«Плакала від образи: мене єдину не прийняли у «жовтенята». А мама казала: «Настане час, і будеш цим гордитися»

Двоє синів, Степан та Ігор, нині боронять Україну на Донецькому напрямку.

Щоранку, коли більшість містян ще солодко сплять, пані Оля вже на роботі. Її день починається зі скрипу мітли, шелесту листя та ритмічного прибирання. Знає кожен куточок своїх територій, кожну лавку і стежку. Там, де пройшла її рука, завжди чисто і затишно. Мешканці звикли: якщо працює пані Ольга, то буде порядок. Пригадую, за день до виборів у сусідньому будинку відмила й відшкрябала вхідні двері від агітаційних листівок так, ніби ці двері щойно привезли з магазину… Саме так мав би працювати кожен двірник.

Попри значне навантаження — а три дільниці це не просто цифра, а щоденна велика фізична праця — жінка ніколи не скаржиться. Навпаки, завжди усміхнена, привітна і готова допомогти. Для неї ця робота — не просто обов’язок, а справа честі.

Та відома пані Оля не лише своєю працьовитістю. Вона — щира патріотка України. Свого часу стала членкинею «Свободи», виходила на площі й вулиці на мітинги та віче, їздила до Києва, була активною учасницею Майдану. Її любов до Батьківщини має глибоке коріння: патріотизм, каже, всмоктала з молоком матері. Мама, Розалія Полюга зі села Мистич Мостиського району, була зв’язковою Української Повстанської Армії. Старший брат Розалії, Іван, був членом УПА. Серед ночі 19-річна Розалія збирала в хустку їжу і несла хлопцям до лісу. Важливим завданням було вчасно передати записку іншим «упівцям». Так тривало два роки (1945−1946).

Коли Розалії виповнився 21 рік, вийшла заміж за Василя Березницького і пішла жити до чоловіка у сусіднє село Дидятичі.

— Моя мама була дуже гарною дівчиною, — каже пані Оля. — Але бути щасливою їй не судилося. Після весілля мама з татом прожили лише 7 тижнів. За «наводкою» сусідки з Мистич приїхали «енкаведисти», забрали маму та ще й конфіскували усе, що було в хаті. Засудили маму на 10 років таборів у магадані. Її старшому братові дали 25 років. Ніхто не знав, куди повезли маму. Їй, як «ворогу народу», не можна було навіть листа написати чоловікові чи батькам.

Василь Березницький чекав на дружину рік, потім ще один… Не було жодної звістки, де вона. Та що казати, Василь навіть не знав, чи ще жива його дружина. Чотири роки Василь сподівався, що ось-ось повернеться, а потім одружився з односельчанкою.

У таборах Розалію рятувало те, що поруч були дівчата з Львівщини і навіть зі сусідніх сіл Мостиського району. З їжі отримували чорний хліб, більше схожий на пластилін… Мама Розалії вже не вірила, що донька жива, тому постійно молилася за її душу. Молилася за душу, а випросила у Бога життя для своєї дитини. І, попри собачий холод на колимі, нелюдські умови утримання, голод та знущання, Розалія через вісім років повернулася додому.

— То вже мені бабуся розповідала, що посеред зими, перед самим Різдвом, хтось посеред ночі постукав у двері. Коли бабуся відчинила і побачила рідну доньку, знепритомніла. А потім так ридала і кричала, що, за словами бабусі, чуло пів села.

— А чому повернулася до мами, а не до чоловіка?

— На той час мама Розалія знала, що тато живе з іншою. Дітей у тій сім'ї за чотири роки так і не було. Татова мама — ще одна моя бабуся — тоді йому сказала: «Василю, Рузя твоя шлюбна жінка, ти присягав перед Богом про вічну любов. Їдь по неї і вимолюй пробачення. Побачиш, вона простить…».

Коли тато приїхав перший раз, мама не пробачила. Не могла. Лише за третім разом, коли тато благав повернутися до нього, мама зібрала речі і поїхала у Дидятичі.

Через рік у родині народилася перша донька, яка живе у Вінниці, ще через рік — Ольга, а через 8 років — молодший брат.

— Батьки жили у любові і злагоді?

— По-різному було. Іноді мама дорікала татові. Пробачити — пробачила, а забути зради не могла. Після катівень і нелюдських умов мама прожила до 90 років (тато помер у віці 86 років). Господиня була на ціле село — садила городину, збирала добрий врожай, вміла спекти і зварити, тримала худобу.

Хоча жити у селі їй було тяжко. Працювала у колгоспі, а люди не раз вигукували за нею вслід «бандерівка». Це вже потім люди зрозуміли, що вона не була ворогом народу.

— Чи реабілітували вашу маму?

— Так, ось маю документ, виданий у 1991 році про те, що Розалія Михайлівна Березницька, засуджена військовим трибуналом 8 вересня 1947 року, реабілітована як жертва політичних репресій.

— Можливо, після того мама отримала якісь пільги?

— Зовсім нічого. Працювала в колгоспі, ланку їй давали більшу, ніж іншим, а коли дожила до пенсійного віку, їй навіть тої мізерної пенсії не дали. Лише коли Україна стала незалежною, через рік мамі нарахували пенсію.

— У школі діти також обзивали вас «бандерівкою»?

— Пригадую, приймали всіх у «жовтенята». А мене не прийняли. Єдину! Усіх повезли у Мостиська, була урочиста подія. Я так плакала від образи, але мама мені сказала: «Дитино моя, настане такий час, що ти будеш тим гордитися. Вони зрозуміють, що означає зірочка з тим ідолом». А потім, коли приймали моїх однокласників у піонери і вони носили ту червону ганчірку на шиї, у мене також її не було. Я була вигнанцем серед однокласників. А як могло бути інакше, коли директор школи був комуністом, вчителі до мене ставилися як до доньки ворога народу. Була відверта зневага з усіх боків. І так тривало доти, поки я не пішла вчитися у торгово-кулінарне училище до Львова.

— Коли мама повернулася з таборів, розмовляла українською твердо чи вже за стільки років відчувався російський акцент?

— Мама ніколи жодного слова не сказала російською. Тієї мови вона взагалі не могла чути. Пригадую, робила вдома уроки. Щось читала російською. Мама каже: «Ти можеш взяти українську книжку?». Кажу, що це не мій вибір, мені задали з російської прочитати ось це. «То читай так, щоб я не чула!» — казала вона. Я вже не кажу про передачі російською. Радіо чи телевізор треба було переключити негайно. Ненависть до всього російського залишилася у неї на все життя.

— Коли вашу маму реабілітували, як вона це сприйняла?

— Казала: «А що мені тепер з того? За що я відбувала то покарання?». На той час мамі було 65 років.

Сьогодні боротьба за Незалежність України триває, і для Ольги вона має особливий особистий вимір. Двоє її синів стали на захист держави. Боронять Україну зі зброєю в руках, як колись їхня мати боролася словом і переконанням. Для неї це — і гордість, і велике хвилювання. Спочатку пішов боронити рідну землю Степан, а через місяць — Ігор. Пані Оля не приховує сліз. Переживає особливо за Ігоря, бо вже два місяці не має зв’язку зі сином. Лише коротке смс-повідомлення від командира: «Все добре!». Недавно почула голос сина, який командир записав з рації.

— Я молюся постійно, прошу в Господа, щоб повернулися не лише мої діти, а всі сини і доньки, які стали на захист України, — каже жінка. — Прошу у Бога, щоб ми перемогли, щоб та боротьба, де загинуло стільки українського цвіту, не була марною… Як і моя мама, ненавиджу все російське ще з дитинства. Це вони прийшли на нашу землю. Колись хотіли винищити нас голодом, потім були сталінські табори і репресії, а тепер «лаптєногі» прийшли нас вбивати за те, що ми — українці, і живемо на своїй землі…