Так втомилися від війни, що дупу не можуть підняти!

путін буде продовжувати водити за ніс американського нарциса стільки, скільки йому заманеться, і банально тягнути час, вимагаючи всеосяжної капітуляції.

Мене шокувало інше. Минулого тижневика у “Високому Замку” вийшла стаття Сюзанни Бобкової «Діти, коли бачать мене на вулиці, кричать: «Мамо, дивись, робокоп, термінатор!». Це зворушлива розповідь про воїна Миколу Шота, який втратив на війні усі кінцівки... Шокувала мене не так історія цього мужнього чоловіка, який випромінює суцільний позитив і бажання жити повноцінним життям, як один епізод, з якого починається стаття.

Журналістка зустрілася з героєм публікації біля лікарні Святого Пантелеймона у Львові, і він запросив її додому. Живе Микола у соціальному гуртожитку, до нього треба їхати 46-им автобусом кілька зупинок. Вони зайшли в автобус, Микола був у шортах, тож добре видно його два протези замість ніг. Футболку мав на короткий рукав, відтак видно і протези на руках. В автобусі усі місця для сидіння були зайняті. Микола став біля вертикального поручня і обійняв його ручними протезами, щоб якось триматися на ногах. Сюзанна пише, що жоден пасажир, серед яких були і молоді люди, не поступився місцем воїну на протезах. Усі вдавали, що його не бачать: хтось дивився у вікно, хтось у телефон...

“Я думала, що коли ми з Миколою зайдемо в автобус, то люди будуть йому дякувати, вже не кажу, що поступляться місцем, – розповіла мені Сюзанна. – До такого розвитку подій я була морально не готова”. Вона почала обурюватися, хо тіла звернутися до людей, щоб поступилися місцем Миколі, але він її порив зупинив і попросив нічого нікому не казати, йому було вкрай незручно.

“Часто таке трапляється?” – запитала його журналістка. “Часто”, – відповів. Але Сюзанна не витримала і таки крикнула пасажирам: “Чи хтось не хоче поступитися місцем військовому на протезах?”.

У цей момент встала якась жінка і пішла до дверей. Це була її зупинка, а інша жінка відповіла Сюзанні, що, мовляв, звільнилось місце... Але Микола не сів, продовжував стояти до своєї зупинки. Ця ситуація дуже промовиста і багато про що свідчить. Мабуть, найкраще її пояснили б психологи. Я не психолог, але розумію усю її трагічність.

Причина такої дикої поведінки пасажирів – не лише черствість та байдужість, бо не може такого бути, щоб в одному автобусі зібралися люди, повністю позбавлені елементарної чуйності та емпатії. Причина в іншому. І вона, мабуть, не одна... Нинішня тактика путіна, який не зміг взяти Київ за три дні, – війна на виснаження, аби морально знесилені українці врешті-решт погодились на будь-який мир, навіть не вигідний Україні. І ця тактика, на жаль, починає спрацьовувати.

Приклад в автобусі наочно продемонстрував, що українці так емоційно втомилися від війни, що навіть дупу не хочуть підняти... Така поведінка пасажирів – підсвідома спроба “сховатися” від війни, не бачити її жахливих проявів і наслідків.

Вони дивляться у телефони і вікна, щоб не дивитись війні “в очі”. Це рефлекторна поведінка, захисна реакція, намагання втекти від реальності. Спрацьовує своєрідний інстинкт самозбереження: сховатися, як равлик, від навіть вдаваної небезпеки, бо воїн своїм виглядом показує їм, що таке війна насправді.

“Не помічаючи” воїна на протезах, люди психологічно не хочуть розділяти його біду, уникають негативних емоцій. Психологи, мабуть, скажуть, що це синдром провини вцілілих... Можливо. Але, як на мене, це звичайний егоїзм, страх і маленька зрада. Ворог завдав Миколі невимовного фізичного болю і каліцтва, а оці малодушні “равлики” в автобусі, самі того не усвідомлюючи (чи усвідомлюючи), – морального. Поступитися йому місцем і подякувати за захист – це той мінімальний мінімум, який ці люди могли зробити для захисника, і не зробили. А ще ця ситуація свідчить про те, що суспільство дедалі більше поляризується. Війна завжди поляризує, насамперед на “свій – чужий”. Поведінка пасажирів автобуса показала, що скалічений воїн для них – “чужий”... Якщо на початку широкомасштабного вторгнення була шалена консолідація нації, українці об’єдналися і як один кулак вчинили агресору потужний опір, то на четвертому році війни бачимо іншу картину – черг до «військкоматів» давно немає, навпаки, хлопці ховаються і вже не прагнуть йти захищати свою країну.

Волонтерський рух також згортається, донати для армії відчутно зменшуються. Натомість частіше виникають конфлікти всередині країни: соціальні, мовні, побутові. Відчувається так звана фрагментація суспільства, зокрема на тих, хто воює у жахливих умовах, і тих, хто жирує у тилу. На тих, хто не виїхав, не покинув країну, і тих, хто був вимушений емігрувати, на тих, хто використовує війну для збагачення, і тих, хто на війні все втратив... І ця фрагментація нищить єдність країни, роз’їдає, як іржа. Недаремно існує старий римський принцип – розділяй і володарюй.

Психологи кажуть, що чимало українців, особливо в тилу, перейшли у так званий сплячий режим. Ворог довгою, виснажливою війною присипляє і деморалізує українське суспільство, яке у такому стані не готове до опору. Українців треба будити і казати їм правду – війна надовго, адже путін ніколи не приховував своїх справжніх на мірів: або капітуляція, або знищення українців.

“Золотої середини” не буде. Усі розмови про компроміси, обміни територій та інші “домовленості” дипломатичним шляхом – блеф з боку росії. Україні та нашим європейським партнерам треба налаштовуватися на довгу і виснажливу війну... Сподіваюсь, усі це розуміють. Як розуміють і те, що путіна можна перемогти лише воєнним шляхом та санкційним зашморгом (чого він останні пів року успішно уникає). Тож єдине, про що вони мали би домовлятися зараз з Трампом у Вашингтоні, – це про те, щоб якомога більше закупити американської зброї.