Українська перемога: час обирати шлях

Мій допис викликав бурхливе обговорення. І навіть намагання перевести його у звинувачення конкретної команди можновладців. Але він був не тільки і не стільки про «неправильну» владу, а про країну, в який було дискомфортно жити не тільки в перебігу, а й задовго до початку великої війни.

Президенти, парламенти, уряди змінювалися, а громадяни продовжували залишати Україну та вимирати. За 30 років незалежності Україна — навіть за офіційними даними втратила бл. 14 млн мешканців або 27% свого населення. Насправді, думаю, більше. Війна лише каталізувала, але аж ніяк не породила цей трагічний тренд. І це вирок системі.

Отже, що ми маємо на сьогодні: за прогнозами ЦРУ (The World Factbook):

1. Україна має найгіршу народжуваність у світі — остання з 228 країн з 6(!!!) новонародженими на 1000 живих;
2. Україна має найвищу смертність у світі — перше місце з 229 країни з 18,6 смертей на 1000 населення;
3. в України найбільший у світі відносний рівень еміграції — цього року країну залишать 36,5 людей з кожної тисячі, тобто приблизно кожен 3−4 мешканець.

Поєднання цих показників свідчить, що країна, особливо її прифронтові регіони, поступово перетворюються на новітню Loca deserta — місця пустельні, сучасне Дике поле. Руїна дає шанс на прорив у майбутнє, але також може перетворитися на вирок тривалого животіння у межичасі. Ми наразі стоїмо на роздоріжжі перед цим фундаментальним вибором.

Очевидно, що без завершення війни це майбутнє не настане. А якщо і настане, це буде майбутнє, навʼязане нам ззовні, яке не залежить від нас. Тому немає сенсу його обговорювати. А отже перший виклик, який стоїть перед нами — сформулювати, якою ми бачимо українську перемогу.

Тут є щонайменше три альтернативи:

1. Доведення росії до колапсу та припинення її існування як єдиного державного утворення.
2. Відвоювання тимчасово окупованих територій та відновлення України в міжнародно визнаних межах 1991 року.
3. Збереження фактичного суверенітету України в інших, менших за міжнародно визнані, межах без юридичного визнання та закріплення територіальних завоювань росіян — з одночасним збільшенням субʼєктності України, тобто права самим визначати свою долю у фактичних кордонах.

Кожна з цих альтернатив потребує різних ресурсів, різних рівнів мобілізації українського суспільства і несе різні загрози та виклики межам нашої стійкості.

Для мене справжньою перемогою України стане не відвоювання тимчасово окупованих територій, і навіть не розпад росії, а розворот на 180 усіх трьох трагічних трендів, описаних на початку цієї статті: менше смертей, менше емігрантів і більше народжених в Україні немовлят Якщо ми цього досягнемо, значить loca deserta перетворилась на квітучий лан — країну, комфортну для життя — і стала, наче магніт, притягувати капітали та таланти, що дає шанс на принципове інше майбутнє. Все решта — лише більш чи менш ефективні інструменти досягнення цієї мети. Включно з формулою завершення російсько-української війни.

Дике поле, фронтир, loca deserta — це завжди для пасіонарних і сильних. Для тих, хто піднімає червоно-чорний прапор, прилюдно декларуючи: перемога або смерть. Це якраз те, що ми вміємо краще за всю Європу. У стійкості, хоробрості та опірності ми можемо позмагатись навіть з Талібаном. Але кров випалює ґрунт.

Більшість людей — не пасіонарії і не герої. Вони просто хочуть жити, кохати, заробляти, мати власний будинок і ростити дітей. Подобається нам це чи ні, але без цих «бюргерів» та «куркулів», яким своя сорочка ближча до тіла, українська земля приречена перетвориться на героїчний цвинтар — вкритий курганами козацьких могил та повитий спогадами про славне минуле.

Креативний клас, сучасне міщанство, з його браком героїзму, патріотизму, національної ідентичності та веселковими прапорами, не менш важливий для нашого майбутнього, аніж герої під червоно-чорним стягом. Не даремно герой радянсько-фінських воєн Маннергейм, вивівши Фінляндію з Другої світової, одразу пішов у відставку і передав владу суто цивільному фінансисту та дипломату Юго Кусті Паасіківі, який разом із своїм наступником юристом Урхо Калеваою Кекконеном за 35 років трансформували периферійну землю бідних, але войовничих героїв у одну з найрозвинутіших у світі країн заможний та щасливих громадян.

Можна згадати аналогічну історію ірландців. Які знайшли modus vivendi співіснування з британцями і після століть війн із ними, навчились заробляти на знанні англійської, розгалуженій діаспорі та далекоглядній економічній політиці, які забезпечили бідній маленькій країні, що колись голодувала, найвищий в Європі та один з найвищих у світі ВВП на душу населення (до речі, удвічі вищий ніж у Великій Британії). І що важливо: ірландська еліта могла зосередитися на відвоюванні у британців Ольстера, але натомість сфокусувалась на економічному розвитку країни. Але це предмет окремої розповіді…

Аби розвернути назустріч наші трагічні тренди і не застрягнути у чистій потенції сучасної loca deserta, нам потрібно зробити все, аби чимшвидше завершити війну і спрямувати нашу енергію на радикальні перетворення в країні. Аби з країни мужніх воїнів та їхніх крадійкуватих князьків, з якої тікають пересічні посполиті і в якій діти народжуються втричі рідше, аніж помирають дорослі, ми стали справжньою землею свободи та можливостей. В яку їхатимуть звідусіль, вкладатимуть капітали, будуватимуть домівки та народжуватимуть дітей. В якій мешканці перетворяться на громадян, що візьмуть відповідальність за свою ReS Publica, а не сподіватимуться на чергового месію. В якій «крадійкуваті князьки» поступляться місцем у владі справжнім державникам, патріотичним, порядним та професійним. В який підприємець буде апріорі заможнішим за прокурора. А президент не боятиметься після завершення каденції повернутися на своє ранчо, де його ніхто не «доганятиме», як він чи вона «доганяли» попередників, аби вбити політичну конкуренцію та замкнути на себе фінансові «потоки»…

І все це стане можливим лише за умови, якщо ми знайдемо золоту середину між червоно-чорним прапором героїв, за яким чітка ідентичність та сталеві принципи, що допомагають не програти війну, та веселковим прапором креативного класу, який гнучкий і інклюзивний настільки, що межі будь-якої ідентичності в ньому розмиваються. Можливо, наш жовто-синій прапор і є та золота середина, в якій «кожен, хто не проти нас, той з нами», але ми чітко знаємо, «якого ми роду», статі, національності, світогляду тощо. І за що готові вбивати та вмирати.

Loca deserta, на яку поступово перетворюється Україна, — це пустка, яка може стати і вироком животіння і шансом на принципово інше майбутнє. Ми вже на роздоріжжі. Час обирати, куди йти.

Джерело