Коли закінчиться війна, Україні буде потрібний новий соціальний контракт

«Вєлічіє» крокодила

Але крокодил є крокодил, росія є росія. Два роки по тому вона так само мертвою хваткою висить на нас. Не має ні сили нас вбити, ні волі розімкнути щелепи. Плоть України така солодка, кров — така пʼянка, а «велічіє» — таке близьке. Ну, як тут ті щелепи розімкнути.

Ніхто не знає, коли точно запанує справедливий мир. Ніхто не знає, скільки ще крові буде принесено в жертву московському ідолу. Але ідол цю війну не виграє. Україна не буде спалена під його ногами. Більше того, хтозна, скільки самій росії залишилося.

Думаю, десь на інстинктивному рівні росіянам вже зрозуміло, що 24 лютого було історичною помилкою. Але ж ідоли не помиляються. І тому війна — це не те запитання, яке росіяни собі задають. Просто живуть і вмирають за принципом «начальству видніше» — як було і сто, і двісті, і триста років тому.

Дивлячись на нинішню росію, яскраво уявляєш, як десь у 1943 році німці з патріотичним вогником в очах запекло кричали одне одному: «Ні, я не знаю, що наші хлопчики роблять в Освенцимі, і що означає цей постійний дим над крематорієм, але ж це наші хлопчики і наша країна!» Нинішнє російське зло — того ж розливу, що і тодішнє німецьке. Тільки більш набожне.

путіну моляться, бʼють поклони, але просять про те, про що зазвичай просять диявола. Наприклад, перемоги у кривавій, неправій, фашистській війні, яку він розпочав. Перемоги, яка означає смерть мільйонів жінок і чоловіків, дітей і старих. Нашу з вами смерть. Тому коли чуємо від росіян, мовляв, мабуть, не треба було ту війну починати, але «якщо вже розпочали, то треба вигравати» — маємо знати: ці найгірші. Це і є він, фашизм. Реальність, в якій нема місця добру, а мірилом речей є домінування над ближнім і дальнім.

Фюрер та його опції

російський фюрер має у своїх руках більшу владу, ніж будь-хто будь-коли в історії людства. Ніякий Гітлер не мав влади своїм індивідуальним, безконтрольним рішенням перетворити людство на радіоактивний попіл. З іншого боку, ніякий Наполеон не мав опції продати своєму населенню будь-який свій провал як перемогу. путін має ядерну кнопку, з одного боку (іржаву та ненадійну), і абсолютно покірний народ, з іншого (кастрований, без зайвих думок у голові).

Сьогодні він може згодувати росії рештки Донбасу, як руїни рейхстагу, та дати людству трошки спокою. Така опція перед ним є, хоча й, мабуть, ненадовго. Якщо до 24 лютого путінська росія, хоч і не дуже успішно, але бігла світовий марафон разом з іншими країнами світу, то нині її єдиний шанс не прибігти останньою — це переламати іншим марафонцям ноги. І путін робитиме це, поки буде живий.

Звичайно, ситуація була би світлішою, якби цей обтяжений злом персонаж у стилі романів братів Стругацьких перестав існувати. Скільки життів було би врятовано, скільки безглуздої крові не було би пролито! Але маємо виходити з того, що він ще певний час отруюватиме світ своєю присутністю. І допоки він живий, скоріш за все, добре нікому не буде. Говорячи біблейською мовою — «і Пекло слідувало за ним…».

Хто наступний?

Хто прийде після путіна, може бути ще більш безумним, але неминуче буде і слабшим. З його руки росіяни вже не їстимуть смерть із таким апетитом. Бо з будь-якої руки смерть не їстиме навіть покірний росіянин. Тут потрібне багаторічне звикання до конкретної руки. З Мішустіна, Собяніна чи Вайно (другий, третій та четвертий за популярністю російські політики) ідола так швидко не зліпиш. Натомість з Медведєва (номер п’ятий в рейтингу), як показав досвід, можна зліпити все що завгодно, але воно все одно смердітиме.

Історія цієї війни — це історія імперської гордині. Гординя стала причиною, чому росія не змогла (або радше просто не дала собі турботи) «прочитати» суспільні настрої в Україні перш, ніж починати. Гординя була причиною, чому замість того, щоб продовжувати доїти лякливість і наївність Заходу, які принесли путіну стільки успіху за двадцять з лишком років, він захотів стати «владичіцей морською», спалив мости, розбудив Захід і примусив його стати хоч трошки, але сміливим. Гординя була причиною, чому росія розпочала гру, маючи на руках усі багатства та геополітичні козирі, а зараз тривожно оглядається в пошуках найближчого геополітичного ломбарду.

Наступна станція БРІКС?

путінською надією були цьогорічні вибори в Європі, США та нова динаміка в БРІКС. Ну що ж, гебістська «чуйка» росію і тут підвела. Ніякої дугінської «консервативної революції» на європейському континенті, на яку вони так розраховували, не сталося. Європа не стала Європою Орбана, для якої капітулювати перед окупантом — це «відповідальний вибір». Є імовірність, що і не стане. В тій же Австрії перемогли путінські приятелі, але в коаліцію з ними ніхто вступати не хоче. Європа залишиться Європою, а Америка — Америкою. І росія та її опереткові союзники навряд чи запропонують людству щось більш привабливе для людського ока та душі, ніж базові принципи західної цивілізації.

Тьма врешті відступить. Які б мільярди не інвестувала росія в дезінтеграцію Заходу, імперська гординя і тут поганий порадник. Бо революції — це не про політтехнології, а про дух часу та ідеї. А з ідеями у росії не густо.

В цьому ж головна слабкість такого геополітичного новоутворення, як БРІКС. Неприязнь «Глобального Півдня» до Америки, яка єднає його членів — це почуття сильне, щире, гаряче, але на повноцінну ідею не тягне. Тому БРІКС — організація матеріальна, але без майбутнього. Це — середній палець, який лідери певних країн показують Вашингтону. Це — вагон, в який вони застрибують одне за одним, розпаковують бутерброди, замовляють у провідника чай, не помічаючи, що колеса не шарудять, ніхто нікуди не їде. І хтозна, коли поїде. Для прикладу, нагадаю, що ідею спільної валюти БРІКС країни об’єднання обговорюють з 2009 року.

«Коли підніметься українське сонце…»

У 2022 році росія зробила ставку на людську жадність, боягузтво, цинізм — і помилилася. путін поставив все, що мав, на чорне, а зіграло червоне. Зіграло добро. Вже можна казати, що воно зіграло, бо Україна вижила, вона є, і росії її вже не знищити. Якою би непроглядною не виглядала ніч, яка нас зараз оточує, віднині зоря України підніматиметься, а зоря росії опускатиметься. І ось чому.

Рано чи пізно путін вмре, але клеймо окупанта, ґвалтівника, безумця, який посеред 21-го сторіччя розв’язав немислиму війну, на його народі висітиме ще довго. Війна закінчиться, але Україна ще довго буде живим нагадуванням і про помилки Заходу, і про його мудрість. Здається, вперше в історії західна цивілізація не занурила голову у пісок і не сховалася за порожніми відмовками, коли над одним із народів світу нависла тінь масового геноциду.

Вперше Захід зробив річ настільки осмислену та благородну. І вперше Україна зробила річ настільки геополітично важливу. І якщо правда, що ми любимо інших за добро, яке робимо для них, то між Заходом та Україною має розпочатися «love story». Бо, при всіх суперечках та непевності, наразі схоже на те, що в цій війні ми врятували одне одного.

Також Україна буде нагадуванням, що іноді воістину античний героїзм властивий скромним, непафосним народам, які люблять скаржитися, що «нічого доброго тут ніколи не буде». Буде — якщо тільки ми самі не порвемо квиток у майбутнє, який Європа урочисто вручила нам у вигляді перспективи членства в ЄС.

Шанс тисячоліття

Завдяки жертві наших солдат Україні випав неповторний, незбагненний шанс. Із числа тих, що випадають один на тисячоліття. Треба тільки зрозуміти, що після ухвалення політичного рішення (а воно, слава Богу, вже прийняте) вступ до ЄС — це процедура складна, але скоріше бюрократична. Себто зміна законодавства, інтеграція до нього формальних критеріїв, які не обговорюють, а кажуть «так!», беруть «під козирок» і виконують.

З цим, до речі, в нас українців не дуже добре. Немов людина, яку ображали в дитинстві, ми звикли йти по життю із стиснутими кулаками. Вся наша історія, весь наш життєвий досвід, всі наші базові історичні рефлекси штовхають до того, щоб казати «ні!», не довіряти ні ближньому, ні дальньому, і категорично ніколи не брати «під козирок». В певних ситуаціях це добре. Можливо, саме завдяки цьому рефлексу вижила наша свобода. Але для вступу в ЄС потрібні інші рефлекси.

Інтеграція до європейської спільноти народів і відрив від знайомого, звиклого болота під назвою «русскій мір» — це колективний, національний, синхронний акт віри. Щоб наша історія в ЄС стала історією успіху, ми маємо цього хотіти як нація, а не просто діяти за принципом «нехай буде». Це має бути не просто крок геть від світу, який нам огидний, але й до світу, який нам рідний. До світу, якого ми прагнемо.

Бюрократичність процедури не повинна відволікати від історичності моменту: нас готові прийняти до спільноти, про яку ще нещодавно ми не могли і мріяти. До спільноти, яка захистила наших сусідів від російського крокодила і принесла їм мир та успіх. Якщо це спрацювало для них, то спрацює і для нас. Бо не такі ми вже й особливі.

Новий соціальний контракт

Україну може зламати тільки сама Україна. І зараз це справді небезпека. Роки війни розділили українців на тих, хто пожертвував всім, і тих, чия жертва не виходила за рамки негараздів порівняно терпимих. Коли війна завершиться, ці перші і другі зустрінуться. Душі гарячі, розпечені болем і боєм, зійдуться з душами холоднішими, які втратили набагато менше. Чи простять вони тих, хто не був на війні? Чи зможемо ми дивитися в очі одне одному? Чи не розколеться нація від контрасту гарячого і холодного? А найголовніше — як позбутися тягаря гріхів, який стільки років висів на ній і на кожному з нас?

«Коли закінчиться війна, то…» — кожному з нас треба думати над завершенням цієї фрази. Бо вона не лише глобальна, але й глибоко особиста. Ми українці, знаємо, які ми є. Добрі, коли все навколо зле. Злі, коли все навколо добре. Обʼєднані, коли треба не впасти. Роз’єднані, коли треба йти вперед. Поразка для тих, хто бажає нам смерті. Знак надії для тих, хто бажає нам успіху. Надії, яка надто довго чекала на втілення.

Отже: коли закінчиться війна, Україні буде потрібний новий соціальний контракт. Себто домовленість, як жити далі.

• Пунктом першим і найголовнішим у ньому має бути — Україна не впала, і це вже є Перемога. Сьогодні нема більш важливої істини, яку нам треба усвідомити як нації. Ми не впали, коли весь світ чекав, що впадемо. І коли будь-яка інша країна майже напевно би впала.
• Пунктом другим — вічна дяка, пам’ять, повага, шана, любов тим, хто не дав Україні впасти. Вони — титани, які змінили історію людства. Безкінечність нашого боргу перед ними не повинна нам завадити їм цей борг повертати. Щороку, щотижня, щодня.
• Пунктом третім — росія є ворог. Таким було її колективне рішення. Такою є реальність на покоління вперед, створена нею, не нами. А реальність треба поважати.
• Пунктом четвертим — у нас нема більш надійного способу відгородитися від ворога, ніж стати частиною європейського та євроатлантичного проєкту.
• Пунктом п’ятим — у нас нема кращого методу змінити нашу історію, ніж приєднатися до історії Єдиної Європи.
• Пунктом шостим — щоб встати на цей шлях, ми маємо стати кращими, ніж ми є зараз.

Ну, і пунктом сьомим: якщо змарнуємо «шанс тисячоліття», матимемо гріх і сором перед живими, мертвими і ненародженими, а головне — перед тими, завдяки кому цей шанс відкрився. Якщо ж не змарнуємо — то будемо свідками та учасниками найважливішого повороту в історії нашої нації.

Джерело