Така нетипова, прекрасна молодь…

Заповнений рейсовий автобус уже кілька хвилин їде зі Львова у бік Тернополя. Заколисані плавною їздою і внутрісалонним теплом пасажири встигли задрімати. Аж тут — незапланована зупинка. Обабіч дороги енергійно голосують якась жінка із підлітком та кількома сумками. Водій зупиняється. Хлопець зі своїм багажем втискається у прохід, на прощання (мабуть, своїй мамі) махає рукою і тут же занурюється у свій смартфон. Комусь щось там пише, ставить смайлики, переглядає сюжети у Тік-Току. Типова картинка, коли заходить мова про нинішню молодь. І, як показала, подальша наша подорож — не зовсім типову…

На проміжній зупинці в автобус після базарного дня підсідають кілька жіночок. Хлопчина з усіма своїми пожитками протискається назад і, перепрошуючи, коли когось зачепив своїм багажем, терпеливо зносить подорожні незручності. Ніби не помічає їх. Щоразу, коли хтось пробирається повз нього до виходу, заблокований уже чужими тлумками, не злоститься, а легенько усміхається — мовляв, нічого не вдієш: дорога…

Помічаю, одна із його сумок — кольору хакі. «Напевно, ви — курсант?» — запитую.

«Поки що ні — але наступного року збираюся вступати у військовий ліцей, — відповідає юнак. — У Львові вступити важко, бо дуже великий конкурс, тож буду пробувати свої сили у Збаражі. Там, кажуть, теж — класний заклад…»

Розговорилися. Влад каже, що військовим вирішив стати, коли почалася велика війна, коли побачив по телевізору кадри жахливих руйнувань. Хоче навчитися захищати свою країну.

«Я, бачу, ти — такий тихенький, делікатний, скромний… Але ж війна, це — жорстокість…» — кажу цьому попутникові. А він — «Нічого, коли треба, я вмію постояти за себе. І за інших — теж!»

«А як до твоїх планів поставилися вдома?» — цікавлюся.

«Мій батько зараз на фронті. Він був проти того, щоб я носив погони. Напевно, шкодує мене. Але я йому сказав, що це — мій вибір…»

Ось такою у мене була випадкова зустріч в автобусі. За останні кілька днів довелося бачитися з кількома такими ж молодими, як Влад, людьми, які теж горять цікавими для них справами. Сергій після науки у коледжі сідає у трактор із маніпулятором і завантажує колоди на машини — бо на тій фірмі, де багато мобілізованих, інших, таких вправних робочих рук немає. Хоче мати свою копійку, щоб не просити грошей у батька, якому вони даються дуже нелегко.

Інший юнак, Віктор, студент, що вчиться на механіка, вчора через ліс прийшов до батька на фермерське поле, допомагав йому лущити стерню після зібраного соняшника. Бо треба встигнути це поле ще до зими засіяти…

Які ж вони прекрасні — наші діти! Можливо, декого дратують своїм зависанням у смартфонах, комп’ютерах, своїм крикливим одягом, незрозумілою для старших музикою, зрештою, своєю молодіжною лексикою. Але, будьте певні: коли покличе час, вони сядуть за штурвал комбайна і візьмуться за зброю…