Рідні зниклих безвісти не спішать посипати голову попелом...

Повертаюсь із редакційного відрядження у віддалене село на Тернопільщині, на зупинці чекаю прохідного автобуса. Біля мене так само виглядає випадкового транспорту, щоб добратися у місто, жіночка років сімдесяти. Зав’язується приємна бесіда. Розповідає про свої городні справи, про примхливу погоду. Потім приглядається до мене і запитує, чи не впізнаю її я. Називає себе – виявляється, це вдова мого земляка, якого років з 20 тому не стало за трагічних обставин...

На правах знайомого жінка довіряє мені ще одну свою біду: ось уже чотири місяці, як нічого не відомо про її 50-річного сина – пропав безвісти на фронті. В якийсь момент нашого спілкування її неначе прориває, вона відкриває внутрішні шлюзи і виливає мені весь свій пекучий біль, всі свої страждання:

– Куди тільки не зверталася, не писала – у «військкомат», до командира військової частини, у Міноборони – ніхто не може сказати, де подівся мій син, де його шукати. Відповідають коротко: «Пішов у бій – і не повернувся». І додають: «На жаль, не він один такий...». Видали ось таку довідку – «пропав безвісти». А що мені з неї?

Моя сусідка на зупинці змовкає, переводячи подих, а потім говорить про інший тяжкий камінь на своїй душі:

– Дехто у селі каже, щоб я переодяглася у чорне, щоб носила траур. Бо так ніби буде правильно. А я не хочу слухати цього! Не хочу передчасно ховати свого сина! Для мене він живий! І хто, скажіть, має право мені наказувати, коли і як я маю плакати за своєю дитиною?! Ніхто не знає, що робиться у мене в душі, і скільки годин на добу мені вдається поспати...

Жінка робить паузу і каже, що не дає собі збожеволіти від сумної звістки:

– У хаті не сиджу. Йду між людей, їжджу у мамине село, працюю на грядках. На зиму наробила салатів, компотів. Прийде з війни мій син – буде чим накрити стіл...

А оце сьогодні почув спогади про іншого воїна, зі Львова. Відтоді, як від нього прийшла додому остання звістка, минуло понад три роки. Молода дружина теж кріпиться, тримає себе в руках. А знайомі (напевно, з добрих міркувань) дають їй «практичні» поради: піди в суд, напиши заяву, щоб визнали твого чоловіка загиблим. Отримаєш кілька мільйонів компенсації, як вдова воїна матимеш знижку на оплату «комуналки», оформиш допомогу на дітей. А дружина зниклого воїна навіть не хоче чути про «посмертні» пільги. Не відправляє його у могилу – перед нею він постає живим, усміхненим. Таким рано чи пізно сподівається знову побачити його на порозі рідного дому.

Так і хочеться сказати «співчувальникам»: не лізьте у душу тим, хто чекає своїх синів, братів, батьків, онуків, чоловіків ЗВІДТИ. Не намагайтеся «зробити їм ліпше», не вставляйте своїх п’ять копійок, якщо вас про це не просять. Цим людям допоможе час. І їхня внутрішня сила, яка витримає найтяжчий на світі тягар...