілька місяців, то хоч знаю, що потім зможемо перезимувати». А ще пан Роман показав на сті­ну, яку недавно «зашили» ДСП-плитами. Бо перед тим вони з хлопцями працювали і у дощ, і у хуртовину без стіни!

За словами гідрогеолога солеварні Оксани Бунди, у ХІІІ столітті солевари, яких назива­ли зваричами, були найбагат­шими людьми. Бо працю зва­рича цінували.

У радянські часи за добу добу­вали по 20 тонн солі. Тепер — 700 кілограмів. Колись тут працюва­ло 100 осіб, зараз — лише 28.

Востаннє ремонт проводи­ли… 1924 року. Чимало при­міщень порожні, а територія заводу з кожним роком змен­шується. Її, наче ножицями, відрізають. Гаражі «підпирають» все ближче і ближче. Ну, хтось же дав дозвіл на їх встановлен­ня? Але, маючи таку унікальну солеварню, держава і керівни­цтво міста не цінують цього.

На солеварні пригадала со­ляні копальні у польській Вєлічці. Це — неоціненний скарб поляків, про який вони дбають як про рідний дім. Соля­ні вєлічківські шахти — не лише історична «родзинка» Польщі, а й свого роду підземний санато­рій, де лікують бронхіти та інші захворювання легень. Хоча за свою тисячолітню історію со­ляне родовище у Вєлічці пере­жило і пожежі, паводки, війни і руйнування, але продовжува­ло працювати. Тепер там про­водять ще й екскурсії — за 25 євро можна спуститися вниз і багато чого цікавого побачити. Глибоко під землею у соляній копальні діє єдиний у світі під­земний католицький храм. Що­неділі о 7.30 тут відправляють недільні меси. Тричі на рік у со­ляній церкві проходить урочис­та Літургія на честь святої Кінги, засновниці і духовної покрови­тельки родовища.

А чому чогось подібного не хочуть зробити у Дрогобичі? Принаймні зберегти від оста­точної руйнації те, що для нас зберегли і передали прадіди.

У «Туристично-інформаційного центру Дрогобича» мріють про той час, коли у Дрогобич приїжджатимуть туристи з усьо­го світу. Але що можуть зроби­ти кілька ентузіастів, коли дер­жавні мужі не дбають про місто. Ну хоча б зупинитися туристам десь би треба було. А у Дрого­бичі немає жодного готелю.

Свою сіль дрогобичани роз­куповують, хоч вона й удвічі до­рожча за, скажімо, артемівську. У місцевих кав’ярнях пропону­ють солону каву. Хочеться ві­рити, що підприємство, яке пережило польських королів, австрійських цісарів, німецьких окупантів та радянську владу, не зникне через людську бай­дужість…

Фото автора