Ворога треба знати в обличчя. Але ж скільки можна в нього вдивлятися, коли все стало зрозуміло

Деякі мої родичі чи знайомі старшого віку на питання — нащо вони безкінечно і практично все життя аж до сьогодні дивляться російські серіали, відеоролики, кіно, російських артистів, відомих людей, журналістів, жартунів, експертів тощо — відповідали мені, підозрюючи моє сумнівне до цього ставлення, що ʼврага нада знать в ліцоʼ.

А зараз то ж тим паче треба його знать, чомусь й далі скручуючи знову й знову шию в той бік.

І вже враг однозначно й безповоротно відкрив своє ліцо.

І вже скільки того ліца, і так вже чітко й зрозуміло, яке воно, як виглядає і що собою являє те ліцо, і так ми вже знаєм досконально, хто той враг — а все одно не можемо ніяк шию вирівняти.

І як вже просив вигаданий професор не читати совєтських газет, а якщо інших нема, то й ніяких не читати, і як вже цілком реальний і трагічний наш Хвильовий не просив нас, що ʼГеть від Москви!ʼ, все одно ще залишається ота тяглість у шиї, ота інерція…

Звичайно, ворога треба знати в обличчя. Аякже.

Але ж скільки можна в нього вдивлятися, коли все стало ясно, як ніколи?

Ну, й зрозуміло ж, що це не лише про стареньких родичів?

Скільки на світі є цікавого і справді вартого нашої уваги.

Джерело