Діалектика літнього села

Взимку, та ранньою весною город — голий і сірий, як картини Гоя… Нічого немає, нічого не росте, нічого не зеленіє… Не сезон.

Поїдеш в місто, купиш петрушки пучок. А воно — як целюлоза. Часник сухий, як картон. І на смак — такий самий. Не то воно! Не то!

Думаєш-мрієш: ось скоро літо. Та наросте полуниця, смородина, кріп, абрикоси… Ото вже наїмся!

Довго ждеш… А воно ледве-ледве з землі пробилося, слабе, немічне, не поспішає.

Але одного якогось непримітного ранку виходиш на город, і навіть не так бачиш оком, як відчуваєш: ось, воно — Літо! Забуяло, поперло, проросло… Не стримаєш, не зупиниш, не пригальмуєш…

Не встигаєш то все їсти й зривати. Та й не хочеться особливо. Спека, жара… От взимку хотілося, а тепер — не хочеться…

Валяється полуниця, в петрушці сплять коти, смородина аж гілля ламає, кури зледача клюють шовковицю, кабачки за один день ростуть в «чєловєчиський рост»…

Підійдеш до броколі, та подивишся на неї. — Ич, яка!

А потім — до абрикоса. Зірвеш один. Покрутиш його в руках… Великий!

Та кинеш тим абрикосом в кота.

— В тебе є шо в голові? — питає кіт. — А аби в око попав?

— Заткнись, кажу…

Літо в селі…

Джерело