Мені завжди щастило

Не знаю — краще чи гірше, але інше. Але мені пощастило. Я народився в Києві у своїх батьків. А міг народитися в Одесі чи Харкові. Бо так складалося життя моїх батьків. Але тато ухвалив рішення залишитися в Києві. Так мені пощастило стати черговим киянином у нашій родині. Бути мешканцем інших міст було б нічим не гірше, але життя склалося б інакше. А так я залишився киянином. І далі мені щастило. Багато разів і по-різному.

Я пам’ятаю, як ми з мамою поїхали до Гідропарку. Було літо, тепла погода. Мама водила мене по атракціонах. А потім ми мали їхати додому. Але мені хотілося морозива. А грошей у мами вже не залишилося. Лише десять копійок. По п’ять копійок кожному на проїзд. Ми сиділи на лавці, і я нудив, що хочу морозиво, а мама спокійно пояснювала, що грошей немає. Я продовжував нити. І тут у пилюці під ногами я побачив залізний кружечок. Це був 1 рубль. Розумієте? Я знайшов рубль. Залізний рубль. Це було щось. Мама дивилася на мене з захопленням, подивом і підозрою. А мені просто пощастило. І я пам’ятаю, як ми йшли до метро і обоє їли морозиво по 22 копійки. Бо мені пощастило. Тоді.

Мені щастило й далі. В усьому. Так мені пощастило, що моя бабуся, вчителька літератури в школі, з п’яти років привчила мене читати. Починав я, як усі, з казок. Спочатку був «Колобок», потім була прочитана «Червона Шапочка», далі «Буратіно», потім «Снігова королева». Мені пощастило з тим, що вдома була розкішна бібліотека. Тому далі були «Спартак», трилогія Яна, «Три мушкетери», книги Стругацьких, Шеклі, Гаррісона, Гашека, Саймака, Твена, Луї Буссенара та цикл «Томек» поляка Шклярського. Їм на зміну прийшли Кізі, Булгаков, Аксьонов, Орвелл, Кінг, Поляков, Войнович, Ґі де Мопассан, Стендаль, Гюго. Загалом мені дуже пощастило з тим, що вдома був культ читання. А ще мені пощастило, що мене навчили не лише читати тексти, а і розуміти сенси, які закладені в них, та робити висновки.

Мені пощастило 2 серпня 1989 року, коли мене, через малий вік, пропустили поза чергою, і я встиг зробити спецпогашення на Київському Головпоштамті та одразу поїхав додому. А через 15 хвилин після того, як я вийшов із Головпоштамту, обвалився портал його входу і загинули люди. Мені тоді пощастило. Дуже сильно.

Мені пощастило рости у дворі на Дарниці, який навчив мене багато чого для виживання. І з учителями у дворі мені теж пощастило. Вони навчили мене головних принципів — якщо правий, то йди до кінця, стеж за язиком і відповідай за свої слова чи вчинки. І навчили карати тих, хто цього заслуговує. Мені щастило і з викладачами у вишах, але найбільше мені пощастило з учителями по життю. Усюди. У дворі, у школі, в інституті, на роботі. Дуже пощастило. Бо якби не всі вони, я був би іншим. Але ж пощастило їх зустріти.

Мені щастило й далі. Мені дуже пощастило, коли, приїхавши на два тижні з Ізраїлю, я у метро познайомився з милою блондинкою, яка вже більше 30 років зі мною, і яка подарувала мені трьох прекрасних дітей. Тут мені безперечно пощастило. А ж я міг за два тижні поїхати, і все пішло б інакше. Але… Але мені тоді пощастило, і я знайшов свою другу половинку. Дуже сильно пощастило. Цікаво було б почути її позицію з цього приводу. І тут не все так однозначно. 

Мені пощастило, що я вирішив займатися книжками і почав їх видавати. Хоча тут усе просто. Вибір був невеликий. Або чекати подачок від держави, або в бандити, або в бізнес. А коли бізнес приносить задоволення, то це джекпот. Думка йти в бандити мене не тішила. Тому тут не везіння, а здорове світосприйняття. А от бізнес міг бути іншим. Пропозиції були. Але зрештою я подумав і зайнявся книготоргівлею та книговиданням. І мені пощастило, що тоді був величезний книжковий дефіцит, а я знав, що треба видавати. Мій вибір був правильним.

Нам із дружиною пощастило побачити до мого походу в політику понад 50 країн. Ми багато побачили, з багатьма поспілкувалися. Тому я розумів, що треба перейняти із закордонного досвіду і що треба робити в Україні. Такі приклади — це чудовий мотиватор. Звісно, можна поїхати до Європи, щоб отримати комфорт, законність і порядок, а можна все це будувати в Україні й насолоджуватися цим удома. Так, мені пощастило це зрозуміти. Але, на жаль, не пощастило це зробити. Бо людей із такими поглядами у ВР було мало. А зараз іще менше.

Мені щастило потім багато разів. Особливим везінням я вважаю два моменти. Перший — це те, що мені пощастило вийти живим із Крепосного провулка в лютому 14-го. Так пощастило тоді не всім. Потім мені пощастило в липні того ж року, коли наша машина заїхала не туди на Донбасі. А пощастило мені в тому, що ми всі виїхали звідти живими та неушкодженими. Пощастило. Дуже пощастило. Історія знає зовсім інші фінали подібних ситуацій.

Мені пощастило 24.02 відправити родину з Києва і приєднатися до групи хороших і професійних людей зі зброєю та бойовим досвідом. Мені взагалі дуже щастить на зустрічі з хорошими й цікавими людьми. Завжди. Пощастило стати частиною родини з назвою ЗСУ і кілька разів не стати статистикою. Дуже пощастило, коли не став здобиччю танку. Це окрема історія. Пощастило з друзями, які допомагали мені на фронті й після. Пощастило з багатьом. А згодом мені пощастило і з лікарями, але, мабуть, це було відкладене щастя. Мені пощастило з ворогами. Вони в мене, звісно, лайно, але лайно максимально можливе і займаюче високі посади в різних країнах. Тож, з ними не нудно.

Можу ще навести багато прикладів, коли мені щастило. Загалом я щасливчик. Так, мені часто щастило в житті. І я це визнаю. Але ще я точно знаю одне. Якщо до цього везіння не докладати зусиль і знань, то будь-якого везіння явно недостатньо для максимального результату. Але мені й тут пощастило, адже я це знаю, а отже розумію, що треба робити. Тому потрібно просто вчасно помітити своє везіння, цінувати його і докладати зусиль для досягнення більшого. І якщо у вас так виходить, то вам пощастило.

Джерело