І сум, і радість - то наша сутність, боже в людині, цього не можна позбуватися...

Я думала про людське життя як безконечне тривання. І часу в дитинстві на все було багато. Інколи день тривав цілу вічність.

Тепер усе не так. Мій 9-річний син постійно чує про смерть різних людей довкола - далеких і близьких. І я з ним говорила зі значно меншого віку вже багато разів про те, що всі смертні. І що це так придуманий світ, інакше ми давно б усі не помістилися на цій маленькій планеті і це був би жах. І що в ідеалі людина має прожити довге життя, перш ніж піти з нього.

Але, на жаль, не з усіма так стається. І війна зокрема ламає всі природні процеси. Забирає тих, кому б іще жити і жити.

І це нестерпно.

А в нас мусить настати прийняття, інакше наша психіка довго не протягне. А ми що не тиждень (а буває що не день) то стаємо свідками якоїсь втрати.

Зараз всі прощаються зі Світланою Олешко. Вже нема ні Міська Барбари, ні Любка Футорського. А я так добре памʼятаю голоси та інтонації їх усіх.
Господи, так уже багато голосів самих залишилося. Ми вже пройшли стільки різних рівнів болю.

Спілкуючись із лікарями паліативної медицини, я дізналася, що тим, хто помирає, уже не болить.

Болить тим, хто залишається.

І якщо ми залишаємося, то мусимо тривати. Бути опорою тим, хто поруч. Ми триваємо всі водночас. Розділяючи біль, стаємо хоч трішки менш самотніми.

Все, що ми можемо зробити для тих, хто вже не з нами, віддавати тепло, любов і турботу тим, хто поруч.

І тривати. Тривати увесь свій час.

Скоро Різдво. Бог народиться знову.

І знову помре, щоб воскреснути. І так по колу. А що ми?

Ми ж не знаємо достеменно, що там із нами станеться на тому другому колі.

Упродовж війни ми часто чуємо про те, чи маємо право на радість, коли довкола так багато трагедії. Ніхто не питає, чи маємо ми право на сум.
Я впевнена, що і сум, і радість - то наша сутність, боже в людині, цього не можна позбуватися. А в радості ми здобуваємо силу тривання.

Джерело