Треба вижити (під час канікул)

Треба варити борщ, коли пітятка влаштовують бій за ополоник, а Бакс допіру виніс половину м’яса на диван. Треба зберігати спокій, коли папуги ведуть трансляцію з кухні, а серед кияхів у вітальні знайдено залишки Lego, ключі й нерви матері.

Треба любити свій дім, навіть коли він більше схожий на евакуйований гуртожиток після феєрверку. Треба пити каву навіть холодну, бо гаряча — то міф, як стабільний інтернет. Треба шукати зарядку, рятувати праску, і згадувати, коли востаннє ти сиділа мовчки довше трьох хвилин.

Ще треба ходити в міжʼярʼя власних думок — туди, де тиша живе між двома «мамо!» і одним «Бакс, фу!». Треба дихати, щоб не втратити голос. І треба сміятись — навіть коли сльози ближчі, ніж сміх.

Матеріальне — крихке, особливо, коли це улюблена чашка, що загинула під час операції «Компот на сніданок». Але справжнє — не розбивається. Бо справжнє — це спогади, сміх і любов.

росіяни, може, й хочуть, щоб ми стали схожими на них: похмурими, втомленими, байдужими. А ми — не станемо.

Ми будемо жити. Ми будемо виживати цікаво — всупереч історії, побуту і безкінечним канікулам.

Бо кожен день, коли всі живі, ситі, і навіть трохи щасливі — це вже перемога.

І коли настане ніч, і всі пітятка заснуть, ми прошепочемо у темряві:

Треба вижити. Бо це — і є життя.

Джерело