Я більше не піду зі свого майданчика…

мріяла виховати своїх дітей так, щоб для них московський язик був уже абсолютно иноземним язиком, цілком незрозумілою мовою пінгвінів, як їдиш чи маорі, коптська чи іврит — байдуже: тільки б не знати російської

нормальна мрія мами — виховати своїх дітей винятково рідною мовою, а з погляду філософії мови іще й правильна — звести Дім їхнього буття, щоб було їм де жити і щоб жити було добре й затишно, хоч якими б поліглотами вони далі б собі не були

я хотіла залити їм українську мову фундаментом без чужорідного сміття, щоб добру мали опору, хотіла дати їм світогляд матрицею винятково рідною, у якій потім хоч додавай, хоч віднімай, хоч множ на скаляр — легко

і я доклала усіх можливих зусиль, щоб так було.

фактично герметично ізолювала дітей від московського язика, витратила сотні годин на те, щоб блокувати мульти московською, які лізуть з усіх щілин, ретельно обирала садок, де нема московської взагалі і де не збираються толерувати язика у найменшому його вияві

ми одразу ж ішли геть з дитячого майданчика, коли приходив хтось москвомовний

сама упродовж усіх цих п‘яти років я зважувала і досі зважую кожне слово, яке вимовляю до дітей у їхній присутности, щоб не випустити зі свого рота росіянізм, щоб воно не зайшло їм у вуха, а це не просто щоденна, це щогодинна, часто — щохвилинна робота, хоч я й філолог, але ні з ким в розмові ще не коректувала себе подумки так суворо, як з ними, і так само з їхнього народження за замовчуванням це робить кожен (!) у нашій родині

звісно, я розуміла, що це буде діяти не завжди, але ж принаймні до школи, будь ласка, принаймні до школи. семи чистих років, бодай цього мінімуму — Господи чи до кого звертатись — мені буде достатньо, що упити дітей рідною мовою колискових, зіп‘ясти їх на свої — замість курячих — ноги

ЦЬОГО ВСЬОГО СТАЛО НЕДОСТАТНЬО

уже у п‘ять та три роки мої діти проти своєї волі знають кілька певних слів російською і тепер кожного разу, коли чують на вулиці чи деинде щось нове й невідоме, вони змушені перепитувати з цікавости маму, а чи це українське, чи москальське, подумки межувати мови, одну з яких постійно чують примусом, хоч як не відгороджуйся. не хочеш бути поневоленою ярмом московського язика в Україні, дитинко? ні, тобі не буде для цього умов на твоїй землі: ти мусиш додатково верифіковувати собі слова, щоб знати, можна брати його до вжитку, мамо, чи воно убивці маши і її галімого мєдвєдя

у День української писемности та мови я мушу визнавати, що навіть сьогодні ми все ще не маємо повного права на українську.

москвоязичні досі повсюди ґвалтують собою простір, зухвало змушуючи чути язик уже не тільки мене — дітей, які з усіх сил хочуть його не знати і уже могли не знати, і навіть мали для цього вилаштувані всі стерильні умови. і я не знаю, що буде з моїми онуками й правнуками, якщо такі будуть, — швидше за все тоді росія все ще існуватиме й досі буде насильницьки нав’язувати язик; тільки одне знаю точно

я більше не піду зі свого майданчика.

Джерело

*стилістика і орфографія автора